Політична боротьба... казками. Що ви могли не знати про шведську письменницю Астрід Ліндґрен

. Колаж: Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

Її книги перекладені 85 мовами й видані у понад 100 країнах світу, їх читають не лише діти, але й дорослі. Захисниця дітей і тварин, любителька працювати в ліжку й лазити по деревах навіть у літньому віці — про Астрід Ліндґрен, легендарну шведську письменницю, авторку Пеппі Довгапанчохи й Карлсона, що живе на даху, можна писати окрему казку. Але не всі сторінки такої казки будуть веселими...

До дня народження Ліндґрен Суспільне Культура розповідає маловідомі факти про її життя — щасливе дитинство, випробування самотністю, ніжну любов до дітей та боротьбу за права слабших.

Щасливе дитинство Астрід Ліндґрен

Астрід Ліндґрен народилася 14 листопада 1907 року в провінційному містечку Віммербю. Письменниця називала своє дитинство щасливим: вона зростала в працьовитій родині фермерів Самуеля Августа і Ганни Еріксонів, мала двох сестер і брата. Ліндґрен писала, що росла у вік "коней та кабріолета" — а окрім того ще й серед природи, бешкету та постійних ігор, які заохочувалися в сім'ї.

Батьки любили своїх дітей і не соромилися показувати це — так згодом напише Астрід у біографічній повісті "Самуель Август з Севедсторпа і Ганна з Гюльта" — єдиній книзі в її творчості, де авторка звертається не до дітей.

Зліва — Астрід у підлітковому віці. Справа — Родина Ерікссон з дітьми. Астрід — третя зліва. Фото: Вікіпедія

Бунтарська юність Астрід Ліндґрен

Коротка стрижка і чоловічі костюми — так проявився бунтівний характер Астрід у 17 років. Батьки й рідне консервативне містечко Віммербю були шоковані. Доходило навіть до того, що зацікавлені чутками люди могли підійти до дівчини на вулиці й попросити показати зачіску під капелюхом, щоб пересвідчитись, що вона справді це зробила.

Астрід (крайня справа) з подругами, 1924 рік. Скандальна коротка зачіска Астрід. Фото: astridlindgren

Після школи Астрід стає стажеркою в місцевій газеті Wimmerby Tidningen, пише короткі репортажі та виконує інші доручення. У неї починається роман із власником газети й невдовзі дівчина дізнається, що вагітна. На 30 років старший чоловік із сімома дітьми, який перебував у процесі розлучення, пропонує їй шлюб, але Астрід відмовляється й вирішує стати матір'ю-одиначкою.

"Я виросла у надзвичайно шанованому будинку. Мої батьки дуже релігійні. Ніколи жодної плями не було на репутації нашого сімейства — ба більше, всього нашого роду. Я досі пам'ятаю, як ще до народження Ларса мама обурювалася, якщо у молодої жінки народжувалася так звана позашлюбна дитина. І тут це трапляється зі мною", — писала Ліндґрен в одному зі своїх листів.

Згодом Ліндґрен буде згадувати цей період свого життя як найстрашніший і найважчий. Дівчина переїжджає з рідного містечка до Стокгольма й починає вчитися на курсах машинопису та стенографії. Щоб народити сина, Астрід їде до Копенгагена — там був єдиний пологовий будинок, який у той час дозволяв не вказувати ім'я батька.

Вона віддає сина на виховання до прийомної родини, а сама оселяється в Стокгольмі й, паралельно з роботою, продовжує курси. Хоч грошей не вистачало навіть на харчі, Астрід регулярно навідує маленького Ларса (або Лассе — як його ще називали вдома), їздячи в Копенгаген найдешевшим нічним поїздом із сидячими місцями. Спогади про цей період були болючими для письменниці аж до самої смерті.

