У своїй колонці критикиня, співкураторка Фестивалю "Київський тиждень критики" розмірковує про роботу Міністерства культури та інформаційної політики України.
Я озираюсь на всі боки: чи я потрапила в День бабака? Чи зараз перемкнеться будильник і знову заграє I Got You Babe Сонні й Шер? За вікном 2023-й рік, у нас за плечима — дев’ять з половиною років післямайданних перетворень, зокрема у сфері культури, реформ, прокручених по сто разів на м’ясорубці туди й назад, створені й зламані кар’єри, вигорання, потрапляння на кінофестивалі, концерти та книжкові ярмарки, номінації на світові премії. Навіщо? Щоб за кожним недолугим рішенням Міністерства культури знову і знову ставити питання — собі, спільноті, суспільству, — do we still matter? Щось тут не так.
Відліпитись від Міністерства культури зокрема та державних органів управління взагалі, щоб нашу культуру перестало затягувати у вихори карколомних пригод українського політикуму, — можливо, таким має бути наше завдання на наступні роки? Видається, що невпинними розмовами про важливість культурних політик ми віддали державі, яка, по суті, вміє лише наглядати й карати, занадто багато влади у сфері, яка цього в принципі не терпить.
Допоки цей міліцейський модус операнді державних органів не зміниться, культурі там робити немає чого. Культура — не про нагляд і не про покарання. Не про "шакалячий експрес". Не про "в межах і у спосіб". Культура стосується всіх, і вона — про чесну розмову на складні теми. Таких розмов у нас і так було немало. Повномасштабна війна принесла їх ще більше: соціальні розриви треба якось лагодити, і культура до того надається не в останню чергу. Як між собою будуть розмовляти ті, хто поїхали, і ті, хто лишились? Ті, хто пішли в ЗСУ, і ті, хто не пішли? Як ми всі разом будемо добиватись справедливості — ззовні та зсередини? Як відбудовуватимемо зруйновані села і містечка, квартали та житлові будинки? Як говоритимемо про і до мертвих? На ці запитання може спробувати почати давати відповіді (множинні, ніколи не одну-єдину, правильну і узгоджену з партією) культура, мистецькі практики та критичне мислення, яке, по-хорошому, культура мала б плекати.
Чи має до цього всього стосунок Міністерство культури (та інформаційної політики, whatever that is)? Якщо його антроморфізувати, то, певно, воно думає, що має. Кожен міністр бачить себе щонайменше візіонером, а щонайбільше — вершителем доль у сфері, де така захмарна додаткова вартість, що неможливо скласти собі ціну. Це пастка. Від міністра потрібно лише бути професіоналом, збирати дані й аналізувати потреби. Чи аналізувало нинішнє міністерство культури потреби працівників і працівниць у сфері? Чи знає, скільки дієвців культури поїхало за кордон і що їм потрібно, щоб повернутись? Чи їм є куди повертатись? Можливо, якісь ентузіасти від державного управління ці дані й збирали, але чорна діра за адресою вул. Івана Франка, 19, перемелює всі притомні ініціативи на пил, проводячи через фільтри бюрократії та ручного управління.
Напевне, нам має йтися про децентралізацію культури на всіх рівнях: сенсовому передусім, економічному — у другу чергу. Культурні ініціативи різних масштабів — від маленьких громадських організацій до деяких державних установ — навчились шукати кошти поза державним бюджетом, писати грантові заявки і знаходити партнерів за кордоном. Українська держава стає все менш привабливим партнером, і навіть три роки успішної роботи Українського культурного фонду не компенсували цей флер фіскальної параної, аудитів та тіні контрольно-ревізійного управління над головами голів ГО, ФОПів третьої групи та інших безумців, які навіщось вирішили присвятити своє життя культурі. Досвід кризи культурних інституцій 2020 року і того, як українська держава, монополізована в одному кабінеті вже за іншою адресою, зламала об коліно свій же проєкт, довів, що всі ці аудиторські інструменти, покликані нібито шукати зловживання і давати їм відсіч, стали на службі людей абсолютно некомпетентних, марнославних та чомусь непереборних (так, я зараз говорю про склад наглядової ради Українського культурного фонду). То чи хочуть дієвці культури далі мати з цим справу?
