Повний муралізм: дивимось на кринжові мурали, говоримо про повагу до публічного простору, шукаємо художню цінність

Мурали у Києві: якими вони були та якими мають бути?. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

Чи може бути у місті забагато муралів? Що відрізняє хороший мурал від поганого? Вшанування пам'яті загиблих і комеморативні практики за допомогою муралів — у чому ризики, якщо мурали стають інструментом пропрацьовування болю? Або навіть такою собі арттерапією для окремих людей? А як на ці зображення, особливо якщо це сюжети війни, будуть реагувати люди з травмою і посттравматичним розладом? Стінописи на патріотичну тематику — це суперактуально і на це є запит, чи це гайп і "байрактарщина"?

Нещодавно у Києві тимчасово заборонили створювати нові мурали, але прозорої процедури погодження стінописів у публічному просторі поки немає. Через це виникають скандали та публічні дискусії — мурали можуть з'являтися на пам'ятках архітектури, мати сумнівну художню цінність або й дратувати мешканців, бо були розміщені без їхньої згоди.

Про це Суспільне Культура поспілкувалося з художником, учасником стрит-артгрупи Interesni Kazki Володимиром Манжосом, відомим також як WaOne, кураторкою та культурною менеджеркою Катею Тейлор і депутаткою Київради, засновницею ГО "Місто-сад" Євгенією Кулебою.

Чому ми про це говоримо

За час після 24 лютого 2022 року в Україні з'явилося чимало нових муралів. Якщо говорити конкретно про Київ, то дискусійними стали мурал із псом Патроном у парку Відрадний, стінопис про Бахмут з обрисами дівчини від Даші Суворової на Рейтарській, робота Соні Морозюк про "сім'ю у 44 млн" на Мечникова, мурал із дитиною в басейні на Березняках та стінопис від "Червоного Хреста" на Подолі.

Також суспільний резонанс викликали планована нативна реклама горілки під прикриттям патріотичного зображення на будинку на Солом'янці, а також ескіз муралу жінки у вінку з цитатою Святослава Вакарчука на КПІ.

Останньою краплею для початку масштабної громадської дискусії про мурали стала робота Євгенії Фуллен на будівлі 1903 року по вулиці Січових Стрільців, 31. За словами авторки, концепція цього муралу — це вдячність Франції за їхню військову підтримку України. На стінописі зображена пара на фоні Парижа: чоловік схилився над жінкою, тримає її на висоті над дахами будинків. Поруч — образ пелікана та його дитинчати.

Новий мурал назвали "несмаком" обурені місцеві жителі. Його також розкритикувала депутатка Київської міської ради Євгенія Кулеба і написала, що створення муралу не погоджувала місцева влада. Згодом депутатка Київради Ксенія Семенова повідомила, що мурал на Січових Стрільців зафарбують коштом авторки.

Однак Фуллен почала малювати той самий мурал на Виноградарі в Києві, на будівлі архітектора-модерніста Едуарда Більського — і там також стикнулася з критикою. Якщо переглянути її соцмережі, то можна побачити, що Фуллен встигла створити вже чимало стінописів у місті — з її дописів можна зрозуміти, що вона хоче встановити рекорд як художниця з найбільшою кількістю робіт. Додаємо фото її найвідоміших муралів.

Що відрізняє хороший мурал від поганого і чи може їх бути забагато

Депутатка Київради Євгенія Кулеба говорить, що створення муралів — це загалом прекрасно, але "на жаль, у нас є практика постійних «подарунків місту». А потрібно це місту, не потрібно — нікого не цікавить. Десь знаходяться якісь гроші, незрозуміло, чи це киянам потрібно, але у нас вже півміста в муралах".

Художник Володимир Манжос говорить, що зараз у Києві спостерігається чергова хвиля муралів. Щодо того, чи може їх бути забагато для міста, він наголошує, що справа в якості муралів, а не в кількості. "Якісних робіт, на мою думку, не може бути забагато, але в цьому питанні дуже багато нюансів. Порівняно з іншими європейськими столицями — (у Києві, — Ред.) не так багато муралів".

Хороший мурал від поганого, на думку Манжоса, відрізняє декілька чинників:

  • це авторська чи не авторська робота;
  • доречність роботи в контексті міста та часу;
  • наскільки майстерно робота вписана в пейзаж міста.

Кураторка Катя Тейлор говорить, що муралів не має бути забагато, "все має бути збалансовано, тим паче коли ми говоримо про простір міста, який належить всім. У міста є свій характер, є свої потреби, і треба враховувати інтереси людей, які проживають в тому чи іншому районі". За словами Тейлор, вона не підтримує заповнення міста муралами, які не пройшли експертизу.

