Вчитися розуміти страждання, інше від мого: розмова Альони Каравай з Юрком Прохаськом про самотність

Альона Каравай та Юрко Прохасько. Колаж Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

Прохасько Юрій — український літературознавець, психоаналітик та публіцист з Івано-Франківська. Серед іншого перекладав твори Райнера Марії Рільке та Франца Кафки з німецької, Дебори Фоґель з їдишу, Лешека Колаковського з польської.

Альона Каравай — культурна менеджерка з Донецька, співзасновниця медіа post impreza, директорка та кураторка "Асортиментної кімнати" в Івано-Франківську.

На прохання Суспільного Культура Альона Каравай поговорила з Юрком Прохаськом про самотність, любов та те, як війна увиразнює чесноти й негідності.

Досвід повномасштабного вторгнення — це граничне буття. Він наповнив наше життя екзистенційним сенсом і в чомусь зробив нас менш самотніми — відчуття взаємопідтримки від багатьох незнайомих людей робить свою справу. Тим більше, коли ти отримуєш цю підтримку не лише всередині своєї країни, але й в інших, майже по всьому світу. Водночас війна зробила нас більш самотніми в наших приватних життях, бо ми втратили близьких чи мусили з ними розлучитись. Юрку, як тобі відчувається у твоїй практиці — чи запит щодо самотності змінився? Чи самотності у нас стало більше?

Війна — це тривалий, виснажливий і парадоксальний стан. Це давня істина, що війна виявляє найвище і найниціше. Війна дає нам змогу пережити найбільше наповнення і найбільше спустошення, найбільші доблесті й найбільші ницості. Війна увиразнює чесноту і негідності.

Але ми також маємо той досвід, що війна не в змозі захопити всю людську природу. Тут  не йдеться про звикання до війни, про втечу чи про ескапізм та ескапади, аби уникнути чи забутися. Йдеться про те, що коли триває війна, поряд тривають також звичайні "людські речі": люди закохуються, ревнують, заздрять, фантазують. Люди будують плани, будують сім'ї, будують будинки. Це — подвійне існування, щось подібне на те, що німці називають Mischwesen. Це такі казкові створіння, що складаються з частин різних істот.

Я не знаю людини, яка би не була позначена війною. Вона проникає в найтонші й найвіддаленіші капіляри. Від війни неможливо сховатися, вона тебе завжди знайде в той чи інший спосіб. Неможливо відмежуватися та сказати: ось тут для мене відбуваються воєнні переживання, а тут — вже буденні, звичайні, "людські".

Ця складність стосується й самотності, бо це поняття множинне. Є нові форми самотності або ж такі, що були поновлені війною. Воєнна розлука спричиняє специфічну самотність. Втрата, яка постає внаслідок війни, залишає по собі відчуття особливої одинокості. Самотність тих, хто виїжджає і опиняється на чужині, навіть якщо вони не є самі,— це нова форма самотності поза країною. Таких видів змін самотності незмірно прибуло. Кожна з них є надміром. Кожна з них не є тією, яку ми обирали чи на яку погоджувались. Кожна самотність ранить і травмує по-іншому.

Разом з тим, залишаються такі форми, які я б назвав "довоєнними". До прикладу, й надалі розходяться коханці, а покинуті відчувають одинкість. Надалі є відчуття відчуженості в подружжях, які живуть поряд, але давно почуваються нарізно. Надалі є люди, які почуваються самотніми змалку, відколи себе пам’ятають. Вони потерпають від подвійних наслідків, бо не можуть собі відповісти на питання "Чому я почуваюсь інакше, ніж решта? Чому інші — невимушені, легкі та тішаться, а мені все видається відособленим?". Такого теж не поменшало.

З одного боку, війна міняє все. Вже нічого не буде так, як до неї. З іншого боку, є усвідомлення, що засадничі людські феномени тривають і надалі. Ми всі живемо подвійним життям— чим далі від лінії фронту, тим паче.

Воїни на передовій переживають іншу самотність, але також й іншу солідарність. Так, вони можуть почуватись самотніми, коли здається, що їх покинули напризволяще, що ними скористалися. З іншого боку, вони мають особливе відчуття близькості з побратимами та посестрами. Це відчуття може виявитися таким сильним, що не захочеться поміняти його на щось інше. Достатньо цієї близькості та несамотності, цієї солідарності у війні на знищення. Ці люди можуть повертатись зміненими і чутися відчуженими та зайвими у звичайному світі людей— навіть із найближчими або з тими, хто був найближчим.

