Бажання залишити мистецтво у свідомості: Оксана Семенік про радіоблог, Чорнобиль і популяризацію українського мистецтва

Колаж: Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

Історикиня мистецтва Оксана Семенік є авторкою акаунту в X (Twitter), присвяченому українському мистецтву — Ukrainian Art History. Віднедавна Семенік також стала авторкою та ведучою радіоблогу "Українське мистецтво в іменах" на Радіо Культура. У кожному випуску вона розповідатиме про українських митців і мисткинь, яких довгий час цензурувала радянська влада або вони були забуті. Перший епізод був присвячений Казимиру Малевичу.

Про те, що мотивує досліджувати українське мистецтво, про Чорнобиль у художніх творах та про вибір героїв і героїнь для радіоблогу — Оксана Семенік розповіла Суспільне Культура.

Сторінка у X (Twitter). Фото: скриншот/Twitter

Блог про мистецтво у Х (Twitter) зараз читає більш ніж 30 тисяч користувачів. Який фідбек від них ти маєш, чи бачиш результат своєї роботи?

Варто, напевно, сказати загалом про свою аудиторію. Я свідомо обрала англійську мову для комунікації. Тому що, з одного боку, ми самі не знаємо про свою історію мистецтва. А з іншого, це важливо — розповідати про українське мистецтво світові та руйнувати ці наративи про велику російську культуру і що ми "один народ". Через мистецтво і культуру також легше розповідати про важливі історичні події, які вплинули на нас — як-от заснування УНР, Голодомор, репресії. І, звісно, про те, що ми проживаємо щодня.

Фідбек, неочікувано для мене, здебільшого позитивний. Для деяких іноземців це єдине джерело знайомства з українською культурою та мистецтвом. Вони дуже дякують. Багато моїх підписників — історики мистецтва з-за кордону, арткритики, викладачі університетів. І вони говорять про те, що ніколи не чули про цих художників або не знали, що вони є українськими. Наприклад, Казимир Малевич, Архип Куїнджі, брати Кричевські, Яків Гніздовський.

Казимир Малевич. Колаж: Суспільне Культура

Негативні коментарі бувають від користувачів із проросійськимим поглядами. Але цікаво споглядати, що часом українську культуру хочуть бачити як традиційну — з вишиванками, народним одягом, про святкування. А коли я розповідаю про модернізм чи авангард, з'являються коментарі на кшталт "А що тут українського?". Але моє завдання — показати також, що мистецтво в Україні дуже різноманітне, тому мені важливо говорити і про кримськотатарських митців і про єврейських митців, але й не ігнорувати тих, хто емігрували з України.

Мені складно оцінити свою роботу глобально. Але коли я бачу, що популярні акаунти, в яких сотні тисяч підписників постять українських митців, а до цього такого не було, я відчуваю, що це тому, що я показала, що українське мистецтво класне.

Оксана Семенік під час виставки Марії Примаченко в "Українському домі". Фото: надане Оксаною Семенік

Що тебе мотивує досліджувати та популяризувати українське мистецтво?

Все досить банально — щира любов до українського мистецтва. Я вважаю, що воно прекрасне, але недооцінене. Іноді я відчуваю себе детективом, який по крихтах складає заплутану історію: шукаю то зображення роботи по каталогах чи музеях, то підтвердження того чи іншого факту через архіви, спогади та листи. На жаль, досліджувати в сучасних умовах складно. Але це й було складно через доступ до архівів, закритість інституцій та навіть те, що спадщина художника може зберігатися в родині, а не у державних фондах. Для мене ці дослідження часом діють як своєрідна терапія. Я відключаюсь від стресів та тривог і починаю загоратись бажанням щось робити. Українська історія мистецтва — це суперцікаво.

Мені хочеться, щоб більше людей цікавились, знали і пишались українським мистецтвом. І щоб нарешті цей міф про мистецтво поза політикою зник.

Оксана Семенік. Фото: Олег Переверзев

Наразі ти є авторкою радіоблогу про українське мистецтво, де говоритимеш про митців різних років та напрямів. Розкажи — як обирала героїв своїх історій?

