Шептицька Тетяна — науковиця, журналістка, поетка та громадська діячка. Вона народилася у Києві та в 1998 році закінчила факультет української філології Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова.
У 2006 році пані Тетяна захистила кандидатську дисертацію "Антималоросійський дискурс української літератури 1920-х – поч. 1930-х рр. (на матеріалі "Літературно-наукового вісника")". Також вона працювала у Центрі українознавства КНУ імені Тараса Шевченка та ведучою Радіо Промінь (2015-2017 рр.) і радіо Голос Донбасу (2021-2022 рр.). З 2013-го по 2018 рік Тетяна Леонідівна була волонтеркою-викладачем і координаторкою культурно-мистецьких заходів "Безкоштовні курси української мови". У серпні 2015 року обійняла посаду заступника генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили".
8 червня журналістці Марії Подолець випала нагода поспілкуватися з Тетяною Шептицькою та почути її думки щодо стану української культури та її подальшого розвитку.
Уже йде четвертий місяць повномасштабного російського вторгнення до України, у всіх людей докорінно змінилося життя. Як ви переживали особистісну адаптацію та зміни в щоденному ритмі? Як війна вплинула на вашу творчість?
Тут так просто не відповісти, бо насправді 4 місяці тягнеться гостра фаза, а сама війна триває вже 8 років. Так, вона мала інші формати, інші прояви, але вона все одно й тоді впливала на всіх нас.
Коли була можливість, деякі мої друзі їздили виступати на передову: приїжджали до військових частин, щоб підняти бойовий дух наших воїнів. Мій досвід не настільки великий, але я долучалася до концертів, які організовував для ЗСУ український режисер Сергій Архипчук.
Адаптація відбувалася по-різному, як і у всіх, з різними емоційними коливаннями, з різними думками, філософськими міркуваннями про подальше майбутнє. Проте, безперечно, я можу помітити, що в моїй творчості змінилася тематика, змінилось її емоційне налаштування, тому що цей майже щоденний біль загострює багато речей.
Поезія повернулася згодом, адже будь-яка творча особистість реагує на світ по-іншому: хтось віддає назовні миттєві рефлексії, а комусь потрібен час для переплавлення емоцій на тексти. Я бачу, що вже поступово народжується нова збірка, але коли вона напишеться остаточно — не знаю. Війна ще не закінчена, попереду непрості часи з втратами, сумом, радістю від звільнення територій. Хоча ми, безумовно, переможемо, я не сумніваюся.
Оскільки як дослідниця вивчаю 1920-1930-ті роки, період "Розстріляного відродження" та сталінських репресій, для мене було дуже важливим зрозуміти той вибір, який зробили українці і під час, і після української революції 1917-1921 рр. Наша біда в тому, що частина українського суспільства, частина української еліти "купилася" на ту картинку, яку пропонували російські більшовики. А вони заманювали й заманювали красивою картинкою майбутнього, з братерством, рівністю, романтичним соціалізмом…
Зараз російські окупанти фактично пропагують образ минулого. Всюди, де вони з’являються, тулять пам’ятники Леніну, переназивають по-совєтськи вулиці, здійснюють репресії. І мріють про повернення СРСР.
Вулиці Затишна і Солов'їна, а Жовтнева — на честь місяця "жовтень". Дражливі питання декомунізації і перейменування
Після нашої перемоги я передбачаю появу ще більшої кількості воєнної прози. Власне, ми спостерігали цей процес останні вісім років, коли в літературу прийшли нові імена — люди, які безпосередньо брали участь у боях та захисті нашої території. Думаю, що таких авторів стане більше, а тематика творів урізноманітниться, розшириться, бо ми потребуємо різної прози й різної літератури про сьогоднішню війну. Гадаю, що це можливо тільки за часової відстані: тільки час дозволить спокійніше подивитися на всі ситуації та події, які сталися під час війни, і згодом їх детально описати, переосмислити, пережити, відрефлексувати.
Кажуть, що російська культура має великий вплив на українців та на саму війну. Це дійсно так? Чи варто нам повністю відмовитися від російської культури?
Власне, на росіян їхня культура впливає доволі специфічним способом. На прикладі Бучі, Ірпеня, Ворзеля та багатьох інших міст ми побачили, що всі ці розмірковування про людську душу, переживання "маленької людини", "сльозу дитини", як, зрештою, і "плакання" та вболівання за російську мову насправді нічого не вартують.
