Аспен Інститут Київ заохочує українців до роздумів про майбутнє країни та суспільний договір. Для цього Інститут упорядкував збірку есеїв провідних українських інтелектуалів.
Аспен Інститут Київ та Суспільне Культура публікують ці тексти у межах спецпроєкту "Суспільний договір: (пере)осмислення".
Есей правознавця Всеволода Речицького пропонує аналіз і роздуми щодо співвідношення суспільного договору та Конституції в Україні, а також інших юридично-правових аспектів відображення соціального контракту. Він порівнює Конституцію України із Конституцією США та Основними Законами інших європейських країн. Правознавець описує відмінності між ними: взаємодію на рівні "людина-держава", визначення прав і свобод, увагу до питань, щодо яких суспільство не має згоди.
Від часу ухвалення конституцій окремих штатів і Конституції США в 1787 році загалом, а також польської та французької конституцій 1791 року, "Суспільний договір" Жан-Жака Руссо 1762 року заведено вважати класичною передумовою будь-якого республіканського конституціоналізму. Адже оприлюднені Руссо універсальні принципи політичного права дали змогу надалі розглядати бінарну опозицію: народ (громадянське суспільство) versus держава як світоглядну основу більшості основних законів західних демократій. Закономірно, що сучасним правовим виявом українського суспільного договору слід вважати чинну Конституцію 1996 року.
Водночас воєнний стан, у якому опинилася Україна від початку повномасштабної російської агресії 24 лютого 2022 року, не тільки не призупинив, а й інтенсифікував професійні дебати довкола таких питань, як конституційний наратив (текст Основного Закону), офіційна й неофіційна (академічна) конституційна доктрина, конституційний процес тощо.
Про все це тепер доводиться говорити в умовах війни, яка вимагає не лише швидкої постановки світоглядних питань, а й конкретних відповідей на них. До того ж навіть найглибші відповіді потребують усебічного порівняння, відбору й прагматичної оцінки. Науковці за таких обставин зазвичай обмежуються спостереженнями й обережним рекомендаціями. Найкращі рекомендації стають векторами політики, що зрозуміло.
Український суспільний договір, зображений у праві, — це текст (наратив) чинної Конституції України 1996 року з усіма його покращеннями (amendments), змінами й доповненнями плюс офіційна конституційна доктрина. Водночас конституційний наратив слід відрізняти від офіційної конституційної доктрини — продукту діяльності Конституційного Суду України (КСУ) з помітно нижчим рівнем текстуальної канонічності. На відміну від Основного Закону, офіційну конституційну доктрину не вважають інтелектуальним продуктом установчої чи законодавчої гілки влади, тому її можна переглянути будь-якої миті за відповідним поданням у КСУ.
Останній до того ж хоча і є єдиним джерелом формування офіційної конституційної доктрини, однак не відповідає за ключові параметри українського суспільного договору. Що ж до неофіційної, або академічної конституційної доктрини, то вона є інтелектуальним продуктом усіх компетентних і щиро зацікавлених у питаннях конституціоналізму політиків і правознавців. Зокрема такий виклад авторських спостережень і узагальнень можна вважати одним із поглядів на проблему.
Як відомо, український конституційний процес від самого початку характеризувався дискретним характером, неодноразовим перериванням поступовості. Це цілком зрозуміло, зважаючи на те, що Україна в 1991–1996 роках перебувала на етапі лише початкового осмислення переходу від радянського авторитаризму до демократії та свободи.
Спочатку робоча група Конституційної Комісії під головуванням Леоніда Юзькова запропонувала українським законодавцям "американську" конституційну модель (президентська республіка з віцепрезидентом, двопалатним парламентом тощо), яка не задовольнила впливових тоді комуністів і соціалістів.
Суспільний договір обговорювали й переписували, зокрема й за участі західних експертів, а влітку 1996 року на його дизайн істотно вплинув лідер українських соціалістів Олександр Мороз. Принципові, в дусі Ж.-Ж. Руссо, положення ст. 5 Конституції України про народний суверенітет (повновладдя народу) та його співвідношення з державним суверенітетом додали в текст проєкту за його наполяганням.
