Вільна Київщина: п’ять українських творів про окупацію та травму Бучі, Мощуна та Ірпеня

Колаж Суспільне Культура

Майже одразу після деокупації міста і селища на Київщині почали відвідувати українські та іноземні художники, пропонуючи проєкти роботи із травматичним досвідом та трагедією. Так, наприклад, у серпні американський художник Трек Келлі розписав автомобілі, що згоріли внаслідок воєнної агресії в Ірпені. У листопаді стало відомо, що Київщину відвідав відомий британський художник та графіті-райтер Бенксі: на своїй сторінці в інстаграмі він виклав фотографію роботи у Бородянці, а згодом — у Ірпені та Києві. Загалом художник створив сім робіт, одну з яких навіть намагалися вкрасти. Однак якою є реакція українських художників на травматичні події та як вони оповідають історію окупованої Київщини?

Суспільне Культура розповідає про п’ять найцікавіших робіт сучасного українського мистецтва про травму, окупацію та співпереживання.

Катя Бучацька, живопис у авторській техніці "Гостомельська червона", "Мощунська умбра", "Горенська вохра"

Роботи Каті Бучацької на виставці "Інші частини в наступному кварталі". The Naked Room

На початку повтомасштабного вторгення художниця Катя Бучацька опинилася у Львові, куди вона приїхала з Івано-Франківщини, де планувала відкрити музей Параски Плитки-Горицвіт. Через воєнну агресію Росії відкриття музею не відбулося вчасно, та й авторка вирішила тимчасово не повертатися до рідного Києва і поїхала до Львова. У один із днів вона зайшла до магазину художніх товарів, аби купити нові матеріали для роботи. Продавець зауважив, що три існуючих в Україні фабрики, що виготовляли художні матеріали, постраждали від війни, а відтак української продукції магазин не мав. Натомість були доступні російські фарби, які художниця не стала брати.

Думаючи про матеріальність мистецтва, художниця згадала про те, що фарба виготовляється із землі. А тому, повернувшись на рідну Київщину, вона вирішила відвідати місця, які найбільше постраждали від війни. Для фарби вона назбирала землю у Мощуні, Горенці, Бучі, Гостомелі, у одному з місць земля була з вирви від обстрілу; змішала її з олією та додала природних пігментів, щоб утворився колір. Кожне полотно зафарбувала окремою фарбою. У такий спосіб кожна з робіт розповідає про трагедію окремого міста та селища, передаючи біль та втрату.

Уперше серію з трьох робіт — "Гостомельська червона", "Мощунська умбра", "Горенська вохра" — художниця Катя Бучацька показала на виставці "Інші частини в наступному кварталі", що відкрилася влітку в галереї The Naked Room. Пізніше ще дві роботи із циклу були показані на виставці "Серце землі" у Мистецькому арсеналі.

Алевтина Кахідзе та Петро Армяновський, VR "Invasions 1.2.3"

Алевтина Кахідзе, Пьотр Армяновський, INVASIONS 1.2.3. Джерело: Docudays

Віар-проєкт "Invasions 1.2.3" було створено художницею Алевтиною Кахідзе спільно з драматургом та режисером Петром Армяновським. Робота розповідає про життя Алевтини Кахідзе, Александера Кроліковскі, Олексія Коваленка, Тамари Григорівни та художника Анатоля Степаненка, які проживали окупацію на Київщині. Проєкт занурює глядача та глядачку у середовище, що тільки-но звільнилося від насильства і починає повертатись до життя.

Проєкт був показаний на Manifesta 14 у Косово на одному з головних майданчиків мистецької бієнале.

Михайло Алексеєнко, відео та об’єкт "Уламки"

Михайло Алексеєнко, "Уламки". Фотографії надані PinchukArtCentre, 2022. Фотограф: Сергій Іллін

Проєкт Михайла Алексеєнка складається із двох частин: знайденого об’єкту — кришталевого фужеру, який художник знайшов у одному зі зруйнованих будинків на Київщині, та відео, у якому він намагається склеїти та відновити фужер, повернувши йому стару форму та вигляд.

У своїй попередній роботі — великій скульптурі, яку Алексеєнко зробив з бабусиного кришталю, — він звертається до пам’яті про Радянський Союз, яка часто лишається у повсякденних речах. У цій роботі він теж говорить про пам’ять, однак цього разу йдеться про пам’ять, яка руйнує, про пам’ять травми.