Астрід із сином Ларсом. Кінець 1920-х — початок 1930-х років. Фото: astridlindgren

Незабаром у прийомної матері виявили проблеми зі здоров'ям і вона повідомила, що більше не зможе займатися вихованням Ларса. Астрід забирає сина й вирішує відвезти його до батьків. Вона згадувала, що ніч перед розлукою сина з його прийомною матір'ю була найжахливішою в її житті:

"Коли ми приїхали, Ларс ліг на живіт поперек стільця й беззвучно заплакав. Немов розумів, що дорослі вчинять із ним, як вважатимуть за потрібне. Цей плач не вщухає в мені досі і, мабуть, ніколи не стихне. Побачивши мене на ранок, Лассе здивовано вимовив: «Ой, це ж мама!» Напевно він був упевнений, що я змоталася".

Наступні роки й усе своє життя Ліндґрен докладала зусиль, щоб надолужити спілкування з Ларсом, а він ніколи не забував і в дорослому віці навідував свою "першу маму".

Письменниця-мати Ліндґрен

Змінивши чотири роботи, Астрід нарешті знаходить ту, яка була до душі, й влаштовується на посаду секретарки Королівського товариства автомобілістів. Згодом між нею і її начальником Стуре Ліндґреном спалахують почуття й за два роки після знайомства вони беруть шлюб. Восени 1931 pоку Астрід і Стуре забирають Ларса до себе.

Астрід, її чоловік Стуре і син Ларс. Фото: astridlindgren

Саме казки стали тим місточком, яким Астрід ішла до серця Ларса. Ставши домогосподаркою, вона часто розповідає синові історії, які вигадує на ходу. За кілька років у родині з'явилася друга дитина — дочка Карін.

Астрід з донькою Карін. Фото: astridlindgren

Одного разу Карін сильно захворіла й попросила розказати їй казку. Коли Астрід запитала, про що саме дочка хотіла б почути, та відповіла: "Розкажи про Пеппі Довгапанчоху!", — це ім'я вона вигадала щойно. Кілька років письменниця розповідала історії про дівчинку Пеппі, але записала їх, тільки коли сама зламала ногу і на деякий час опинилася в ліжку.

У цей час у світі була Друга світова війна, за подіями якої Ліндґрен пильно стежила. Крім того, протягом 1939–1945 років письменниця у щоденниках записувала те, як на неї та її родину впливає війна. Згодом щоденники опублікували, вони перекладені декількома мовами. Українською "Щоденники воєнного часу" видало видавництво Laurus, наразі книжки немає у продажі.

Українська літературознавиця Ганна Улюра так пише про причини створення персонажки Пеппі: "Коли настало граничне виснаження війною, коли накопичилися особисті й родинні проблеми, коли Ліндґрен зламала ногу й була прикута кілька місяців до ліжка – саме тоді вона почала записувати байки про Пеппі. Історія про найсильнішу дівчинку на світі з'явилася в найважчий для авторки воєнний рік і була оприлюднена наприкінці 1945-го".

Оригінальний рукопис про Пеппі Довгапанчоху, подарований дочці Карін на її десятий день народження. На обкладинці – малюнок руки Астрід Ліндґрен. Фото: astridlindgren.se

Пізніше Астрід Ліндґрен помітила, що найкраще їй вдається писати рано-вранці. Вона любила казати: "Вся Швеція вже знає: я така лінива, що пишу, лежачи в ліжку". А на питання про те, якою має бути дитяча книга, письменниця відповідала: "Вона повинна бути хорошою. Запевняю вас, я багато думала над цим питанням, але іншої відповіді не знайшла: вона повинна бути хорошою".

У 1950–60-ті роки Ліндґрен пише свої найвідоміші книги: "Міо, мій Міо", трилогію про Карлсона, "Расмус-волоцюга", "Мадікен", "Еміль з Льонеберґи", "На острові Сальткрока" й уже в 1958 році отримує найпрестижнішу у світі дитячої літератури премію Ганса Крістіана Андерсена.

Обкладинки перших видань про пригоди Карлсона, 1955, 1962, 1968 роки. Ілюстрації Ілон Вікланд. Фото: Rabén & Sjögren

У 1952 році вмирає чоловік Астрід. Вона важко переживала його смерть, але через багато років у одному зі своїх листів зізнавалася: "Немає на світі такого чоловіка, який міг би спокусити мене на новий шлюб. Можливість бути одною — це просто неймовірне щастя: займатися собою, мати свою думку, самостійно діяти, вирішувати, самій влаштовувати своє життя, спати, думати, о-о-о-о!"