Патріотичні мурали

За час із 2014 року і також після початку повномасштабної війни на вулицях дедалі частіше почали з'являтися мурали на патріотичну тематику. Очевидно, що, як і в музиці чи інших видах мистецтва, запит на такий контент є, але як пройти по лезу ножа, щоб робота не була кон'юнктурною? Грубо кажучи, як відрізнити хороший мурал від так званої байрактарщини й гайпу на патріотизмі?

Патріотичні мурали в Івано-Франківську, Запоріжжі, Дніпрі, Львові, Рівному, Києві, Кривому розі. Фото: Руслан Марцінків, life.liga, Дніпро Культура, tvoemisto, kyiv24, Рудана

Володимир Манжос пояснює: "Банальне нанесення патріотичного контенту на фасади будівель не має ні художньої, ні історичної, ні культурної цінності. Отже, робота має бути авторською. Це означає, що автор має свою ідею, будь-то на патріотичну чи на якусь іншу тематику, і майстерно її втілює в картині".

Мурал "Час змін" авторства Володимира Манжоса на вулиці Нижній Вал. Фото: Фото: Олексій Самсонов/Вечірній Київ

Мурали на військову тематику: травматичне переживання, повага до глядачів і спільний простір

Окрема розмова — це зображення війни, зброї і того, що можна зчитати як агресію. Очевидно, що кожен українець в умовах війни змушений так чи інакше стикатися з цим в реальності чи в соцмережах. Але вулиці міста є публічним простором і художникам, які планують задум муралу, варто розуміти, що дехто бачитиме їхню роботу незалежно від свого бажання, щодня, а не один раз у галереї. Серед перехожих можуть бути ветерани, люди, що повернулися із зони бойових дій чи з російського полону, яких певні зображення можуть ретравматизувати, а також діти, психіка яких вразлива і ще формується.

Катя Тейлор говорить про це: "Коли створюєш інсталяцію, відеоарт або що завгодно, що буде в просторі, який створений для показу мистецтва, дійсно можеш виражати свої думки як завгодно. Але коли виходиш в публічний простір, маєш поважати інтереси, погляди людей, які в ньому перебувають. Це можуть бути діти, групи людей, вразливі до певних тем, тощо".

Мурал з військовим у Черкасах, "Запорізький месник" та "Заради свободи" у Києві, мурал з військовим літаком у Старокостянтинові та "Захисник України" у Рівному. Фото: ПРОЧЕРК.інфо, Громадське радіо, The Village, ye.ua, АрміяInform

Мистецтво, що створюється в публічному просторі, має бути більш толерантним, лояльним до глядача і демократичним, ніж в просторі мистецькому, куди прийде глядач підготовлений, говорить Тейлор.

"Наше завдання не просто кинути їм (перехожим, — Ред.) щось в обличчя, а все ж таки мати діалог з глядачем. Музейний глядач і глядач на вулиці — це різні глядачі. Це може бути людина, яка взагалі в своєму житті ні разу не ходила в музей і, можливо, ніколи туди не піде. І нам важливо, щоб вона якось реагувала на це зображення і бажано, щоб ця реакція не була агресивною".

Проблеми пам'яті й комеморації

Часто стінописи стають способом зберегти пам'ять та розповісти про героїзм захисників, різновидом комеморативної практики Комеморація — один із ключових термінів у сфері роботи з пам’яттю. Це комплекс суспільних практик, які демонструють ставлення сучасників до минулого.і способом вшанувати пам'ять полеглих. Але чи є в цій практиці ризики? До прикладу, маніпуляції на темі героїзму, просування власних інтересів або низька художня цінність роботи.

Це складні питання, говорить Володимир Манжос. "Загиблих дуже багато, у місті не вистачить стін. Хто має вирішувати — кого зображувати, а кого ні, хто герой/-, а хто не герой?" За його словами, виходом із ситуації може бути авторське переосмислення цього питання — зображення полеглих героїв метафорично.

Мурали на честь загиблих захисників у Києві — Олександра Мацієвського в урядовому кварталі авторства Крістіана Ґуемі, відомого як С215, та Олександра Хміля на Подолі, авторства Євгенії Фулен. Фото: Christian Guemy C215 та @eugenefullen

Катя Тейлор говорить, що в людей за час повномасштабного вторгнення виникла потреба в місці, де б вони могли вшановувати пам'ять героїв. Єдиного такого місця нема, а мурал зробити простіше, ніж сквер пам'яті чи якусь архітектурну, скульптурну форму тож люди дають вихід своєму болю в такий спосіб:"З'явилося доволі багато патріотичних і муралів вшанування пам'яті. Ми бачимо, що в людей є необхідність бути почутими і розділити свій біль. Вони роблять це в тому числі в публічному просторі".

