Саша Довжик – українська письменниця, літературознавиця та кураторка культурних проєктів, а від недавнього часу – фіксерка. У своїх рецензіях та есе для іноземної аудиторії вона розмірковує про зміни, які відбулися в українському суспільстві за останні роки та вплив повномасштабної агресії Росії, розповідаючи переважно про суспільне через особисті історії.
Це інтерв'ю Ксенія Харченко взяла у листопаді 2022 року і побудувала у формі прямої мови, акцентуючи увагу на особистому.
До розмови про Україну після початку повномасштабного вторгнення Росії я була залучена у двох ролях. По-перше, я почала працювати з міжнародними журналістами в Україні й побачила, як усе відбувається on the ground. А по-друге – викладала українську літературу в Лондоні.
Про медійний інтерес
Отже, як фіксерка на початку вторгнення я супроводжувала журналістів у Києві, Львові та в Київській області, й мені було дуже важливо певною мірою спрямовувати їх і перефокусовувати увагу. Зрозуміло, що для двохвилинного сюжету шукають якісь найстражденніші людські історії, щоб потім багато разів питати людину перед камерою, яка, скажімо, щойно вийшла з-під окупації: "А що ви відчуваєте з цього приводу?". Якщо ми вичавимо з неї сльозу, то журналіст наче зробить свою роботу. Але я насамперед хотіла, щоб людина, яку так "колупають", не відчувала, що до неї поставилися як до об'єкта і потім залишили наодинці зі своїми переживаннями. У цьому випадку фіксерка та перекладачка – це часто та, хто стає отаким щитом між людиною, в якої беруть інтерв'ю, і людиною, яка бере це інтерв'ю.
Завдяки цьому я в принципі зрозуміла, як працює медійний інтерес. І щоразу, коли беруть інтерв’ю в мене, намагаюся додати якусь особисту історію, адже знаю, що без цієї прив’язки до приватного досвіду інтерес журналістів зникне і вони точно не дослухають до того моменту, коли я перейду до call to action, як це називає Олеся Хромейчук (історикиня та письменниця – Ред.), і почну озвучувати ті пункти, які вважаю ключовими. Адже займатися ексгібіціонізмом власних почуттів недостатньо. Необхідно додавати "дозування" особистої інформації, щоб аудиторія відчула, що все це – про людей, що це людська історія, це війна, яку ми всі проживаємо на дуже особистісному рівні. Але при цьому глядачі мають почути, що можна зробити, аби змінити ситуацію. Тому я переконана, що дуже важливо сполучати особистий досвід і заклик до певних дій.
Про окремі людські історії
Хотілося розповісти одну історію, яка не пов’язана з моїм фіксерством. Це історія моєї перукарки з Києва і, мабуть, історія про мої упередження. У мене було довге волосся, тож якогось дня я вирішила, що тепер, коли все навколо так змінилося, коли я сама почуваюся геть іншою людиною, треба його відрізати. Я просто навмання зайшла в першу-ліпшу перукарню і потрапила до прекрасної дівчини з абсолютно ангельською зовнішністю.
Вона зі мною говорила лише про волосся. А я була така збуджена, на адреналіні, у цьому казані варюся і не розумію, як людина може говорити про волосся, коли в країні відбуваються такі події. Де твоя політична свідомість? Ця дівчина, очевидно, була молодша за мене років на п'ятнадцять, і я насилу стримувалась від цього старечого питання до молодого покоління: як ти далі уявляєш своє життя, дитино, розкажи мені.
Це жах. Я намагалася не випускати все це назовні, тому також говорила тільки про кучері. Але щось у цьому всьому досвіді мене зачепило: ось молода дівчина, яка, здавалося б, ніяк не реагує на зовнішні події. Вона запитала мене, ким я працюю. Я сказала, що я наразі працюю фіксеркою, на що вона мені відповіла: "Я теж попрацювала фіксеркою, в Бучі".
Я була вражена. Дівчина спокійно пояснила: "Ну так, ми скількись днів просиділи у підвалі. І знайомі зв'язали мене з журналістом, який був у Києві, тож я певною мірою допомагала йому висвітлювати ці події".
Вона сиділа в підвалі в Бучі. Над головою ходила російська армія. Вона чула їхні розмови. Знала, що вони шукають молодих дівчат, яких потім ґвалтують. Вона сиділа там зі своєю мамою, з бабусею. Певної миті жінки зрозуміли, що опинилися перед вибором: їх знайдуть у цьому підвалі, і нічого хорошого не станеться, або їхній будинок розбомблять…
І вони вирішили вибиратися. Особливість цієї історії в тому, що в них було чотири дресовані вівчарки. Саме завдяки своїм собакам вони змогли вибратися з окупованого міста. Уся сім’я ішла за цими чотирма видресуваними вівчарками, які відчували ворога і цілу ніч до світанку вели за собою людей через ліс, доки не дісталися українських позицій.