Перша спроба (якщо не брати до уваги ініційованого Леонідом Кучмою референдуму 2000 року) модифікувати конституційний наратив у час президентства Віктора Януковича закінчилася невдачею через Революцію гідності 2013–2014 років. Подальші спроби за президентства Петра Порошенка модернізувати розділи про права й свободи людини, а також про територіальний устрій теж залишилися безрезультатними.
Істотно більше пощастило судовій реформі. Що ж до оновлення у 2017 році конституційного статусу Автономної Республіки Крим (АРК) шляхом перетворення її з територіальної автономії на національну (політичну) автономію кримськотатарського народу, то вона також зазнала фіаско.
Імовірно, українська держава в особі її тогочасних провідників виявилася не готовою надати кримським татарам — корінному народу України — в повномасштабну власність ґрунтовне політичне представництво та власність на землю їх традиційного проживання на півострові. Так чи так, усе це разом з реформою самоврядування свідчить про нагальність сучасного переосмислення засад українського суспільного договору.
Адже російська агресія 2022 року поставила перед Україною відразу цілий блок принципово нових у конституційно-правовому сенсі питань:
- чи повинна Україна й надалі обмежуватися політичним режимом простої (електоральної) демократії, чи вона, зважаючи на перспективи членства в ЄС, має утверджувати в себе консолідовану демократію ліберального зразка, яка передбачає істотно вищий рівень усвідомлення змісту й гарантування суб’єктивних прав і свобод;
- чи повинні права й свободи людини в Основному Законі України бути правами переважно позитивного й колективістичного, чи "негативного" й індивідуалістичного (за американським зразком) вигляду та спрямування;
- чи повинна Україна у своїх конституційних підходах діяти надалі за імперативами необмеженої свободи економічного маневру й вільного для інвесторів вивезення прибутку, що автоматично передбачає вільне переміщення людей, товарів, послуг і капіталу, чи вона й надалі покладатиметься на трансформації поміркованого та суперечливого змісту аж до "воєнної націоналізації" включно;
- чи наважиться Україна після завершення війни реально утвердити в себе заборону цензури (ст. 15 Основного Закону) й істотно звузити конституційні обмеження на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34 Основного Закону) за прикладом Першої поправки до Конституції США чи ст. 13 Хартії основоположних прав Євросоюзу, чи вона продовжить нинішнє сповзання в доінформаційну ксенофобію та обскурантизм;
- чи наважиться Українська держава пом’якшити вимоги Конституції до гарантій державної власності на землю й природні ресурси, чи вона й надалі вважатиме своїм свідомим і підсвідомим правовим орієнтиром ленінський декрет "Про землю" 1917 року й залишатиметься в цій царині певною "собакою на сіні".
Як свідчить аналіз офіційної конституційної доктрини України як додатку до її суспільного договору, наша держава у своєму "замислі й виконанню" (Михайло Грушевський) поки що й далі покладається на постулати погано переосмисленого марксизму. Недавня реприватизація низки активів і звична для вітчизняного соціуму риторика полювання на олігархів свідчать саме про це. Не дивно, що завдяки пролонгації такого підходу конституційне право України ні держава, ні громадянське суспільство досі не сприймають у функціональній якості права свободи (freedom’slawу Рональда Дворкіна).
У річищі такого праворозуміння традиційно популярна на Заході ідея про те, що громадянське суспільство є системним опонентом чи навіть антагоністом держави, українська політико-правова спільнота усвідомлює з погано закамуфльованим дискомфортом. Глибоке розуміння тієї обставини, що правова система успішних країн "ядра" (за світ-системною теорією Еммануїла Валлерстайна) складається як біполярна (санкціоновані громадянським суспільством норми свободи versus вироблені державою правила дисципліни й порядку), щойно лише починає торувати собі дорогу.