З тих пір письменниця жила сама, а згодом стала бабусею семи онуків і прабабусею дев'яти правнуків. Син Ліндґрен згадував, що його мати, будучи вже немолодою пані, любила грати з дітьми на дитячих майданчиках і навіть вилазити з ними на дерева. "Адже у Законі Божому ніде не сказано, що літнім людям заборонено лазити по деревах", – говорила Астрід.

Астрід Ліндґрен на дереві та разом з онуками. Фото: astridlindgren.se

Письменниця-активістка: права дітей, тварин, гендерні питання й захист природи

Астрід Ліндґрен першою у шведській літературі дивиться на світ очима дитини. І ця тема стала провідною не лише в її творчості, але й у громадській діяльності: "Я б дуже хотіла, щоб ми, дорослі, якомога швидше навчилися поважати дітей, всерйоз усвідомили, що маленькі діти — теж люди, і несли відповідальність за наслідки", — писала вона.

Ліндґрен виступала проти фізичних покарань для дітей, які були нормою в час, коли вона жила. У 1978 році вона стала лавреаткою престижної нагороди — Німецької премії книготорговців за повість "Брати Лев'яче серце". Їй запропонували прочитати промову на нагородженні, але написаний текст налякав організаторів своєю радикальністю. Вони хотіли відмовитися від своєї ідеї, але письменниця сказала, що не приїде, якщо їй не дозволять сказати те, що вона вважає за потрібне.

Зі сцени вона заявила про неприпустимість насильства над дітьми: "Ми всі знаємо, що діти, яких б'ють, до яких ставляться жорстоко, самі виростуть жорстокими й будуть бити своїх дітей. Це зачароване коло треба розірвати". Промова викликала величезний скандал, але вже за рік у Швеції ухвалили закон про заборону фізичних покарань і в школі, і вдома.

Астрід Ліндґрен на церемонії вручення Премії миру німецьких книготорговців, 1978 рік. Фото: astridlindgren

Астрід Ліндґрен завжди згадувала ті дні, коли була в розлуці зі своїм сином — у той час він був заручником обставин людей з дорослого світу й вона боляче відчувала це: "Цей плач не вщухає в мені досі і, мабуть, ніколи не стихне. Може, через ці сльози завжди злюся, коли бюрократи розпоряджаються долями дітей, думаючи, що тим легко пристосуватися. Ні. Діти просто поступаються силі".

Ліндґрен створила велику кількість персонажок — рольових моделей для дівчаток, до того ж не таких, якими їх звикли бачити сучасники письменниці, а сильних, внутрішньо вільних, часто провокативних. Астрід і в житті боролася за права жінок та обирала собі в союзниці жінок-професіоналок, протиставляючи їх патріархальній чоловічій еліті свого часу. Загалом і Пеппі Довгапанчоху часто називають однією з перших ластівок бодипозитиву:

"Дама (яка продавала у своїй лавці засіб для виведення веснянок) глянула на Пеппі і тут же вигукнула: «Мила дівчинка, але ти ж вся в ластовинні!». «Так, справді, — підтвердила Пеппі. — Але я не страждаю від веснянок. Навпаки, вони мені дуже подобаються. До побачення!»"

Акторка Інгер Нільссон в образі Пеппі Довгапанчохи. Акторка Інгер Нільссон в образі Пеппі Довгапанчохи. Фото: picture-alliance/dpa

Одного разу політичним маніфестом Астрід Ліндґрен стала... казка.

Заповнюючи декларацію, письменниця виявила, що її податки становилять 102 % від доходу. Тоді вона написала сатиричну казку "Помперіпосса в Монісманії", в якій висміяла податкову політику Швеції. Її опублікувала одна з газет, казка викликала великий резонанс у країні, обурювався навіть тодішній міністр фінансівю. Але історія започаткувала дискусію про реформи шведської податкової системи й уже на наступних виборах суспільство не підтримало чинних політиків.