Чи, можливо, час просити для української культури шкарпетку, як для ельфа Доббі, який по суті, був набагато могутнішим за свого "хазяїна", але через те, що дотримувався правил гри, не міг дати достойну відповідь?
Ми багато говоримо про те, що потребуємо прозорих правил гри з державою. Утім, не виглядає на те, що держава в цьому процесі — ефективний гравець. Десятки, а може, й сотні стратегій, вироблених або апропрійованих у чиновницьких кабінетах за останні дев’ять років не полегшили нікому життя. Навіть сумнозвісний фокус на "креативних індустріях" та сервісному обслуговуванні великих кінопродакшнів не спрацював: державна машина виявилась настільки ригідною, що вона просто виплюнула ці нововведення.
Багато хто з культурної сфери після Майдану був впевнений, що зайшов на територію державного управління і може змінити систему зсередини. Деякі й правда поклали на роботу в державних структурах свої кар’єри, здоров’я та сили (і продовжують це робити, титани). Але якщо чесно: чи не сприймає держава їх як якийсь вірус, якого треба негайно позбутись? Імунітет державної машини видається міцнішим за будь-які реформаторські спроби.
Чи не є Український інститут насправді чужорідним на тілі МЗС та всього дипломатичного корпусу? Впевнена, що більшість українських послів у країнах, куди ступає УІ, мріяли б, щоб цих розумних вискочок не було у них на голові, а вони продовжували б частувати своїх нечисленних гостей варениками на тлі вишитих рушників, куплених на Андріївському узвозі, й видавати це за "заходи у сфері публічної дипломатії".
Чи держава вдячна за таку інституцію як "Довженко-Центр", яка всупереч усім державним політикам у сфері культури протягом багатьох років перепрошиває кінематографічний канон і те, як про нього говорять за кордоном?
Чи держава продовжує системно підтримувати українських кінематографістів, на чиїх спинах заїхала на червоні доріжки Канн, Венеції та Берліну?
Чи держава подбала про музейні колекції, які опинились під загрозою окупації, знищення, пошкодження, і якими так зручно вихвалятись, коли вони опиняються на перших шпальтах світових видань? (До речі, чи притягнуть міністра культури до відповідальності за провалену евакуацію музейних колекцій? Чи він понесе бодай якісь репутаційні втрати за це?)
Чи держава дбає про систему освіти, яка перебуває на межі колапсу, зокрема у сфері культури та мистецтв?
Список цих запитань можна продовжувати, але чи треба? Чи не варто подумати над тим, що ці стосунки є нездоровими й треба щось змінювати? Взаємне іншування було і буде, й змінити це найближчим часом не виглядає можливим.
Можливо, емансипація української культури від профільного міністерства розгерметизує нашу бульбашку і налаштує на діалоги з іншими спільнотами: відповідальним бізнесом, волонтерами та активістами, освітянами, реформаторами у сфері охорони здоров’я, правниками та правозахисниками, медіа — you name it. Можливо, в цій новій розмові витвориться якась нова система взаємодії з державою і оперуванням державними (а по суті, нашими) коштами. Можливо, злізши з вежі зі слонової кістки, представники української культури нарешті знайдуть співрозмовників і союзників в одвічній розмові "а що, культура комусь потрібна?". Цих союзників уже стало більше: про це свідчить активність різних спільнот на підтримку "Довженко-Центру" і в активній увазі до роботи Міністерства культури. Утім, як зробити так, щоб наша спільна робота перестала бути реактивною, а йшла на випередження? Як зробити так, щоб ми ще при цьому й вижили та перемогли у війні?
Найближчим часом в Україну зайдуть кошти від Євросоюзу на "реформи" у сфері культури та системотворчі проєкти. Хто ними оперуватиме? Хто є достатньо суб’єктним для того, щоб бути рівнозначним Мінкульту гравцем на цьому полі? І нарешті: чи ми правда потребуємо міністерства культури у тому форматі, в якому воно існує зараз? Чи ми знову викинемо десять років на те, щоб оживити монстра, якому давно місце в музеї динозаврів? Погана новина: у нас більше немає цих десяти років. Гарна новина: у нас більше немає цих десяти років.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media