Платформа Takflix опублікувала у відкритому доступі три фільми маріупольського автора Олександра Суровцова. Суспільне Культура розповідає про фотографа та кінорежисера.
"Ох, ти змушуєш мене пригадувати"
Але це не я, це Facebook. Майже щодня Олександр Суровцов, фотограф і режисер з Маріуполя, бачить свої світлини, зроблені у місті кілька років тому. Мабуть, найважливіші знімки зробив протягом 2017-2018 років — якраз тоді, коли почав активно документувати і саме місто, і містян. Оригінальні знімки і плівки лишилися у власній квартирі; а між Суровцовим і його архівами тепер лінія фронту.
З 24 лютого 2022 року він не зробив жодного знімка у Маріуполі. Виїхав звідти 18 березня.
"Я не знаю, чи за інших обставин я би взяв з собою фотоархіви: нас лякали, що на блок-постах перевіряють усе — я не став ризикувати", — говорить він.
Щодня, починаючи з 24 лютого минулого року, жах охоплював все більше, невідоме лякало більше, ніж постріли. Між обстрілами треба було сходити за водою та продуктами, розвести вогнище у дворі, бо світла та газу вже не було; і так щодня: ховатися від обстрілів, сходити за водою, розвести вогнище, ховатися від обстрілів, сходити за водою, розвести вогнище…
Зрідка виходили на вулицю і вдавалося комусь подзвонити — зв’язку вже майже не було.
"Одного ранку я йшов за водою і побачив на перехресті автомобіль, досить старенький. Питаю у водія: їдеш з міста? Відповідає, що їде, але вже завтра, бо в ніч їхати небезпечно. Я спитав, чи є місця. Виявилось, що є".
Увечері довго обговорювали з дружиною, чи можемо їхати, але все-таки вирішили, що поїдемо. Зібралися наступного ранку о восьмій годині. У старенькому авто їхали шестеро: невідомий водій, Суровцов із дружиною і дитиною, тоненька сусідка із дитиною.
Що було далі — ніби висвітліла пляма на фотографії — відбиток є, але жодних деталей на ньому не розгледіти. Спочатку приїхали в Бердянськ, потім у Запоріжжя, а згодом — у Київ. У столиці вже майже рік, але досі це місто не називають рідним. Звісно, чекає на повернення додому, але уточнює, що повернеться лише в український Маріуполь. У Києві він теж знімав — але переважно киян, у нього ціла серія портретних фотографій переважно культурних діячів.
"Для мене важливе місце, де я народився: мій двір, мої сараї, моя квартира. І, мабуть, більш за все хочеться прийняти ванну у своїй квартирі", — каже фотограф. Але подвір'я постраждало від війни, вибиті вікна у домі і ванна постраждала від міни. З кожним обстрілом міста росіяни забрали у Суровцева та його родини старе життя — говорить без перебільшення.
Перед очима — образ зруйнованої білої ванни на чорному тлі.
За останні місяці росіяни взялися активно ремонтувати місто: зносять будинки і вставляють вікна. "Але кому потрібен цей ремонт, коли старого життя більше немає", — каже автор.
На фотографіях Суровцова місто переважно чорно-біле, але по-справжньому чорно-білим Маріуполь став зараз, коли морок оточив місто.
"Я не знаю, чому я знімав саме так тоді. Фотографія мені подобалася з самого дитинства. Я дивився багато фільмів, мені подобались фільми з Аль Пачіно та Робертом де Ніро; подобалися "Місто жінок" Фелліні та "Сталкер" Тарковського; а також фільми Лав Діаза та Белли Тарр. Але, напевно, це не Маріуполь був тоді чорно-білим, це я тоді мав такий настрій", — говорить Суровцов і додає: "Коли знімки чорно-білі, ніщо не відволікає від суті".
Суттю у роботах Суровцова є саме життя, його індустріальна складова, життя робітників і їхні історії. Природа — тут вона особлива, поєднує степ і море.
До повномасштабного вторгнення Суровцов працював на заводі, згодом долучився до "Платформи ТЮ" — культурного осередку, започаткованого Діаною Берг, культурною активісткою з Донецька.
Але остання робота Суровцова зовсім не пов’язана з мистецтвом — він допомагав знайомому продавати рибок та усе, що потрібно для акваріумів. Знайомий одразу опинився за містом, просив фотографа відвідати рибок та приглядати за магазином. Але через кілька днів повномасштабного вторгнення це стало неможливим. Суровцов каже, що магазин "Банка" зараз у жахливому стані — розкрадений та розтрощений. Рибки, скоріше за все, померли ще до того, як магазин пограбували, бо не змогли б вижити без вентиляції.
"Ох, ти змушуєш мене пригадувати", — повторює він.
"Мабуть, якби я повернувся у місто, я би хотів піти у свої улюблені місця — на річку Кальміус та на кручі, звідки було видно завод "Азовсталь", а також рощу з акацій у селі Нікольське, недалеко від Маріуполя. Там ставок іще був, влітку в рощі жили сизоворонки, якось побачили навіть гніздо шуліки; а поруч часто пасли корів. Мабуть туди зараз не можна — все заміноване. Ніхто не знає, що там".
До речі, про міни зняла фільм інша режисерка з Маріуполя — Зоя Лактіонова. Її фільм "Діорама" розповідає про заміновану берегову лінію Маріуполя. Фільми Суровцова — "Онтологія" та "Цілковита незнайомка" — про маріупольських містян, "Компас" — експериментальна стрічка про місто майбутнього, що стикнулося з катастрофічним екологічним сьогоденням. Війни у його фільмах немає, як насправді й у фотографії.
Але війна лишається у житті. У Маріуполі лишилися мама, рідний дім, навіть розтрощений, і спогади на жорстких дисках, до яких наразі не дістатися.
"Олександре, ми дбаємо про ваші спогади у Facebook та вирішили нагадати вам, що було кілька років тому. Це не буде показано у чиїйсь стрічці, якщо ви не поширите це".
Він поширює і пам’ятає.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!