І за миру, і за війни форм та способів самотності є дуже багато. Варто уважніше приглянутися до них. Тут однією з можливих ліній, уздовж яких можна мислити, буде лінія — чи та самотність є бажана чи не бажана?

Так, адже існує самотність (те, що німецькою називається Alleinsein), а існує самість (відповідно, Selbstsucht). Чи можна сказати, що самість як буття наодинці з собою, без страждання та з певною насолодою, — це подолана самотність? Та якою є культура самотності в Україні — ми радше її соромимось, прагнучи до колективу, чи все-таки насолоджуємось як можливістю присвятити свій внутрішній ресурс собі?

Спробую почати з кінця. Щораз менше самотність є стигмою. Це пов'язано з плином часу, бо засадничо самотність пов'язана з тим, що ми називаємо алієнацією, тобто усамітненням та відосібленням. А це вже пов'язано з модернізацією. Є давня теорія про те, що такої самотності, яка є в модерності, в домодерності не існувало. В традиційних життєсвітах та традиційних укладах, які могли відчуватись нестерпними, не було нагоди почуватися самотнім. Там кожен мав своє місце всередині спільноти — байдуже, чи та спільнота була бажаною, чи стерпною, чи геть осоружною. Але ти завжди мав своє місце, і на це місце ніхто не зазіхав. Самотність модерності пов'язана з тим, що ти маєш свободу (іноді гадану, позірну чи уявну), але не маєш свого місця.

Українське суспільство змінюється швидше, ніж багато інших суспільств, де  модернізація відбувалася раніше й інакше. Україна щораз менше є традиційним суспільством: вже до війни все було вкрай глобалізовано, а ця війна остаточно знищить рештки маленьких гнізд традиційного життєсвіту, за яким ми можемо тужити. В щораз більшій кількості значно модернізованіших суспільств ця туга стає підставою для політично інструменталізованої ностальгії та для побудови звернутих у минуле утопій. Make America great again як повернення до чогось, чого ніколи й не було, але що нині стає підставою для отруєння чи дискредитації сучасності. В цьому контексті — так, самотність в Україні стає менш стигматизованою.

Є щораз більше людей, які провадять щасливе життя наодинці. Є щораз менше людей, які вважають себе зобов'язаними, наприклад, створити традиційну бінарну сім'ю або привести на світ дітей. Є щораз більше людей, які суверенніше та інакше організовують своє життя. До прикладу, вони можуть регулювати стосунки — любовні, сексуальні, дружні чи колегіальні— з позиції, що вони є володарями ситуації. І щораз менше є дивних поглядів на людей, які живуть самі або позірно самі.

Все це не скасовує того споконвічного поділу, що й надалі частина самотностей є бажаними, а частина — вкрай небажані. Частина людей шукає самотності в той чи інший спосіб, в тій чи іншій життєвій ситуації — ситуативно або ж назавжди. А є люди, які хотіли б жити в спільноті, але їм це не вдається, які би хотіли відчувати себе причетними до якихось стосунків, але не можуть.

Але все ще складніше, бо ті, хто шукає самотності, роблять це з різних причин. Шукати самотності можна, наприклад, від втоми чи від розчарування. Це щось зовсім інше, ніж шукати самотності від відчуття власної наповненості, й щось інше, ніж усамітнюватись зі страху. Є люди, які бояться людей, і їх більше, ніж нам хотілося би визнавати. Для них інші люди є джерелами постійних небезпек, тому вони воліють триматися осторонь. І цей пошук самотності є зовсім іншим від того, коли ти потребуєш простору, аби щось створити — наприклад, написати симфонію. Спектр є великим, і кожна самотність має свою історію, своє джерело та своє походження.

Стосовно поняття "самість", то я тут маю певні труднощі. Я розумію, що часом не хочеться плавати в середовищі термінологічної невизначеності, а натомість виникає прагнення розмежувати. Скажімо, хороша самотність буде називатися самістю, а погана — одинокістю. Подібно Жак Лакан намагався уточнювати те, що інтуїтивно описував Фройд. Наприклад, у Фройда дуже амбівалентним залишається почуття задоволення. Те, що в німецькій називається Lust, може означати у Фройда багато речей: і бажання задоволення, і його одержання, і передчуття, і приємність, і невротичне задоволення, позначене прагненням до смерті. Лакан був тим, хто захотів навести термінологічний лад і запропонував добре задоволення називати "задоволенням", а це хворобливе — "насолодою". Мовляв, задоволення буде добре, насолода буде погано.