Але, намагаючись скреїти келих, Алексеєнко піднімає і іншу тему — тему відновлення та відбудови і пам’яті, яка виникне після війни, тих історій, які звучатимуть від очевидців та учасників травматичних досвідів.

Робота створена за підтримки PinchukArtCentre для виставки "Об’єднані", що є виставкою номінантів на премію українського мистецтва. Наразі її можна побачити у одному із залів артцентру.

Сана Шахмурадова-Танська, гуаш на вогневитривкій тканині "Буча"

Фото надане художницею

З перших днів повномасштабного вторнення художниця Сана Шахмурадова-Танська створювала емоційні та чутливі роботи — живопис та малюнки, що рефлексували військову агресію Росії, біль та втрати людей. Роботу "Буча" вона створила, перебуваючи на українському Поліссі 2 квітня 2022 року. Свої роботи цього часу вона створювала на матеріалах, які опинилися під рукою, зокрема, "Буча" намальована на ганчірці з вогнетривкого матеріалу.

Художниця розповідає:

"Сонце, що плаче, — це, напевно, про безпорадність вищих сил, на які ми по дефолту сподівалися на початку повномасштабного, хтось із фігур — це ще живі люди, хтось — ті, що вижили, а хтось — уже духи людей, що пішли. Білі лелеки — це тепер в моєму сприйнятті постійне нагадування про білі стрічки на руках — це були маркери рівню тортури — тортури мала певну тривалість. І, можливо, це червоне сонце тепер нагадуватиме про відсутність світла перед очима: закатовані люди або лежали на животах, або в люках, або в підвалах. Напевно, звідси підсвідомість і витягнула цю образну метафору етапності смерті (виживання, близькість зі смертю, та сама смерть)  — найстрашнішої смерті: смерть, наближення якої усвідомлювалося людьми, які зазнавали катувань у самому моменті.

Бракує слів, щоб описати почуття двох сторін: безпосередніх свідків та тих, що бачили це тільки на фото. Залишилися образи, але і вони виглядають часто недолуго у спробах комунікувати. Це і не війна, і не терор, і не погром, і не біль виключно, а самі по собі ці слова є абстрактними та глухими порівняно із тим, що відчувається. Контраст між масштабом трагедії та самою природою місцевості вводить у ступор свідомість.

Мене бентежила дистанція між мною та закатованими. Я не розуміла, чи ми близько, чи ми далеко одне від одного, бо мозок захищався і створював ілюзію міфічності події, далекості події, я потребувала додаткових зусиль, аби пояснити собі елементарні деталі і характеристики подій, таких як час та місце. Рівень жаху побаченого наказував мозкові уявляти дистанцію між мною та закатованими людьми, і цей захисний механізм дратував мене.

Зображуючи цих людей, мені щиро хотілося уявити врятованих, але, малюючи сім'ю, що вижила, я розуміла, що травма для цієї сім'ї неминуча, і смерть багатьох була неминуча. Тоді я продовжила малювать додаткові фігури, які не врятувалися, або тих, чиї історії ми ще не знаєм, тих, що ще, наприклад, не відповіли на повідомлення рідних, і їх усе ще шукають. Білий колір цих лелек тепер сприймається мною дуже парадоксально через ці чомусь принципово білі стрічки, якими були зв'язані руки закатованих жителів Бучі”.

Робота була показана на виставках у Відні, Ляйпцигу та Києві.

Євген Голубенцев, серія малюнків, "Щоденник"

Євген Голубенцев, фрагмент Щоденниика. Експозиція виставки "Мені наснились звірі", галерея Лабіринт

Учасник художнього об'єднання "Ательєнормально" художник Євген Голубенцев тривалий час був у окупації у Бородянці. Контактів з ним та його родиною майже не було — увесь час друзі та колеги намагалися зв'язатися з митцем та перевезти до Києва. Протягом цього періоду художник від свій щоденник та замальовував усе, що бачив з вікна: вибухи, танки, оборонні предмети. Одним із головних його мотивів є "дорога життя" та "дорога смерті". Уже після звільнення та переїзду до Києва він продовжував малювати те, що бачив довкола, та те, що пережив у Бородянці.

Серія малюнків була показана на міжнародних виставках за кордоном.

Читати також:

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!