Фантастика — не про майбутнє, а про наш час: Макс Кідрук про культуру скасування, книжки й ChatGPT

. Колаж: Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

Наприкінці вересня Макс Кідрук розпочав благодійний тур містами Європи. Збирають на дрони. Усі виручені кошти від продажу книг та мерчу письменник і його команда передадуть Волонтерському штабу "АНГАР".

У турі письменник читає збірку оповідань Кена Лю "Прихована дівчина", але каже, що не в захваті від неї. Натомість згадує попередню книжку — "Шлях королів" (перша частину саги Брендона Сандерсона "Хроніки Буресвітла"). "Це гарне свідчення нудотності книжки, коли, читаючи її, ти згадуєш попередню і думаєш: блін, як там було добре, як ти постійно вишукував момент, аби в неї зануритись", — каже Кідрук.

Олександр Марченко для Суспільного Культура поговорив із Максом Кідруком про штучний інтелект і книжки, плани "Бородатого Тамарина" і культуру під час війни.

Як часто треба звертатись до минулого письменнику, який пише про майбутнє?

Постійно. Жодна фантастика — це не про майбутнє, це про наш час. Ти просто трохи наперед це проєктуєш і показуєш, до чого все може призвести. Як я роблю: малюю найгірший сценарій (worst-case scenario), найбільш похмуру картинку майбутнього, і докладаю всіх зусиль, аби вона була максимально реалістична. Мета — не налякати, а спонукати до дискусії. Щоб після прочитання люди могли подумати: "Окей, а що ми можемо зробити, аби так не сталося?" В "Колонії" чимало моментів, які значно більше про нас тепер, ніж про те, якими ми станемо в майбутньому.

Презентація книжки "Колонія" Макса Кідрука в Луцьку. Фото: Суспільне Луцьк

У 2021–2022 роках ви вели подкаст "Теорія неймовірності", в якому розвінчували найпоширеніші міфи та стереотипи. Нині за його мотивами видається книжка "Теорія неймовірності". А в одному з інтерв’ю казали, що "в принципі не здатні сприймати аудіокниги" Тож перетворення аудіо на друк — це для тих, кому "не заходить" аудіокнига?

Та ні, ми просто розуміли, що є ринок на ці книжки — є категорія людей, які це куплять. До того ж ми маємо власне видавництво. Ми гарно її оформили, зробили класну обкладинку, Катерина Кошелева намалювала чудові ілюстрації. Взагалі-то, ми їх в тур взяли набагато менше, ніж "Колоній", а беруть їх приблизно однаково. Перед приїздом сюди — в Брауншвейг — довантажувались в Магдебурзі, тому привезли "Теорію…", але боюсь, що в наступному місті туру — в Ганновері — їх вже не буде.

"Теорія неймовірності" Макс Кідрук. Фото: Facebook/Бородатий Тамарин

А якщо реверсувати: чи немає у вас бажання зробити аудіокнигу "Колонії"?

Вона є, ми за тиждень до виїзду в тур презентували її на KyivBookFest. Це робота "Абук", у них в додатку є великий безкоштовний шматок. Вони її підзвучили різними саундами, ембієнтами.

Що хотілося б видати "Бородатому Тамарину" зараз?

Всі книжки, які ми привезли, — це "Бородатий Тамарин", але не моя лише "Динозаври" Майкла Бентона, оскільки лише вона вийшла. Але у нас вже 15 проєктів у роботі. Ми поступово їх анонсуємо, вони є на сайті. Здебільшого, орієнтуємося на наукпоп: це теми, які цікаві мені або моїй дружині (Тетяна Кідрук). Також активно шукаємо жанрових авторів: це можемо бути горор, фентезі, трилер тощо. Але ще не знайшли — ні з перекладної літератури, ні з наших письменників. Є двоє авторів, але поки на стадії переговорів. Завдячуючи тому, що "Колонія" дуже добре продалася (за перші три місяці з моменту виходу продано 30 тисяч примірників), у нас є ресурс, щоб вкладатися в інші проєкти.

Попри відсутність штучного інтелекту людського рівня та перспективи його появи в найближчі роки, дехто серйозно боїться, що такий алгоритм, як, скажімо, ChatGPT, може замінити якогось працівника. Його залучали до написання текстів у медіа, новин тощо. Як ви вважаєте, в нинішньому стані він зможе замінити бодай когось?

Так можуть писати люди, які з ним ніколи не працювали. Можливість генерування якогось притомного тексту не означає, що він когось замінить. Я досліджував це: в презентації, яку я показував під час українського туру на підтримку "Колонії" був цілий блок про так званий штучний інтелект, який є просто програмами. В нинішній формі він не замінить нікого. Це трошки вдосконалений пошуковик, агрегатор. Якщо він замінить когось, хто компілював новини для біжучої стрічки, це проблема не ChatGPT — отже, вам треба ставати кращим спеціалістом. Я в цьому питанні дуже скептичний — нікому він не загрожує.