Якщо західна парадигма суспільного договору в конституційному праві є характерним для ХХ століття різновидом "світської віри в те, що є основою життя" (Вернер Гайзенберг), то в Україні ця віра характеризується лише зовні притлумленою сакралізацією гетьманату за моделлю "Української держави" Павла Скоропадського. Реальний вплив глави держави, уряду й державної влади загалом на соціум (фактична конституція) є тут істотно більшим, ніж це передбачає європейська, не кажучи вже про американську, конституційна модель.
Усе це призводить до того, що розвиток втіленого в Конституції суспільного договору в нас відбувається не плавно й поступово, як "зростає кораловий риф" (порівняння Дейнюса Жалімаса), як розвиваються в сучасному світі література й мистецтво, а через доволі жорстке й стрибкоподібне витіснення одних конституційних цінностей іншими: (президентська (1996–2005), парламентська (2005–2010), відновлена президентська (2010–2014), знову парламентська (2014–2022) республіки; заборона (1996–2004) й відродження (2005) імперативного мандату для парламентаріїв; контрольований (через право звільняти суддів) і знову неконтрольований КСУ тощо. Тобто еволюція суспільного договору в Україні відбувається за відкритими Томасом Куном правилом зміни парадигм у структурі наукових революцій. Простіше кажучи, нове в нас ґрунтується на запереченні старого.
Так звичне для України невизнання права громадян на вільне придбання й володіння вогнепальною зброєю змінилося в час війни на пряму роздачу зброї "з машин" (Георгій Учайкін) добровольцям територіальної оборони.
Цивільний обіг вогнепальної зброї популяризує нині Міністерство внутрішніх справ України й міністр Денис Монастирський зокрема. Чия сторона візьме тут гору, передбачити важко, але якщо підвищення довіри української держави до індивідів закріпиться й на майбутнє, то ми матимемо всі підстави говорити про структурні зміни в нашому суспільному договорі.
Водночас конституційний обов’язок "неухильно додержуватися Конституції України та законів України" (ст. 68 Основного Закону) поступово доповнює неофіційне визнання права народу на демократичне повстання. Право громадян на демократичне повстання є елементом суспільного договору в таких країнах, як США, Німеччина, Греція, Чехія, Словаччина, Аргентина, Естонія, Литва та інших. Однак раніше в Україні його не розглядали як життєздатний конституційний елемент. Тепер ситуація в цій сфері має шанс змінитися на краще.
Адже лише озброєний громадянин з високою самооцінкою власної гідності може по-справжньому ефективно боронити найвищі соціальні цінності, перелічені у ст. 3 Основного Закону України: "людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку". З таким переліком конституційних цінностей можна лише дивуватися тій обставині, що право громадян на особисте володіння зброєю не знайшло адекватного відображення в засадах конституційного ладу України раніше. Не викликає сумніву, що саме це право мало б належати до ключових елементів соціального договору в насправді ліберально-демократичній Україні.
Не менш прикметною в Україні є невідповідність норми й факту у сфері інтелектуальної свободи.
Адже закріплена в засадах конституційного ладу України (ст. 15 Основного Закону) заборона цензури в нас поєднується з масовим вилученням з продажу російськомовної літератури, а також публічно висловленим наміром вітчизняних культуртрегерів знищити до 50% українського бібліотечного фонду. Схожа гадана конвертація "Заходу" в цінності "Сходу" свідчить про очевидну незавершеність українського конституційного процесу, де поки що лише формально утвердився ідеологічний плюралізм, ринок і множинність політичних практик.
Усе назване свідчить про те, що офіційна конституційна доктрина України як елемент її суспільного договору перебуває в незбалансованому, гарячому стані вулканічної магми. Паралельно це є черговим доказом незавершеності українського конституційного процесу. Нині офіційна конституційна доктрина України перебуває під впливом і американської, і європейської правових концепцій прогресу. Принаймні ми маємо підстави говорити про серйозну конкуренцію впливів у цій ділянці. Водночас говорити про переважання в Україні північноамериканських поглядів і підходів поки що рано. Тим паче, що розділ "Громадянське суспільство" в проєкті Конституції України свого часу її батьки-засновники вилучили під впливом зовсім інших симпатій.