І поки вони йшли, ця дівчина чула крики людей, яких катують і ґвалтують, – усе це досі сниться їй ночами. Досі. І це людина, яка постійно посміхається, у неї дуже широка посмішка. Вона абсолютно така світла, радісна. Я просто зрозуміла, як помилилася, зробивши висновки про людину на основі її зовнішності, цього свого першого враження… В абсолютно неочікуваних місцях ми натрапляємо на ці історії, адже люди практично в усій Україні мають тепер такий досвід. І нам треба з цим працювати. Наприклад, моя божественна перукарка не отримує жодної допомоги. І вона, як і 90 % людей, з якими я зустрічаюся, каже: "Яка психотерапія? Я краще щось зроблю, комусь допоможу, задоначу". З одного боку, це логічно. З іншого – і тут саме час для заклику до дії – очевидно, що розмови про соціальну підтримку, психологічну допомогу наразі просто відкладені на невизначений час, а діяти треба вже. На українську державу забагато тиску. Для тих, хто знаходиться зовні і досі не зрозуміли, що найкраща гуманітарна допомога – це воєнна допомога, тут відкривається можливість підставити плече.
Про викладання української літератури
Що ж до іншого мого професійного "виміру", то мене запросили викладати українську літературу в University College London на один навчальний рік. Я вирішила погодитись, адже переконана, що залишити якусь критичну масу лондонських студентів без знання про українську культуру під час повномасштабного вторгнення Росії було б нелогічно. Я їздила до України в перервах у своєму викладацькому графіку. Для мене було важливо говорити з людьми, бачити, як змінюється ситуація щодня. Адже розповідати людям у світі про війну в Україні, базуючись на тому, що ти там побачив два місяці тому, в мене не виходить.
Викладання відчувається геть інакше: говорити про того ж Шевченка і показувати його пам’ятник з простреленою головою в Бородянці, наприклад. Я пояснюю, що ті, хто вчинив цей напад, розуміли символічну вагу Шевченка для нас. Моїм студентам, першокурсникам, найбільше запам’ятався саме цей момент, що поет має таку символічну вагу через два століття. Згодом вони читали його вірші саме через призму того, що побачили: поруйновані росіянами пам'ятники Шевченку, його вірші на дверях бомбосховищ, які допомагають українцям витримати жахи війни.
Я сама – як іронічно – у старших класах ненавиділа українську літературу саме через позицію жертви, з якої нам її викладали. Зараз же відкривається інший погляд: насправді це не віктимність, це — боротьба, яка підживлює наш нинішній спротив.
Зі студентами також надзвичайно цікаво говорити про Гоголя і Шевченка, наприклад. Письменника, який робить вибір на користь імперії, і письменника, який робить вибір на користь спротиву, маргіналізації та певною мірою відкладеної участі у світовій культурі.
А щодо моїх лондонських колег, які викладали й викладають російську культуру, то для мене важливо, щоб вони ставили собі питання про співвідношення своєї дисципліни з геноцидом українського народу. Не можна викладати, скажімо, Шаламова у вакуумі, Толстого у вакуумі, Достоєвського у вакуумі, адже ми опинилися в конкретній точці на історичному таймлайні, що позначає повномасштабну війну, геноцид у Європі в ХХІ столітті. Якщо ми говоримо про Достоєвського з погляду стилістики тексту, не ставлячи собі питання про культурну спадкоємність достоєвщини й геноциду, то таку розмову можна викинути у смітник.
Про культуру (як) свідка
Отже, озираючись на декілька поколінь назад в українській культурі, ми розуміємо, що у нашого сьогоднішнього протистояння є історія. І це, з одного боку, надає сил. А з іншого – контекстуалізує, дає розуміння та бачення майбутнього. Тому я тримаюсь ідеї про культуру як свідка. Це, з одного боку, збирання свідчень, почасти те, чим я займаюсь в Україні. З іншого боку, це культура в довшій перспективі, яка дозволяє цьому сьогоднішньому досвіду укорінитися.
Важливо знову не звести величезний обсяг різноманітних переживань до якогось одного образу страждання, з яким досить легко звикнутися і почати знищувати єдність, що виникла всередині української спільноти, яка зараз розповзлася по світу. Ми мусимо триматися за те, що нас об’єднує і наснажує, а саме – за нашу боротьбу. Тому я вважаю, що легітимним наратором сучасної української історії є всі ми, адже це не одна історія, це безліч історій. Усі ми намагаємося робити те, що маємо, щоб зберегтися.
