Речі, які стали укриттям. Уривок із "Повітряної й тривожної книжки" Ірини Славінської

. Колаж Суспільне Культура

Як змінилися пріоритети після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну? Як змінилися історична пам'ять, відчуття дому, міста та людей, які пов'язані між собою?

Ірина Славінська у "Повітряній тривожній книжці" з власного досвіду описує реалії міста часів війни. Про те, як війна вкрала в нас спокій, друзів, оселі, але несподівано й позбавила всього зайвого — речей, сподівань, страхів. Ми стали відвертішими, різкішими й водночас значно сильнішими. "Як колись" уже ніколи не буде, але точно настане "після перемоги".

Суспільне Культура публікує уривок із книжки, що вийшла друком у видавництві Vivat.

В одну з тих тривог ми сиділи в коридорі вдома. Коридори стали чи не найважливішими кімнатами в наших оселях — найчастіше тільки вони, або ж ванна чи туалет відповідають так званому правилу двох стін. Ті, хто живе біля метро, можуть укритися в підземці. Ті, хто має паркінг у будинку, спускаються туди. Найбільше пощастило тим, хто має справжні укриття під своїми багатоповерхівками. Або льох під будинком, як-от моя подруга.

Ця класифікація, розрізнення різних укриттів, вибір "улюблених" підземель — усе це оприявнилося не одразу, спершу був час розгубленості. Узимку 2022-го з’являлися нові й нові статті з мапами розміщення бомбосховищ у різних містах. Проте багато мешканців Києва та інших міст і передмість виявили, що там, де мали би бути укриття чи бодай підвали, де можна було б заховатися, тепер працюють спортзали, манікюрні салони, крамнички. А й справді, дуже довго мало хто в Києві серйозно міркував про підвали як місце захисту.

Підвал під моїм будинком був зачинений на ключ. Уранці 24 лютого в спільному чаті сусідів нарешті добігла кінця розмова про те, що настав час відкрити те підземелля, бо перші вибухи в київському небі дали найвичерпнішу відповідь. Того ж дня батьки з сестрою пішли "на розвідку" в найближче укриття — воно в цокольному поверсі моєї школи. Її будували в 1980-ті, після Чорнобиля, тому укриття там надійне й велике, з хорошою вентиляцією і навіть окремими класами, де діти теоретично могли би продовжувати навчання. Укриття в школі було непогано підготовлене, уже стояли стільці, до того ж чимало люде й приходило зі своїми туристичними розкладними кріслами чи матрацами. Підвал під моїм будинком був зовсім не такий. Уночі 25 лютого, коли ми вперше туди спустилися, нас та наших сусідів зустріли бетонні плити, пісок і запах мишей чи щурів. Ми взяли із собою пледи й каремати, на яких намагалися спати. Було холодно, а от зв’язку не було взагалі, тому новин ми читати не могли. Можна було хіба вийти надвір і зловити мобільний інтернет. Місто гриміло далекою та ближньою канонадами. Спати було складно — не так через холод, як через запах. Інша проблема — перебувати в підвалі з мокрою головою, яку встигла помити, але не встигла висушити феном. Наділа на голову дві шапки, аби було не так холодно, проте від цього стало не набагато легше. Пригадую, що ближче до третьої ранку ми вирішили повернутися з підвалу у квартиру. Відтоді під час тривог ми щоразу залишалися вдома, сиділи в коридорі, вирішивши обмежитися "правилом двох стін". Чому? Бо пісок під карематом, холод від бетонних плит, від якого не рятував жоден плед, потреба спати в куртці, аби не замерзнути… — усе це було нестерпно. А ще в разі прямого ракетного попадання той підвал мав усі шанси стати братською могилою, бо там був лише один вихід. Натомість від уламків або скла з вибитих вікон урятувало б і перебування в коридорі. Тож тепер наш коридор удосконалений: м’яка ковдра на підлозі, зверху плед, велика подушка, ще один плед, щоб ним укриватися, коли холоднішає або коли після обстрілів одночасно з електрикою зникає й опалення.