Якщо американську конституційну модель можна викласти короткою формулою: свобода детермінує обсяг демократії в політичній системі, то європейська модель, якої намагається дотримуватися Україна, має інакший вигляд: демократія покликана визначати обсяг допустимої в суспільстві свободи.
Тому не дивно, що пострадянська Україна в переліку "найвищих соціальних цінностей" не передбачає категорій свободи народу, ринку й приватного володіння. Хоч як це дивно, але чинна Конституція України досі дозволяє конфіскувати власність, набуту законним шляхом, і не допускає вітчизняних магнатів до адекватного їх ролі парламентського представництва. Схоже, питання політичного "гламуру" в Україні й далі не менш впливові за питання цивілізаційної суті.
Як правове вираження суспільного договору Основний Закон України не виправдовує примусового позбавлення громадянства в якості державної репресії "заможних і незгодних". Однак офіційна конституційна доктрина в тому вигляді, як її репрезентує КСУ, й далі мириться з сотнями фактів примусового позбавлення українського громадянства главою держави.
Такий підхід підштовхує до загального переконання, що суспільний договір України не сприймає індивіда як морального суверена, громадянство якого є елементом його соціальної ідентичності. Між тим, саме таке розуміння ролі громадянства притаманне сучасному розумінню верховенства права в євроатлантичній спільноті.
Україна, яка має у своєму доробку 30 років незалежності й суверенітету, залишається нині чи не найбагатшою за своїми природними ресурсами й водночас найбіднішою за рівнем добробуту країною Європи. До того ж такий статус довгий час (2020-ті) у нас було поєднано з найвищими показниками смертності населення серед країн світу з відповідною статистикою.
Не усвідомлюючи того парадоксу, що максимізація особистого багатства, всупереч Марксу, веде до утвердження, а не скасування моральних цілей, український суспільний договір через офіційну конституційну доктрину й далі підживлює сприйняття вітчизняного Основного Закону як "конституції для незаможних". Це означає, що за своїми етичними параметрами чинний Основний Закон України залишається утопією, перенасиченою благими намірами. У фокусі війни він справляє враження відверто сентиментального й популістського тексту.
На жаль, суспільний договір України не стимулює належними правовими засобами індивідуальну творчість, ризиковий бізнес і ринкову економіку загалом, а ставиться до них хіба що терпимо. Капіталізм і раніше сприймали в Україні суто матеріалістично (не за означеннями Йозефа Шумпетера чи Деніела Белла), а тому для потенційних реформаторів Основного Закону, не кажучи вже про широкі маси, "ірраціональна" мотивація фінів і швейцарців, які відмовилися на своїх референдумах отримувати гарантований державний дохід, видається чимось містичним.
Альтруїзм і самообмеження в умовах євроатлантичного процвітання вітчизняний суспільний договір сприймає приблизно так само недовірливо, як і ціну в десятки мільйонів твердої валюти за абстрактні полотна Марка Ротко на Sotheby’s.
Як комунікативний конструкт український суспільний договір також жодним чином не абсорбує в себе федералістських або автономістських дискусій. Зокрема мирне розділення Чехословаччини на суверенні демократії за президентства Вацлава Гавела в Україні не оцінюють як позитивний чи мінімально корисний досвід. Доволі провінційно громадська думка України сприймає й такі поняття, як автономія для кримськотатарського народу, права ЛГБТ-спільнот, строкатість сексуальних орієнтацій і варіативність шлюбних практик. Окремою серйозною проблемою залишається інтелектуальна чесність, до того ж не лише на захистах наукових дисертацій.
В атмосфері посиленого впливом війни державницького синдрому українські функціонери часто-густо демонструють мужність і рішучість там, де більше потрібна мудрість. Звісно, тонус війни підносить на вищий політико-правовий рівень стиль мислення генералів. Водночас поширеність аналогічної практики в повоєнних Сполучених Штатах здобула свого часу негативну оцінку.
На жаль, українське сприйняття неписаних правил суспільного договору досі ігнорує "легковажні" закономірності поведінкової економіки, закріплені в теорії перспектив Канемана й Тверскі. Так само незадовільно в нас усвідомлюють фундаментальну роль нюансів розрізнення в живому контексті культури, на що звертав свою увагу ще Чеслав Мілош.