Думаю, таке розмежування рідко коли вдається. А ще таке прагнення наведення понятійного ладу протистоїть одній фундаментальній тенденції мови. Це —  амбівалентність мови та її понять. Мені здається, що вберегти цю амбівалентність мови для нас як для людей важливіше, ніж побудувати виразну термінологічну класифікацію. Наш здобуток та наш виграш від того, що мова буде багатозначна, виявиться вищим, ніж усвідомлення того, що ми можемо оперувати нею менш двозначно. Подібно й з поняттям самотності. Для мене набагато важливішим є щоразу дивитися, яка то самотність, яке її походження, який її статус в цю мить, якою є її динаміка. Для мене важливіше зберегти багатозначність того, що ми називаємо людською реальністю, ніж збудувати хай навіть проміжкову, але позірну ясність.

Водночас поняття самості має для мене як для для психоаналітика свою традицію. Це те, що називається Selbst німецькою та self англійською. Йдеться про self на відміну від "я"— так би мовити, я і мій розширений світ. Self — це все, що має причетність до мене в цьому світі, що мені небайдуже та що я можу розуміти як частину себе. Це можуть бути ідеї, які мені важливі, мої враження чи спогади, мої улюблені твори, місця, рослини та будинки. Це все те, що міститься в тому, що ми називаємо "мій внутрішній світ", та все те, що я можу пробудити до життя через фантазію чи пригадування, не кажучи вже про людей. Цю самість зазвичай пишуть з великої літери, аби розрізнити її зі звичайним поняттям, що не стосується психоаналізу. Але я про це згадав не для з'ясування історії понять, а для однієї істотної для нашої розмови речі.

Тут з'являється те, що ми в психоаналізі називаємо сухим і неапетитним словом "внутрішні об'єкти". Внутрішні об'єкти — це інші люди; але не живі тіла, а їхні внутрішні репрезентації. Кожен з нас носить всередині себе образи людей, близьких та важливих. І багато залежить від того, як складаються історії цих внутрішніх об'єктів. Чи вони переживаються як добрі чи злі? Як прихильні до мене, чи радше ворожі? І тут йдеться про можливості їхньої інтерналізації. Це відбувається поза нашою свідомістю, але стається так, що в одних людей душа наповнена прихильними репрезентаціями близьких людей, а в інших — ні. У когось внутрішні об'єкти є нестійкими та недобре інтерналізованими, а в когось — добре інтерналізованими, зате, скажімо, загрозливими та ворожими.

І це навпростець веде нас до відповіді на питання про те, як доросла людина може переживати самотність. Чим надійніші, міцніші й прихильніші мої внутрішні об'єкти, тим легше мені бути з собою та бути на самоті. Якщо з якихось причин у моїй самості немає належно закріплених, інтерналізованих, добрих об'єктів, то я відчуватиму порожнечу, яку треба негайно заповнити чимось або кимось. Тоді самотність перетворюється в страждання та тривогу. А коли моя душа наповнена недобрими, ворожими внутрішніми об'єктами, я буду уникати людей і ховатися в одинокість. І тоді самотність є для мене найкращим виходом, але не є найкращим станом. Бо це не є самотність сповнена, бо вона свідчить про перебування в модальності втечі та переховування. З цього стає зрозуміло, що самотність ніколи не буває справді самотньою, завжди в душі присутні інші.

А чи будь-яку "недобру" самотність можна трансформувати в "хорошу" — таку, якою ми можемо насолоджуватись? Чи це в нашій силі та чи це так не працює?

Не кожну. Так, деякі самотності справді можна навчитися трансформувати в щось добре. Іноді шлях переродження починається з того, щоб навчитися бути самому та не боятися. Багато зусиль йде на те, щоб при цьому не відчувати двох речей — сорому за свою самотність і страху. З одного боку, це може бути переживання порожнечі, яку треба негайно заповнити, за будь-яку ціну. А з іншого боку, можна боятися самого себе. Можливо, я боюся самого себе, бо не знаю, хто я і чого від себе чекати. Цей стан супроводжується тим, що типово описують метафорою демонів. Хоча зазвичай ті демони виявляються не такими страшними, якими їх малює фантазія. А можливо, я якраз надто добре знаю себе та небезпеки, що є в мені, я надто добре знаю, з чим я можу зустрітися. І тоді самотність стає приреченістю та небезпечним станом.