Створення муралів є певною терапевтичною практикою для людей, але ми не знаємо, наскільки добре це працює, говорить кураторка.

Катя Тейлор. Фото: Vladyslav Sodel

Депутатка Київради Євгенія Кулеба також говорить про те, що в країні не напрацьовані сучасні практики вшанування пам'яті. За її словами, не всі розуміють, що такі практики можуть бути нематеріальними, наприклад — зупинятися о дев'ятій ранку і вшановувати загиблих хвилиною пам'яті, що практикують у деяких регіонах України. "Моя особиста думка, що постійна спроба створити щось матеріальне в публічній площині пов'язана з тим, що тема вшанування загалом недоопрацьована", — говорить вона.

Щодо муралів — Кулеба розповідає, що вона говорила про це з психологом, який працює з військовими, і він стверджує, що це небезпечна історія.

"Адже, по-перше, немає відповіді на питання, чому один герой — більший герой, ніж інший. Чому чийсь портрет з'являється в публічному просторі, а чийсь ні, хто це визначає? Хто швидший, активніший, знайшов гроші на мурал?

Наступне: немає розуміння, як на образи війни будуть реагувати люди з ПТСР, які повертаються з зони бойових дій. Чи хоче людина, яка пережила війну, бачити на своїй стіні танк, який палає? У нас в Дарницькому районі зробили мурал з палаючими танками і військовими. Я б утрималася від масового створення муралів на військову тематику".

Як створювався мурал пам'яті Сергія Нігояна у 2015-му

Після Революції Гідності Євгенія Кулеба разом зі спільнотою "Місто-сад" була однією з ініціаторок створення скверу Небесної сотні неподалік Михайлівської площі у Києві. Над сквером височіє мурал, портрет першого з героїв Небесної сотні Сергія Нігояна, який загинув під час заворушень на вулиці Грушевського 22 січня 2014 року. Цей мурал разом із пам'ятним сквером часто називають хорошим прикладом вшанування пам'яті. Євгенія Кулеба розповідає, як вдалося втілити ідею:

"Цей мурал створив португальський митець Алешандре Фарту, відомий як Vhils, куратором був Олег Соснов. Там є активні елементи, Софія Київська, Михайлівський собор, тож ми шукали щось максимально інтегроване до простору навколо. Мурал монохромний, там немає яскравих кольорів, адже яскраві кольори вже є поруч. Це був, можна сказати, науковий підхід, ми проводили консультації, готувалися".

Мурал-барельєф з портретом Сергія Нігояна у Сквері Небесної сотні неподалік Михайлівської площі у Києві. Фото: Вандрівка

Кулеба розповідає, що образ Сергія Нігояна для стінопису запропонував сам художник. "У нас в Києві зараз така мода, що замовник говорить, що треба малювати, а митець приходить і малює. Це не те мистецтво, яке я б хотіла бачити в публічному просторі Києва, адже митець має сам пропонувати твір.

Тож ми надіслали художнику багато фото, відеоматеріалів з Майдану, і він сам обрав цей портрет. З багатьох причин, зокрема тому, що Сергій Нігоян нагадав йому Ісуса Христа, а територія, де розташований мурал, має, так би мовити, активне релігійне забарвлення, тому він максимально інтегрований".

Євгенія Кулеба говорить, що вона і досі вважає, що цей мурал був хорошим рішенням — "тому що він не домінує, інтегрований, і він про людей, тому що місто — це про людей".

Не можна не згадати ще один мурал, який став культовим — зображення вчительки української мови Марини Марченко на зруйнованій багатоповерхівці в Авдіївці. Його написав у 2016 році австралійський художник Ґвідо Ван Гелтен. У 2014 році неподалік цього будинку внаслідок обстрілу отримав поранення її чоловік, також була розбита їхня квартира. Після початку повномасштабного вторгнення родина знову втратила житло і їм довелося тікати.

"Обличчя війни", авдіївський мурал з вчителькою, зображений на розбитій багатоповерхівці. Фото: Art United Us

"Ця робота несе у собі силу у виразі обличчя цієї людини. Її мета – привернути увагу світової громадськості до цієї території, де щодня лунають вибухи мінометів. Протягом двох днів, поки ми малювали, по українській території за два кілометри від нас було здійснено понад 100 ударів", — писала організація Art United Us, яка сприяла створенню муралу.