Як і за радянських часів, український суспільний договір досі тяжіє до риторики братерства й егалітарного народоправства. Але саме з цього приводу опоненти українських "народників" звинувачували свого часу Михайла Грушевського в "мужикопоклонстві". Сьогодні про таке не йдеться, але український суспільний договір усе одно потребує вилучення з нього залишкових токсинів соціалізму.
Водночас модернізація українського суспільного договору може відбуватися лише паралельно з емансипацією менталітету конституційних суддів. Про низку проблем такого класу вже йшлося вище. А тут хочеться нагадати про потребу в усвідомленні законодавцями й вищою суддівською кастою України "парадоксу наслідків" Макса Вебера — класичного вияву закономірностей ринкового капіталізму, до побудови якого схиляється нині молода демократія України.
Розуміння парадоксу наслідків Макса Вебера свого часу дало змогу усвідомити, як протестантський стоїцизм привів до американського процвітання й багатства (Брайян Тернер); як соціальну гармонію виробили з хаосу ринку (Фрідхельм Гуттандін); чому публічні вигоди стають зазвичай логічним продовженням особистісного гедонізму (Бернард де Мандевіль), а також чому так погано завершуються всі спроби політичного радикалізму (Едмунд Берк).
Політична філософія вже надійно засвоїла ту закономірність, що примус до рівності, справедливості й братерства насправді призводить до державного централізованого контролю, політичної тиранії й концентраційних таборів з розстрілами поетів.
Однак академічного розуміння в цій сфері нині недостатньо. Український законодавець разом із суддями КСУ мають усвідомити, що інтелектуальної свободи в поєднанні з демократією вимагає не утопічний ідеал, а просто справжній ринок. Тобто правильне розуміння ринку потребує конституційних гарантій свободи так само беззастережно, як органічний конституціоналізм — ринку. До того ж ігнорувати таку закономірність не менш небезпечно, ніж нехтувати біологічними інстинктами виживання.
Оскільки Україна має офіційний статус кандидата на членство в Євросоюзі, суспільний договір України в його конституційній іпостасі має не забувати про те, що основним політико-правовим гаслом Євросоюзу завжди була й досі залишається... ринкова економіка, де можна змагатися.
Не секрет, що стан нинішньої російсько-української війни провокує спільноту на свідоме применшення в ній фундаментальної ролі приватної власності. Низка нещодавніх реприватизацій є лише одним з переконливих доказів цього. Однак очевидно, що такий підхід призводить до пониження значущості автономного індивіда з незалежними статками як основного суб’єкта конституційного права, принаймні в його західному розумінні. Не менш руйнівною війна виявляється і для адекватного сприйняття політичної ролі українських регіонів, їх економічної свободи, етнокультурних відмінностей, потреби в сенатському представництві їхніх інтересів.
Війна стимулює українців переосмислювати суспільний договір у сенсі підкреслення в ньому такого розуміння свободи народу, за яким свобода є наслідком не чергового політичного проєкту (див. Фрідріх Гаєк про два джерела свободи), а прагматичною проєкцією сподівань досі "загубленої української людини" (Микола Шлемкевич).
Як відомо, обскурантистське розуміння свободи спонукає законодавців і суддів контролювати межі свободи політико-правовими засобами. Такий підхід закономірно призводить до деградації евристики й пригнічує індивідуальну творчу спроможність. Це звучить прикро, але дефіцит правових гарантій саме такого типу активності вже десятиліттями відчуває на собі українська спільнота. Російсько-українська війна автоматично притлумлює розуміння свободи як здобутку спонтанних, стохастичних, утаємничених від раціонального аналізу еволюційних процесів. Це шкодить національному прогресу, оскільки будь-яка справді продуктивна свобода виникає аж ніяк не з директиви.