Гуннар Стренґ, міністр фінансів, читає казку "Помперіпосса з Монісманії", 1976 рік. Фото: astridlindgren

Важливою темою для Ліндґрен була екологія й ставлення людини до природи, вона боролася за етичне утримання тварин та збереження польових ландшафтів у Швеції. І знову історія про те, як література впливає на закон: письменниця долучилася до руху "зелених" і написала казку від імені корови, яка страждає від насильства. Такі історії Астрід писала впродовж кількох років — і нарешті 1988 року у Швеції ухвалили "закон Ліндґрен" про належне утримання сільськогосподарських тварин.

Листування й благодійність Астрід

На схилі років знаменита казкарка Астрід листувалася з багатьма дітьми з усього світу — вони дякували за книги, а інколи навіть просили порад чи жалілися. Одне листування було особливим і згодом було опубліковане збіркою "Ваші листи я зберігаю під матрацом". Шведка Сара Юнґкранц зверталася до Ліндґрен у найтяжчі моменти й письменниця завжди підтримувала її.

Наприклад, дівчина одного разу поділилася в листі, що друг дав їй спробувати покурити. Астрід Ліндґрен без зайвого моралізаторства вирішила застерегти Сару від цієї звички:

"Зараз, Саро Юнґкранц, я зроблю тобі пропозицію, яку ти можеш або прийняти, або відхилити, вирішуй сама – знаю, ти не любиш, щоб тобі хтось щось вказував, і я не вказую, а просто пропоную. Коли того дня, як тобі виповниться 20 років, ти не станеш курчинею, зовсім не куритимеш, я подарую тобі на день народження (якщо доживу) 1000 крон або суму, еквівалетну теперішній 1000 крон. Бачиш, якщо і є на світі те, від чого я хочу тебе захистити, то це куріння. Я зустрічала немало людей, які плакали гіркими сльозами, що не могли покинути курити і проклинали ту годину, коли почали".

Астрід Ліндґрен. Фото з відкритих джерел

Багато років Астрід Ліндґрен присвятила благодійності: фактично усі свої статки вона перераховувала тим, хто цього потребували. Ліндґрен заснувала реабілітаційний центр для дітей з інвалідністю і утримувала його, відправляла гроші в Червоний хрест, Greenpeace, ​​Amnesty International, оплачувала навчання дітям-біженцям і лікування людям з інвалідністю.

Сама ж до останніх днів прожила в стокгольмській квартирі, яку вона з родиною почала винаймати ще в молодості — там вона прожила 60 років і відійшла у вічність 28 січня 2002 року.

Двері в під'їзд будинку, де жила Астрід Ліндґрен. Фото: Holger Ellgaard

Кілька цитат Астрід Ліндґрен

  • Усе велике, що коли-небудь постало в цьому світі, народжувалося спершу в людській уяві.
  • Прийдешній світ багато в чому залежить від сили уяви тих, хто зараз вчиться читати...
  • Не можна сидіти і вигадувати якісь історії. Слід поринути у своє власне дитинство.
  • Якщо людині заважає жити тільки горіхова шкаралупа, що потрапила до черевика, вона може вважати себе щасливою (Малюк і Карлсон).
  • Що ж, якщо тут чудес чекати не доводиться — доведеться нам самим робити чудеса (Пеппі Довгапанчоха).
Астрід Ліндґрен. Фото з відкритих джерел
  • Є речі, які потрібно робити, щоб бути людиною, а не шматком бруду (Брати Лев'яче Серце).
  • Якщо ми хочемо показати життя як воно є, не можна вибирати тільки світлі моменти. Це нечесно (з листів, що увійшли до книги "Ваші листи я зберігаю під матрацом").
  • Коли треба бути сильним, сил вистачає (Пригоди Еміля з Льонеберґи).
  • Виявляється, навіть найважчим дням приходить кінець (Роня, дочка розбійника).
  • Коли серце гаряче і сильно б'ється, замерзнути неможливо (Пеппі Довгапанчоха).

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media