Я намагалась обрати різних художників з різними, але й схожими історіями. А також щоб це був не тільки живопис, але й скульптура, монументальне мистецтво, кераміка, фотографія. У нас майже порівну чоловіків та жінок. А ще — є як художники, які отримували освіту в академії, так і самоуки. Їх усіх об'єднує боротьба проти системи своїм мистецтвом. Ми говоримо, що це правдива історія мистецтва. Тому що багато фактів з життя цих художників замовчувались за радянських часів, деякі художники взагалі були забуті та про них не можна було говорити, а навколо інших досі існує багато міфів. Звісно, дуже багато історій ще не розказані.

Мені також хотілось балансувати між добре відомими митцями чи мисткинями та менш відомими для широкої аудиторії. Але якщо це вже добре відомі мисткині, як-от Марія Примаченко або Катерина Білокур, хотілось би показати їх без стереотипів. Наприклад, наголосити, що вони не є наївними художницями і це такий радянський конструкт. Так, вони не мали художньої академічної освіти, але визначення "наїв" щодо таких видатних мисткинь мені не подобається.

Марія Примаченко. talentscollection.com

Так вийшло, що в кожному випуску є якась сумна історія — чи то репресії, чи то заслання, чи то особиста трагедія. Я не обирала так спеціально. Але саме завдяки цьому історії ілюструють, що культура не буває поза політикою. І культура важлива: вона надихає, вона допомагає боротись і стає інструментом боротьби проти колоніалізму, тоталітаризму та пропаганди.

Чому у твоєму блозі немає представників сучасного мистецтва?

Поки що ми вирішили зосередитись на художниках буремного XX століття. Майже всі ці історії перетинаються між собою: Алла Горська дружила з Марією Примаченко, Екстер відкрила світу Собачко-Шостак, Яблонська вчилась у Кричевського. Мені здається, що з сучасними митцями можна говорити в прямому ефірі. Хочеться розповісти про мистецтво, яке можна побачити в музеях. Зараз, звісно, українське мистецтво мандрує світом та заховане від російських ракет. Але це, напевно, підсвідоме бажання зробити так, щоб це мистецтво не зникало з нашої свідомості й нашого життя. Зокрема, через радіоформат. Можливо, мистецтво 1990-х додамо в наступному сезоні. І загалом цікаво побачити і почути відгуки слухачів — що їм захочеться почути далі.

З колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва

Ти дуже активно писала листи в іноземні музеї щодо переатрибуції митців та мисткинь українського походження. Чому, на твою думку, це важливо сьогодні? І як це впливає на репрезентацію української культури за кордоном? Чи стежиш ти за тим, як музеї зараз репрезентують митців українського походження?

На жаль, зараз я майже цим не займаюсь. Це була моя особиста ініціатива, бо я відчувала, що хочу бути якось корисною і спробувати щось змінити. Я зробила дослідження, написала з десятку музеїв, запустила активну кампанію в твітері. Це забрало дуже багато сил. Було багато хейту з боку проросійських користувачів. Мені писали в особисті, на сторінку в твітері, знаю, що були якісь статті на пропагандистських російських ресурсах. Одній людині це робити складно і на одну людину легше нападати, ніж на інституцію. Це також займає дуже багато ресурсів та часу, а я б хотіла займатись дослідженнями та популяризацією мистецтва. Але я залюбки передаю свої дослідження людям, які якимось чином співпрацюють із цими музеями, щоб вони також порушували цю тему. І загалом радо ділюсь цим.

Це важливо, тому що це репрезентація української культури у світі. А культура — це м'яка сила і дуже потужний інструмент пропаганди. Ми бачимо, що через культуру Росія досі лишається в публічному полі. А де культура — там і наративи про примирення, "не всі росіяни винні", "це все Путін" тощо. Це також про видимість і присутність нашої культури, яка, зокрема, допомагає розуміти, що зараз відбувається в Україні.

Ти досліджуєш тему Чорнобилю в українському мистецтві, розкажи — чим вона тобі цікава та чому важливо говорити про Чорнобиль через таку перспективу? У Марії Примаченко також є тема Чорнобилю — чи можеш описати, що її в цьому надихало та як вона це бачила?