Живучи в очікуванні початку війни, ми багато думали, де доведеться ховатися — не тільки від обстрілів, але й від можливих переслідувань. Може звучати самовпевнено, та робота на Суспільному, журналістська праця вкупі з артикульованою правозахисною та феміністичною позицією здавалися не найкращим комплектом характеристик в очах російських окупантів. З подругою ми свого часу проговорили просте правило життя в умовах присутності росіян: якщо зайдуть окупанти, головне, щоб "воронок" не заскочив нас удома. Здається, тієї миті в нас проростала національна пам’ять про радянські репресії проти українців. Саме тому ми з чоловіком міркували, чий дім у разі потреби може виявитися достатньо неочевидним, щоб там перебути деякий час. Це історія не лише про укриття, але й про прихисток, про те, на кого можна покладатися настільки, щоб довірити своє життя в час, коли бути вдома не варто. Поки ми про це думали, знову переконалися, наскільки монолітним гуртом живемо: довкола нас переважно журналіст(к)и, активіст(к)и, митці й мисткині — усі з виразною проукраїнською позицією, усіх легко вирахувати та знайти. Ховатися ніде. Та ми таки придумали один сховок. І я щаслива, що ним не довелося скористатися, падаючи на голову подрузі в ролі неочікуваних гостей. Якщо перекласти цю думку максимально прямо, то я тішуся, що Київ не зазнав окупації. І це завдяки героїчному опору наших передмість — і цивільних мешканців, і військових. За це заплачено велику ціну.

Улюблене моє укриття — на радіостанції, де я працюю. Воно мало не надто гостинний вигляд, коли нас уперше повели туди "на екскурсію", це відбулося десь за тиждень чи два до повномасштабного вторгнення. Пригадую, адміністратори тоді дбайливо розділили всю нашу велику команду на групи, щоб усі могли все роздивитися та поставити запитання. Звучали й поради, наприклад узяти з собою обід і пляшку води, адже тривога може тривати довго. Уже 24 лютого я провела в тому укритті перші кілька годин. Того дня там іще не було інтернету, тому рідні не могли отримувати від мене ніяких новин. Це тривожило. Пригадую, що, рушаючи просто зі студії прямого ефіру в укриття, я забула на столі ноутбук, а рюкзак з усім необхідним залишився в моєму офісі. Десь по перших тридцяти хвилинах тривоги я вийшла на сходи й міркувала, чи безпечно буде піти забрати необхідні речі. Поряд стояла колега й намагалася зловити інтернет. Пригадую, поцікавилася в неї: "Як думаєш, я встигну збігати по свої речі?" На це вона зауважила, що на таке запитання відповідати страшно. Я таки вийшла, зайшла в порожню студію, забрала ноут, але побоялася йти аж на четвертий поверх у кабінет по рюкзак. Уже після тривоги таки забрала всі свої речі та переїхала в інший офіс, де зазвичай працюють колеги з Радіо Культура, — він розташований на першому поверсі, ближче до укриття. Туди ж перенесла каву, запас води та електрочайник. Наступного дня я скористалася дозволом приїхати в укриття з родиною — ми вийшли з дому вдвох із чоловіком. Це був його день народження Пригадую, о восьмій ранку ми зайшли в наш радійний сховок, і я стала знайомити чоловіка з колегами: "Це Віталій, і в нього сьогодні день народження". Андрій по цих словах поліз у кишеню й дістав цукерку — подарував. Галина щось пошукала в сумочці й дістала пачку нових стикерів — подарувала. Хтось налив кави та пригостив печивом — замість святкового торта. Дари волхвів. За ніч в укриття провели інтернет, тому команди новинарів мали змогу працювати, бодай на смартфонах. У перервах між довгими повітряними тривогами ми навіть устигали дійти до студії та начитати потрібні програми, наприклад, я готувала серію коротких випусків із порадами про інформаційну безпеку в часи війни. Наше укриття й потому змінювалося — у ньому з часом налагодили роботу і радіостудія, і телестудія, і апаратні, з’явився навіть маленький ньюзрум для редакторів, також завжди напоготові крісла для решти колег. По правді, тільки в цьому місці, де не припиняється робота і триває прямий ефір, я почуваюся в безпеці. Звісно, я тут із раціональних міркувань — про вентиляцію, обладнані туалет і душ, про кілька виходів. Але витає в цьому якась дуже повітряна й майже поверхова думка — про те, що все гаразд, поки мовить радіо. А воно працює, допоки є кому тримати прямий ефір.