Про авдіївську вчительку знімали фільми українські та іноземні журналісти, Петро Порошенко вручив їй державну нагороду.

Якою має бути процедура регулювання муралів у місті

Наразі законодавство України та нормативні документи місцевих рад не врегульовують питання погодження створення муралів. Через кілька гучних історій з київськими муралами, зокрема й роботами Євгенії Фуллен, містяни створили петицію про розроблення прозорої процедури погодження стінописів, яку підтримала Комісія з питань збереження та захисту культурної спадщини.

23 листопада у Києві тимчасово заборонили створювати нові мурали — це триватиме, поки Київська міська рада розробляє прозорий та відкритий механізм погодження ескізів муралів. Нова процедура має містити обов'язкову складову — експерту оцінку ескізу. Євгенія Кулеба вважає це важливим і сподівається, що рішення підтримають, "бо сил вже немає гасити ці «моральні пожежі» по місту".

Володимир Манжос розповідає, що він був у КМДА на обговоренні цього питання. "Я, як художник, трохи далекий від організаційних питань, але пам'ятаю, як ми з моїм колегою по дуету «Інтересні Казки» Олексієм Бордусовим ще на початку 2010-х намагались узгодити якусь процедуру з міською владою, щоб малювати легально".

За його словами, основним критерієм для відбору муралів має бути художня та культурна цінність, а її можуть визначити лише професіонали — або художники з великим досвідом, або куратори теж із досвідом роботи з мурал-проєктами. Тож кураторський супровід — це правильний підхід, на думку Манжоса.

Володимир Манжос. Фото: Facebook Володимир Манжос

Катя Тейлор також наголошує, що в процедурі погодження муралів міською владою має бути експертиза. Це може бути або відкритий конкурс, або запрошені експерти, або куратори.

"Наприклад, пам'ятник Павлу Шеремету створював Назар Білик. Білик не бере участі в конкурсах, тому, наімовірніше, він був запрошеним художником. У нього є експертиза, і проєкт, який він запропонував, сподобався, його оцінили і затвердили. Тобто дійсно бувають випадки, коли художник може бути обраним і без конкурсу, але це має бути безперечний авторитет".

Пам'ятник журналісту Павлу Шеремету у вигляді зім'ятого аркуша. Фото: Aleksandr Gusev / Zuma Press / Forum

Роль куратора важлива для того, щоб оцінити якість проєктів, а якщо це конкурс, тоді оцінюватиме журі — до прикладу, п'ять різних експертів, говорить Тейлор."Куратор представляє інтереси художника, з одного боку, перед громадою і містом, захищаючи його проєкт, а з іншого боку, він захищає інтереси громади перед художником". Вона додає, що ці експерти можуть працювати на волонтерських засадах, а також змінюватися, працювати, скажімо, по року.

Євгенія Кулеба погоджується, що експерти мають працювати на волонтерських засадах і змінюватися, але уточнює, що, на її думку, "вони мають змінюватися не кожен рік, тому що рік — це дуже короткий термін: поки розберешся, як це працює, щось напрацюєш. Я думаю, оптимальний термін — це 2–3 роки, але, звичайно, не на постійній основі".

Закордонний досвід

Чи може Україна взяти щось для себе із закордонного досвіду погодження муралів у місті, наприклад Європи чи США?

Катя Тейлор говорить, що, звісно, ми не можемо перейняти якийсь досвід повністю ідентично. "Я думаю, що ми маємо взяти найкращі практики і врахувати можливості нашого законодавства для того, щоб інтегрувати те, що можна інтегрувати швидко. І далі потроху рухатися в напрямі створення якоїсь більш системної практики".

За її словами, чудова практика є в Брюсселі, де виділяють спеціальні стіни для художніх, некомерційних проєктів. Також останні два роки там діє проєкт, який віддає перевагу художницям, що займаються мистецтвом у публічному просторі. "У художньому світі муралів і графіті зазвичай жінки менше проявлені. Тож цей проєкт спонукає жінок більше долучатися до таких практик, надає їм голоси. Це хороший приклад. У межах цього проєкту ми малювали мурал із сестрами Фельдман і брюссельською художницею, яка знала місцевий контекст".

Є також хороша практика у Відні, згадує Тейлор. Там для комерційних та проєктів соціальної реклами є спеціальні стіни і їх можна "купити" на певний проміжок часу під власний проєкт. "Ви платите оренду за те, що намалювали, і також за те, щоб потім усе замалювати, щоб після вас нічого не залишилося. І маєте віддати стіну в тому вигляді, в якому ви її отримали".