В багатьох випадках справді можна навчитися, як переродити злоякісну самотність у доброякісну. Але далеко не завжди, бо є самотності, які є благодаттю, а є самотності, які неможливо виправити. Є самотності необхідні — не просто неминучі, а необхідні, — ми їх ще називаємо тугою або смутком. Коли я когось втратив або живу в розлуці з любими людьми, не відчувати туги за ними є не тим, до чого я б мав конче прагнути. Це частина того, що ми називаємо людськими стражданнями.

Колись Фройд дав коротке визначення призначення психоаналізу: він покликаний замінити невротичне страждання на нормальне. Для Фройда було очевидно, що страждання є неминучим складником людського життя. Бути людиною означає страждати. Не завжди, не конче постійно, але бути людиною означає не могти уникнути страждання. Разом з тим, іноді страждання набуває невротичних рис — коли воно породжене не життєвими обставинами, а специфічним модусом їхнього опрацювання. Якщо нам пощастить, то ми можемо невротичне страждання змінити на нормальне людське страждання. Страждання завжди багато, а у війні його незмірно більше.

І тут я хотів би сказати про одну річ, яка мене непокоїть. Вона може спіткати будь-кого. Вона є станом, який Лакан називав "реальне", але в ній не йдеться про реальність чи правду життя. Це таке відчуття, коли ти випадаєш з людського світу, зі світу людських значень, людських сенсів та з жахом розумієш лише елементарні, біологічно-тканинні пов'язання твого існування. Водночас ти розумієш, що є сенси культури, значення слів та музики, але ніби опиняєшся поза ними. Розумієш, що є логіка емоцій, яка є частиною культури, але ти опиняєшся в становищі, коли все це стає чужим тобі. Це переживання втрати належності до людства та ситуація, коли ти опиняєшся сам на сам із жахіттям голого органічного життя, яке є також голою органічною смертю. Там більше нічого нема. Саме це Лакан називав реальним, і ці тяжкі переживання можуть спіткати будь-кого з нас. Зазвичай вони є нетривалими, і ми скоро повертаємось у світ культури й людського. Але іноді — внаслідок психічної травми, величезного потрясіння, захворювання, чи екзистенційної кризи, того, що Сартр називав нудотою, — ми втрачаємо цю здатність.

Ці стани самотності та відчуження є страшними. Війна завжди приносить велике збільшення їхньої ймовірності, їхньої кількості й важкості. І тут важливими є дві речі. По-перше, важливо мати в доступі специфічні терапевтичні техніки, які можуть пом'якшити відчуття відчуженості. Але є ще й "по-друге", на якому я хотів би більше наголосити. Так чи інакше, ця зустріч з реальним у найжахливішому сенсі стосується тепер цілої спільноти. Ми є загрожені, кожен з нас. Ніхто з нас не знає, чи ми доживемо до закінчення війни. А коли доживемо, то чи впізнаємо самих себе, чи зможемо бути ще спільнотою. Чи захочемо ми бути разом, чи зможемо відчувати прихильність до когось, хто не є нам безпосередньо близьким? Чи зможемо пронести почуття громадянства, солідарності та спільноти? І, зрештою, чи не будемо ми доведені до такого стану, коли після перемоги над зовнішнім ворогом захочеться розтерзати самих себе зсередини? Ми не знаємо відповіді. Однак ці небезпеки чигають на нас, ба більше — вони вже присутні.

Ми не можемо покладатися лише на терапію, бо вона має свої межі. Понад те, ми вже опинилися в становищі, коли стражденних значно більше, ніж тих, хто сяко-тако вміє ці страждання залагоджувати. З цілого світу забракне терапевтів для лікування того, якими скаліченими ми вже є та якими ще будемо. У нас лишається тільки один шанс та один спосіб. Він є складним, не гарантує успіх, але ми б мусили вправлятися в ньому вже. Цей спосіб — вчитися розуміти страждання кожного у всьому розмаїтті. Вчитися розуміти страждання, відмінне від мого. Розуміти інше страждання, ніби моє власне, яке також заслуговує на увагу та на шанс дістати розуміння. Тільки за таких обставин можемо мати надію зберегти відчуття солідарності та спільноти причетних. Це буде дуже складно, але в нас немає іншого вибору.

Немає гіршої самотності, ніж самотність від перебування всередині травми. Немає гіршого відчуття, що тебе в цій травмі покинули і вона стала для тебе капсулою, непроникною для інших. Здебільшого це ілюзія. Але часом трапляється так, що в слушну мить людям бракує допомоги, аби покинути цю капсулу, поки вона не закристалізувалася.

Інтерв'ю публікується у співпраці з Інститутом гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen) та програмою Documenting Ukraine.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media