Я завжди починаю цю історію з того, що мій батько — переселенець із Чорнобильщини. Тому я все життя жила з темою Чорнобильської катастрофи. Коли я почала більше цікавитись мистецтвом із погляду історії, то зрозуміла, що не бачила дослідження про те, яким є відображення катастрофи в українському мистецтві. Мене дивувало і ображало, що на виставках про Чорнобиль бачать цю історію тільки як аварію 26 квітня 1986 року, можливо, пів року ліквідації опісля — і все. А, наприклад, тема переселенців та їхня травма ігнорується. Або не проговорюється зникнення тієї унікальної культури Чорнобильщини. Це, до речі, таке повторення ще радянського наративу, коли можна було говорити тільки про героїзм ліквідаторів, але не про переселенців, не про екологічні наслідки, не про вплив на здоров'я українців. Так ідея такого комплексного дослідження з'явилася ще 2021 року.

"Чорнобильська мадонна", Іван Марчук.

Коли я почала дослідження, то була дуже вражена, наскільки масштабна була ця тема в українському мистецтві від 1986-го дотепер. Травма Чорнобиля не була проговореною. Ми також не знаємо, яким був психологічний стан у населення, як вони це переживали та відчували. Але це може показати мистецтво. Наприклад, в українському мистецтві з Чорнобилем пов'язана релігійна тематика; біблійні сюжети, які почали з'являтись, а також найбільш популярний образ українського мистецтва в контексті катастрофи на ЧАЕС — Чорнобильська мадонна. Образ зірки Полин теж з'явився з Біблії — Одкровення Іонна Богослова — про третього ангела апокаліпсису, який сурмить, і падає зірка Полин, яка отруює води. А "чорнобиль" — це народна назва полину. Я також, продовжуючи ідею Тамари Гундорової, що постмодернізм в українській культурі — це постчорнобильське, зараховую до чорнобильського мистецтва деякі роботи митців "Паркомуни" та "Живописного заповідника".

Про це важливо говорити, бо ми досі не пропрацювали цю травму екологічного потрясіння, і ось воно знову стається — зі зруйнованою Каховською ГЕС, із замінованими полями та ядерним тероризмом на окупованій ЗАЕС. Я бачу багато паралелей у тому досвіді й тепер. Наприклад, внутрішні переселенці тоді і тепер, які лишають свої звичаї та культуру, і їм можливо складно адаптуватись в іншому регіоні. Матеріальна спадщина, яка знищена на конкретній території. Отруєний пейзаж, який ніби виглядає, як раніше, а насправді має в собі небезпеку. Взагалі це тема на окрему розмову, тому що тут дуже багато тем. Наприклад, якщо дивитися з погляду колонізації — виснаження та використання ресурсів без розуміння наслідків.

Дійсно, великий пласт "чорнобильського мистецтва" займає творчість Марії Примаченко. Найбільше таких робіт у колекції Едуарда Димшиця. Для Примаченко це було великою трагедією не тільки тому, що вона жила близько до ЧАЕС (приблизно 40 км), але й тому що розуміла та відчувала цей вплив на природу. Багато робіт присвячені меморіалізації катастрофи, наприклад "Четверти блок память народу навсіхда дорогим матерам веліка печаль и усьому народу моліця упокой души у небесах ійх хто Прилітають горобцями до 4 блока" (авторський підпис). Але й також забрудненій воді — "Куропатиця говорить із жабою. Жаба каже: «Нам — горе, ніде покупатися: заражена вода. Нам — біда!»". Але також і корупції навколо довідок про ліквідацію на ЧАЕС, щоб отримати пільги. Вона дуже по-різному це бачила.

Але з цією темою складно працювати: треба шукати все в рідкісних каталогах, зараз музеї не дуже охоче хочуть показувати фонди, а багато робіт треба саме дивитись, бо необов'язково вони мають в назві "Чорнобиль". У мене є зараз близько 100 згадок робіт різних авторів, про які я знаю, але не бачила їх і не маю ідей, де їх шукати. А це дуже різні техніки: кераміка, розпис на шовку, витинанки тощо.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media