Катя Тейлор розмірковує, що найближчою до України практикою буде досвід Кракова. "Я думаю, було б чудово, якби можна було туди поїхати на робочу зустріч і перейняти ті готові рішення, які в них вже є. Тому що, по-перше, ми рухаємося за схожим принципом, вони стикалися зі схожими проблемами, коли було дуже багато муралів і вони не були ніяк врегульовані.

Тоді вони створили окрему комісію, яка змінюється кожен рік, і певну процедуру для тих людей, які хочуть створити мурал в місті. Ця процедура досить складна: окрім вашого портфоліо, ви маєте подати купу документів. Це і візуалізація вашої роботи в 3D на будівлі, і підписи людей, які живуть в цьому домі і ще багато всього. Виходить, що цей відбір проходять тільки ті заявники, яким реально дуже важливо це зробити, і є якась якість проєкту. Якщо ви проходите перший відбір, який насправді є технічним, то далі починається обговорення того, чи доречно зараз створення саме цього муралу".

Євгенія Кулеба пригадує досвід Німеччини: "Колись Гете-інститут робив програму для художників, митців і кураторів на тему мистецтва в публічному просторі. Ми їздили в межах цієї програми в Німеччину і вивчали, як у них це влаштовано.

Зазвичай вони мають експертну раду, яка ухвалює рішення, часто є процедура конкурсу. Місто формує стратегію, що і де їм на наступний рік потрібно, що вони очікують. Оголошується конкурс, подаються претенденти з ескізами. У конкурсі є переможці, вони отримують нагороду. Усе врегульовано, зрозуміло і чітко".

В Бельгії, наприклад, продовжує Кулеба, для того, щоб на будинку створити мурал, потрібна згода 100 % власників. В Україні ж це 50 % власників, причому навіть не квартир, а житлової площі.

"У Бельгії це 100 %, і я це розумію. Якщо це не подобається навіть одній людині — чому вона має в цьому жити?" Кулеба говорить, що цей досвід врахують, коли будуть аналізувати чорнову версію положення, яку запропонує Київрада.

Євгенія Кулеба. Фото: Facebook Женя Кулеба

Візія, бачення, стратегія

Катя Тейлор називає дуже великою проблемою України те, що ми не маємо культурної стратегії — адже Росія має таку стратегію, говорить вона. "Росія активно веде культурну експансію на різних континентах: у Південній Америці, Африці, країнах Азії... Ми програємо інформаційну війну в тому числі через те, що ми недостатньо присутні або присутні розрізнено, діємо неконсолідовано. Але дій Українського інституту, хоча вони супермолодці, критично недостатньо для того, щоб вплинути на міжнародну думку.

Якщо ми не будемо привертати до себе постійну увагу, то втратимо можливість бути видимими в міжнародному інформаційному полі. Культурна стратегія потрібна також для цього".

Окрім цього, стратегія потрібна для того, щоб люди всередині країни розуміли, що їхні інтереси враховані, говорить Тейлор. "Політика пам'яті – це лише одна невелика частина оцієї культурної стратегії, яка поширюється і назовні, але також звертає увагу на людей, які всередині країни.

Цими муралами люди зараз буквально кричать, волають вголос, що їм потрібен такий простір, де вони зможуть мати діалог, підтримку, якийсь терапевтичний ефект. Такий простір має бути в кожному місті і про це треба думати, збирати велику групу експертів, художників, архітекторів, дизайнерів. Думати, якими можуть бути ці рішення для людей.

Бо загиблих дуже багато. Людей, яких ми не можемо знайти, багато. Людей в полоні багато. Людей, які постраждали, багато. Вони вже є. Так, війна не закінчилася, може здаватися, що зараз недоречно робити такі простори, але те, що ми бачимо, що роблять люди, говорить про інше. Це говорить про те, що зараз саме час.

Ми багато говоримо про ментальне здоров'я, про ПТСР, але про політику пам'яті ми не говоримо зовсім в публічному просторі, наголошує Тейлор."Це питання, як ми комунікуємо з цими людьми, як ми їх об'єднуємо, інтегруємо, як ми їм допомагаємо, як ми даємо їм відчути, що в нас різний досвід, але ми їх приймаємо, ми готові бути тут для них".

Тейлор говорить, що враховуючи, скільки в країні сьогодні є "світлих голів", це могло б рухатися швидше. За її словами, є багато людей, які б готові були до цього процесу долучитися, але їх треба зібрати, має бути політична воля.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media