Колоритний модернізм і реалії 20-х: літературознавець В'ячеслав Левицький про перевидання "Доктора Серафікуса"

Ексклюзивно
. Колаж: Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

Роман Віктора Домонтовича "Доктор Серафікус" уперше видадуть зі свіжовіднайденими розділами, в існуванні яких не були впевнені дослідники та друзі автора.

Суспільне Культура запитало літературознавця, упорядника нового видання В'ячеслава Левицького про те, як вдалося знайти невідомі розділи та чим його захоплює цей роман.

Як і де Ви знайшли невідомі розділи "Доктора Серафікуса"? Чому раніше не могли знайти інші фахівці? Яким роком вони датовані?

Інколи найнесподіваніше — поруч. Папка з досі непублікованими розділами роману не захована за сімома печатками, але за кілька десятиліть просто не привернула значної уваги фахівців. Розголосу цьому машинопису "Доктора Серафікуса" з авторськими правками надав В'ячеслав Брюховецький, чиї розповіді захопили й мене. Саме тому на роль першовідкривача таких епізодів я не претендую. А ось походи до архіву, перші конспекти, подальші набір на комп'ютері й ретельне коментування цих найбільш таємничих розділів — таки вияви моїх дослідницької затятості й любові до твору В. Домонтовича, і ними я дорожу.

Усі розділи, які буде вперше надруковано у виданні із серії "Vivat Класика", написані до Другої світової війни й становлять першу редакцію другої частини роману. Це проза в дусі "Дівчини з ведмедиком": колоритний модернізм, але не відірваний від реалій "наших 20-х". Утім, у містких художніх деталях, інтелектуальних напівесеїстичних відступах, легкій іронії, навіть дуже відвертих сценах — той елегантний стиль, за яким стовідсотково пізнається Петров.

Петров під час перебування в Німеччині створив низку міфів, пов'язаних із постанням "Доктора Серафікуса". Там він приховував своє авторство, а потім жваво й талановито редагував та дописував першу редакцію. Про долю розділів, які не ввійшли до мюнхенського видання, ніхто не знав. Навіть Ігор Костецький, редактор цієї книжки 1947 року, тільки чув, що прозаїк начебто працює над продовженням "Серафікуса".

Чому і як Ви захопилися цим романом, як пишете, ще на четвертому курсі університету?

Для мене "Доктор Серафікус" — передусім "найживіший" твір про 1920‑ті. У ньому не лише яскраво осмислюються деталі з тогочасного повсякдення, а й поряд із цілком вигаданими персонажами з'являються реальні постаті з підручників і хрестоматій. А ще це один із найважливіших романів про Київ. Петров показує себе городянином до мозку кісток і ненав'язливо пише радше про осягнення атмосфери міста, ніж про його підкорення а-ля Степан Радченко (персонаж "Міста" Валер'яна Підмогильного — ред.).

Ну, й, напевне, випускники КНУ імені Тараса Шевченка мене зрозуміють: є особлива чарівність у читанні роману про співробітника твоєї alma mater. Не про мордобій персонажів булгаковської "Білої гвардії" у теперішньому Жовтому корпусі, а про друга богемного художника й любителя приміток зі складною душевною організацією.

Чому співпраця саме з цим видавництвом? Як допомагала літературознавиця Ярина Цимбал?

Серія "Vivat Класика" уже зарекомендувала себе як проєкт, у якому понад усе цінуються філологічна вивіреність і академічна доброчесність. Кожне видання в ньому — з певною родзинкою: оприлюдненням маловідомих архівних документів; виправленням помилок, які закралися в попередні публікації; зрештою, посиланнями на нові акторські інтерпретації класичних текстів.

Гадаю, ретельність і принциповість Ярини Цимбал прекрасно відомі читачам, як і хист цікаво писати про літературу. Не дивно, що і від своєї команди вона вимагає проживати текст по-новому та вловлювати найменші смислові відтінки кожної фрази. Не відчіпно написати передмову й кілька коментарів, а заглибитися в епоху та спадщину конкретного автора. Зокрема, я мав повну свободу в написанні коментарів як певного наукового епосу про Київ, Петрова й неокласиків.

Між іншим, не "Серафікусом" єдиним. У другій черзі із серії "Vivat Класика" точно здивують інші книжки. Я сам дуже чекаю на твори про побут київських гімназисток і Одесу ХІХ століття, які невдовзі з'являться.

Чим узагалі важливий і цікавий для українців сьогодні цей роман?

"Доктор Серафікус" — не лише майстерно написаний твір про добу, цікаву для багатьох, ба навіть модну. Це ще й страшенно актуальний роман про те, як українські інтелігенти намагалися залишитися собою наперекір історичним катастрофам. Наприклад, про дівчину, таку собі передчасно народжену хіпстерку, яка милується бароковими спорудами в час, коли їх нищать або занедбують. Про заклопотаного професора без штатної посади, котрий поринає у філософію, археологію й етнографію замість нудних тенденційних дисциплін. Про "хороших росіян", які тікали від поганих більшовиків і знайшли притулок у Києві... Це ж усе про нас.

Моя публікація трохи відкриває таємницю щодо подальшої долі героїв, котрі западають у пам'ять. Крім невідомих розділів, я оприлюднюю інші, розширені, редакції та варіанти відомих фрагментів. Приміром, Петров чомусь прибрав з остаточної редакції твору докладну розповідь про життя батька Вер Ельснер. Та лише за нею можна було б відзняти фільм у стилі пригод Індіани Джонса!..

Зрештою, хотілося б, щоб читачі вповні усвідомили: головний герой "Доктора Серафікуса" – не дід із черствим серцем, а досить молода людина, якій ледь за 30, зі своїми дивацтвами, але й умінням учитися на власних помилках.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media