Макс Кідрук у місті Брауншвайґ. Фото: Олександр Марченко

Книга на 904 сторінки стала популярною та успішною в епоху TikTok, українські книжки отримують заслужену популярність — це ренесанс української книги?

Я б не сказав, що це ренесанс — до повномасштабного вторгнення у нас було все добре принаймні на літературному ринку — сфера, про яку я добре знаю. Нас відділяли лічені роки, аби досягти такого рівня, як, скажімо, в Польщі. Зараз складніше, бо війна. Люди однаково читають, і це радує і, особисто мене, дивує. Ті видавництва, які пройшли шоковий період — у них все окей. Але є видавництва, які це не пережили.

А є якийсь must-have книжкової полиці українського читача?

Читання — не вища математика чи фізика, де на конкретне запитання є конкретна відповідь, тут немає ніяких догм. Це залежить від особистих смаків, бекграунду читача, віку: те, що я читаю зараз, навряд чи зацікавило б мене 25-річного, і навпаки. Тож не готовий назвати канонічні тексти, які мають стояти на полиці кожного.

Що гірше для автора: перестати писати на якийсь період чи перестати читати?

З погляду якості, актуальності того, що ти видаєш, напевно, гірше припинити читати.

Макс Кідрук. Макс Кідрук. Фото Facebook/Макс Кідрук

Ви якось казали, що з роками все менше подобається спілкуватися з людьми, все менше тяжієш до публічності. Як скидаєте перенасичення від цього?

Я усвідомлюю, що для когось це може видатись лукавством, коли чувак, який виступає, заявляє таке, але це природний процес. Коли тобі було 20, ти хотів бути в ритмі великого міста, в киплячому казані подій, але що старшим стаєш, тим більше думаєш: "Можна мені просто хатинку десь в горах, аби я виходив до людей раз на тиждень, і їздив тільки на закупи?". Це складно, зважаючи на мою професію: я маю їхати до людей і пояснювати, чому вони взагалі мають турбуватися тим, що я пишу. Як я це знімаю? Та насправді ніяк. Це просто важко. Я не хочу, аби хтось це сприймав як зневагу. Я з великою повагою ставлюся до тих, хто мене читає. Я ніколи їхню лояльність не сприймаю як даність. Але особливо коли ти робиш великий тур містами, країнами — це, блін, важко. Після повернення на якийсь час із дружиною їдемо в Карпати, туди, де менше людей, де можна полежати на ліжку з книжкою в руках і ні про що не думати. Я за цю думку тримаюсь впродовж усього туру (усміхається).

А як щодо вашої мрії про будиночок на Закарпатті? Вона в актуальних чи нині пішла на другий план?

Горизонт планувань чи навіть мрій під час повномасштабного вторгнення дуже звужений, у порівнянні з нормальними умовами. Ми поки тішимось, що у нас все окей у видавництві, що ми запустились і попри війну доволі швидко зіп'ялись на ноги. Далі — за ситуацією. Дуже багато "але", "якщо", залежить від ситуації в країні, на фронті.

Яким оком ви дивитесь на Європу зараз, під час повномасштабного вторгнення, і в робочій поїздці, спілкуючись з українськими біженцями?

Мені складно оцінювати, бо Європа дуже картата: купа людей, купа місць — і всі різні. В мене викривлена оптика: я зустрічаюсь здебільшого з українцями, лояльною до мене аудиторією, це не дає мені повного зрізу, чим є Європа зараз. Найбільший контраст в турі — перше місто, Вроцлав, де купа українців, лояльне як місцеве населення, так і мер, і Берлін, в якому купа росіян. Паркуєш авто і боїшся, щоб тобі вікна не повибивали: їх всюди чуєш і бачиш, наліпки "я русский".

Доволі багато медійних людей, блогерів, навіть деякі військові казали, що основна місія біженців за кордоном — фіксувати те, що можна було б після війни запровадити в Україні. Зі своїх попередніх подорожей, частини цього туру, ви побачили щось таке, що можна було б вживити в будь-яку з українських систем?

Чесно кажучи, ні. В Україні було чимало проблем до повномасштабного вторгнення, зараз проблема одна, і це — русня. Втім, я помічаю багато речей, які в Україні кращі, ніж в Європі. Банально, сплата податків: ще три роки тому дружина щоквартально стояла в черзі в податкову, а зараз сплачує їх за 5 хвилин в онлайн-кабінеті. Те ж саме стосується медичного обслуговування: не сперечатимусь, що в Німеччині можуть бути кращі лікарі, ніж в Україні. Але сама система, яку впроваджувала ще Супрун, працює значно краще. Я не знаю жодної іншої країни, в якій міг би потрапити на прийом із сьогодні на завтра, за наявності підписаної декларації. Так, проблеми є, але окрім банальностей, на кшталт "кращі дороги", "розвинутіша інфраструктура", нам нема що запозичувати, тому що багато речей або вже працювали до повномасштабного вторгнення, або починали впроваджуватись, і я був впевнений, що запрацюють. У нас взагалі все було б гаразд, якби не Росія.