Органічне розуміння свободи максимально наближене до парадигми конституціоналізму Сполучених Штатів. Що ж до "керованої свободи" як результату запрограмованого революцією або війною штучно створеного проєкту, то вона ближча до ідейного спадку більшовиків, Великої французької революції 1789 року й континентального конституціоналізму як такого.
На жаль, як свідчить аналіз, український суспільний договір поки що залишається ближчим до відверто поміркованого, континентального розуміння шляхів національного прогресу. У цьому виявляється й певна суперечність. Адже головною воєнно-політичною запорукою збереження суверенітету України є тепер не Євросоюз, а Сполучені Штати.
Як уже було зазначено, класичний північноамериканський конституціоналізм послідовно відтворює в собі нормативну вимогу: свобода детермінує обсяг народоправства, необхідного для національного поступу. Натомість конституціоналізм континентального типу вимагає іншого: парламент має визначити обсяг допустимої в суспільстві свободи.
На жаль, в Україні переважає остання схема взаємодії громадянського суспільства й держави, демократії та свободи. Про це свідчить наша (не лише під час війни) заборона опозиційних телеканалів і політичних партій, вилучення з магазинів і театрального репертуару "підривного" для провінційного честолюбства контенту, заборона агресивній богемі відвідувати Україну тощо.
У підсумку схоже на те, що для істотного вдосконалення суспільного договору українцям потрібно досягати значно більшої довіри до "ірраціонального" поведінкового початку. Досягнення такої мети, як писав у книжці про ідентичність Френсіс Фукуяма, вимагатиме від нас "якіснішої теорії людської душі".
Вітчизняним політикам і законодавцям варто ще раз замислитися над тим, що не холодний раціональний розрахунок, а інтуїція, інстинкт, харизма й підсвідомість є справжніми джерелами мотивації людської поведінки.
Недарма в країнах загального (прецедентного) права, максимально наближеного до здорового глузду, тоталітаризм ніколи не перемагав.
Державний протекціонізм програє індивідуальним творчим стратегіям. Тому ігнорування суспільним договором ролі спонтанних, ірраціональних людських мотивацій лише поглиблюватиме кризу українського історичного проєкту, до того ж не тільки в ситуації війни.
Україні вже давно корисно було б усвідомити, що ринкові економічні перетворення в дусі Бальцеровича є не просто гарантіями вільного обміну товарами в широкому розумінні цього поняття. Не менш важливо й те, що справжній ринок підтримує та розвиває здоровий глузд, наснажує людей до відкритості, стимулює інтелектуальну чесність і радісне сприйняття світу.
На жаль, лівий унілатералізм поки що залишається світоглядною опорою суспільного договору в Україні. Свідченням цього є традиційне перебільшення в нас ролі держави, перешкода вільному продажу зброї, сакралізація державної власності на землю й природні ресурси, свідоме та підсвідоме прагнення поставити ЗМІ "на службу народу" тощо.
Водночас характерний для України фатум поміркованості вже призвів до того, що ключові конструкції її суспільного договору десятиліттями відповідають переважно матеріалістичним ("латиноамериканським") пріоритетам. Насправді українцям давно потрібен столичний центр мистецтв на зразок паризького Центру Жоржа Помпіду. Сучасним гаслом відновлення України має стати не "ще одна міщанська республіка" (якої так справедливо боявся Михайло Грушевський), а непідробна інтелектуальна свобода й ринок, завдяки яким можна змагатися, справді прагнучи до щастя.
Всеволод Речицький — правознавець, політолог, спеціаліст з конституційного права, член Конституційної Комісії України від Української Гельсінської спілки з прав людини, конституційний експерт Харківської правозахисної групи, викладач кафедри конституційного права України Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого", член Комісії з питань правової реформи при Президентові України. Лауреат почесної відзнаки Асоціації правників України "За честь і професійну гідність" (2019).
Нагадуємо, що Інститут та Суспільне Культура у межах спецпроєкту пропонують читачам долучитися до опитування й відповісти на декілька питань у Google-формі для того, щоб отримати ширший зріз думок українців про суспільний договір та майбутнє країни – за цим посиланням (заповнення форми займе у вас 2-3 хвилини).
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media