За ці місяці мені траплялися й інші укриття. Наприклад, метро. Це сталося одного суботнього дня, коли ми вперше дозволили собі вихідний "як колись". Уранці не було повітряних тривог, тому ми пішли на бранч, а потім відвідали дві нові виставки — літо, саме відновлювали роботу та знову приймали відвідувачів деякі київські музеї. Постійних експозицій уже не було, оскільки їх евакуювали, але окремі виставки таки відкрилися. І коли ми вже вийшли з музею та рушили до метро, почалася повітряна тривога, — її ми й перечекали в підземці. Ще один вид укриттів — парковки під крамницями, торговельними центрами, супермаркетами. Вони виняткові, бо там переважно разом перебувають і працівники магазинів, і відвідувачі, і охоронці. Одне з таких навіть було обладнане саморобними диванчиками зі старих дерев’яних палет. То видалося навіть затишне перечікування, якщо не зважати на те, що тривог було дві поспіль і ми лише з третього разу змогли зробити заплановані покупки. Як я люблю повторювати, нехай би це був наш найбільший клопіт. Завдяки гарним фотографіям і талановитим скетчам сторонньому глядачеві перебування в укритті може здатися навіть дещо романтичним: притлумлене світло, ночівля на матрацах або пледах, розстелених просто на підлозі, чай у термосі… Щось на межі пікніка просто неба та індастріал-естетики.

Проте реальність зовсім не казкова, особливо якщо йдеться про тривале перебування в укритті. Якщо сидиш там довго, постає низка викликів: скільки взяти із собою води? яку їжу? як і в якому посуді її готувати? куди ходити в туалет? що робити з відходами? де знайти джерело живлення для телефонів чи інших приладів? А ще загострюється цілком нормальна потреба живих істот у сонячному світлі та свіжому повітрі. Ніколи не забуду кадр із першої евакуації цивільних із "Азовсталі" та ці погляди людей на небо, їхні очі, примружені від денного освітлення. Не забуду й історії про людей у Харкові, котрі кілька місяців прожили в метро та нарешті наважилися покинути підземку… а комусь просто нікуди було йти, бо домівки вже зруйновані російськими обстрілами. Ніколи не забуду написи на стінах у Ягідному на Чернігівщині: дитячі малюнки, саморобний календар — і пам’ятний напис про день, коли ЗСУ звільнили село, прогнавши росіян. Завжди пам’ятатиму розповідь колеги: вона з родиною жила в погребі й боялася вмикати телефон, щоб російські окупанти не почули звуку раптового дзвінка. Інша колега вийшла з укриття разом із сусідами — вони рушили до евакуаційного транспорту, усередині юрби заховавши дітей, щоб у них в разі обстрілу не поцілили росіяни. І ніколи не забуду миті, коли в локальному домашньому чаті з’явилася новина про вибухи поблизу з нашим будинком чи десь поряд… і водночас у тому районі пропав зв’язок, тому від чоловіка декілька годин не було жодної звісточки. Я нічого про нього не знала, аж поки сама не подолала всі корки й не повернулася в нашу квартиру. Це було страшно, я боялася, що зруйнувався весь мій світ.

Укриттями за ці місяці могли стати й геть не бетонні та геть не підземні приміщення. Хтось ховався у своєму внутрішньому світі — і стратегії тут незліченні: злість або пошук позитиву, нескінченне волонтерство або зосередженість суто на власних потребах. Речі також могли працювати як своєрідне укриття. Чимало моїх подруг і знайомих описують одну й ту саму "тривожну уніформу": гольф, худі, спортивний костюм, кросівки, куртку, шарф. Власне для мене, крім підземелля радіостудії, укриттями стали піджак і пальто — теплі та звичні водночас. А ще можливість якось дістати улюблені парфуми, бо пляшечка закінчилася саме тоді, коли все почалося. Парфуми — найбільш непотрібна річ в укритті, проте знайомий запах на шарфі допомагав дати раду з усім, що відбувалося. Від укриття, де ми їмо сухе печиво чи знайдені на дні рюкзака бутерброди та запиваємо водою з пляшечки, до укриття, де ми п’ємо заварену щойно перед тривогою каву чи шампанське, святкуючи важливу подію, — декілька місяців дистанції. За цей час усе змінилося — проте нічого не змінилося.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media