"Інтернат" Сергія Жадана. Фото: Yakaboo

Процитую Вас: "В РФ немає культури, вони просто обвішались мертвими тушками". Але засилля "толстоєвського" в Європі продовжується, а отже і певне олюднення росіян. В найбільшій книгарні Брауншвейга (місто, де спілкувалися — ред.) зараз є щонайменше по три переклади "Війни та миру", "Братів Карамазових" тощо. З української літератури лише "Інтернат" Сергія Жадана. Це ми не пропонували гідних перекладів чи Європа ототожнювала нас із Росією й не надто цікавилась нашою культурою?

До 2014 року більшість західного світу не розрізняла українців і росіян. Наратив про братні народи дуже вкорінений у свідомості, і він зникає навіть не за десятиліття. Але я б так сильно не драматизував. Ви назвали авторів — це люди з минулого. Культура — це те, що є зараз. Не варто заперечувати якоїсь художньої цінності "Злочину і кари" чи "Війни та миру", але це не має значення, якщо вони не виховали нове покоління митців, а ті — не виховали прошарок людей, який принаймні не розпочав повномасштабної війни в Європі у XXI столітті. Хто у них є зараз? Окрім довбаного балету — які художники, письменники? Все, що вони можуть показати — дурники, на кшталт Прилєпіна. І їхня відсутність означає, що всі тушки, які вони розвішали, — марні, на їхніх плечах ніхто не стоїть. Тому вважаю, що ми маємо перевагу, оскільки "Інтернат" Жадана — сучасний текст, він на чомусь ґрунтується, попри те, що нас нищили, а культуру забороняли. Це тривалий процес, не можуть ці романи з’явитися нізвідки, швидко і багато.

Поговоримо трохи про українське медіаполе: чи настане день коли ми увесь медіапростір очистимо від "байрактаро-шароварщини"? Чи має такий спосіб привертання до українського свої плюси?

Плюсів я не бачу: шароварщина — це шароварщина. Я мрію про такий день, але об’єктивно не віриться. Завжди буде якийсь радянський спадок…. Що зробити, щоб так не було, — теж не знаю. Я, напевно, недостатньо кваліфікований навіть, щоб відповісти на це.

Андрій Курков і Маша Гессен. Фото: Toronto International Festival of Authors

Курков та Гессен (про ситуацію читайте у матеріалі Суспільне Культура). На вашу думку, чи дійсно "голос України має прозвучати", як про це каже Курков, незалежно від обставин та співрозмовників, чи присутність на одній сцені з росіянами все-таки "трохи смердітиме російським контекстом і болотною муттю", як висловився Артем Чех?

Якщо коротко — я дуже поважаю Андрія і вважаю, що його участь в дискусії аж ніяк не перекреслює всього того, що він зробив корисного; я не в праві йому вказувати, але якби це був мій вибір, я б відмовився.

Втім, не розумію, коли інші автори відмовляються від участі у фестивалях, де є росіяни, але на інших майданчиках. Ви не виступаєте не тому, що вас витіснили росіяни чи закенсилили, а тому, що ви самі себе закенсилили. Це не призведе до того, що їх почнуть ігнорувати. Це призведе лише до того, що перестануть чути нас. Дуже багато залежить від того, який дискурс в Україні, а він дуже хворобливий нині. Усіх кенселять за найменші провини — це мені не подобається. Багато людей, багато різних ситуацій — кожна має розглядатись індивідуально.

В українському суспільстві нині мають місце дві різні думки щодо російської: хтось продовжує відстоювати вивчення російської мови та культури, аби підтримувати освідомлення, бо ворога потрібно знати, а хтось за абсолютну, так звану жорстку українізацію. Як думаєте ви?

Війна все змінила. Можна було б дотримуватись толерантного підходу, якби не повномасштабне вторгнення. Після цього на всьому російському має стояти хрест. Річ не в тому, що ми проти російської мови, а в тому, що носії цієї мови прийшли і вбивають нас. І мені здається, що за тих обставин нової реальності, яка склалась, ніяких дискусій, нічого російського не має бути в українському інформаційному просторі.

Нині в TikTok особисто мені трапляється доволі багато відео, де українські підлітки, молодь, яка виїхала за кордон, пишуть, що ніколи не повернуться в Україну, аргументуючи це, зокрема, "утисками свободи слова", адже їм "не дозволяють слухати російську музику", "розмовляти російською". Що ви відчуваєте, коли я це зараз кажу, або, можливо, якщо бачили такі відео?

Прикро через абсолютно дику інфантильність: там люди гинуть. Носії тої культури, мови, якою ви захоплюєтесь, прийшли вас вбивати. Це зневажливо. Я сподіваюсь, що хтось із них доросте до того віку та стану, коли збагне це, і коли йому/їй стане соромно за свої слова.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media