Чому культура може бути зброєю: діалог з українськими інтелектуалами
Перехоплені розмови російських солдатів з їхніми родичами свідчать, що вони не володіють російською мовою, хіба що в якомусь її матюкливому варіанті. А культура, яка виховала оцих дикунів і вбивць, ґвалтівників і мародерів, не може вважатися великою. Проте саме з неї, з російської культури сучасні росіяни, особливо ті, які прийшли до нас з війною, взяли дух бюрократичного чинопочитання і культу вождя, незалежно від того, як той вождь називається — чи "господин император", чи Сталін, чи Путін…
Уявіть собі ситуацію: в часи Другої світової війни М. Бернес їздив би співати в Берлін, розповідаючи про те, що існують якісь "хороші німці". Для наших предків це видалося б абсурдним, ба більше — злочинним. Чому зараз повинно бути якось інакше? Чому ми повинні толерувати культуру країни-агресора?
Навіть якщо за кілька десятиліть чи століть ситуація зміниться, то вивчення російської культури можливе лише як однієї з багатьох світових. На мою думку, вона не повинна мати жодних преференцій ні в шкільній програмі, ні у медійному просторі, ні у вишівських програмах тощо. Літературна спадщина наших сусідів має безліч прекрасних авторів, яких з невідомих причин у школах не вивчають. Ані польська культура, ані чеська, ані болгарська нічим не гірші. Більш того, наші міжлітературні зв’язки з цими народами підтверджують, що наша культура завжди була органічною частиною європейського духовного простору.
Які теми слід висвітлювати письменникам сьогодні: трагічні та журливі мотиви, чи підбадьорливі та життєрадісні сюжети?
Письменник повинен писати про те, про що йому пишеться. Ми, дякуючи Богу, живемо не в тоталітарному Радянському Союзі, де можна було писати тільки на дозволені теми, а у вільній країні.
На моє переконання, ми зараз переживаємо прекрасний період для розвитку української літератури, не побоюсь назвати його черговим етапом українського відродження, адже на письменницькій ниві діють абсолютно різні постаті: за віком, досвідом, талантом, популярністю.
Ми спостерігаємо потужний спалах імен, жанрове розмаїття, неймовірну кількість фестивалів, конкурсів, мистецьких тренінгів. Саме тому в нас немає заборонених чи непотрібних тем. Навіть у воєнний час можна писати твори для дітей, про щось світле і позитивне, занурюючи малечу у казковий світ і трохи відволікаючи їх від жорстокого сьогодення, надаючи своєрідну терапевтичну розраду. А можна писати й про щось трагічно-серйозне, бо цього так само потребує доба.
Безумовно, для бійців на війні дуже важливим є бойовий дух, але мені здається, що нам його не бракує: українці нині мають потужний струм люті на ворога і водночас усвідомлення своєї гідності, сили, мужності й розуміння, що ми захищаємо свій життєвий простір. До того ж, як на мене, певні функції підбадьорливого контенту взяли на себе сучасна музика і плакатне мистецтво.
Художники-плакатисти й автори різноманітних мемів вдало виконують це завдання. А література завжди неоднозначна, неоднорідна, і найменше, чого б хотілося, аби ми її оцінювали в категоріях утилітарності, потрібності навіть у воєнний час.
Художниця Вікторія Романчук: "У мене зник страх. Мистецтво – це теж зброя"
Який вигляд матиме майбутнє української культури після війни?
Майбутнє української культури є перспективним. Важливо, щоб ми саме таким шляхом і рухалися, бо спалах зацікавленості українською культурою на початку 1990-х достатньо швидко притлумили: його не підтримали на державному рівні, а потім ще і Росія долучилася зі своїми деструктивними впливами.
Тому я хочу, щоб ми не лише захищали, а й розвивали свій український простір. У нас є прекрасні зразки кінематографа, літератури, художнього мистецтва, цікаві музеї, популярні у світі музичні гурти. Нам просто потрібно не втратити цей потенціал.
Найдієвіших способів є декілька: морально підтримувати своїх митців і вкладати власні кошти у розвиток культури (купувати книжки, квитки до театру чи кіно, відвідувати концерти).
Тож треба діяти, як казав Євген Чикаленко, — один із відомих українських діячів, котрий радив полюбити Україну до глибини власної кишені. Зважаючи на те, як українці зараз вкладаються у допомогу ЗСУ, я дуже сподіваюся, що після війни, після нашої перемоги, наш народ буде робити внески в розбудову країни й, звісно, в розбудову культури.
Чи вважаєте ви, що українська історія повторюється за вже прописаним сценарієм? Якщо так, то що нам варто зробити, щоб сьогоднішні події не трапилися знову?
Такі твердження я називаю "пасткою нашої свідомості". Зрозуміло, що людській психіці завжди зручніше шукати аналогії та порівняння й говорити про те, що немає нічого нового під сонцем — все колись десь і з кимось вже було. Частково це справедливо, але фактично історія ніколи не повторюється достеменно на 100%, і завжди є шанс перестрибнути на вищу сходинку.
Теперішня ситуація дійсно подібна до російсько-української війни столітньої давнини. Ми бачимо, наскільки зараз нам тяжко, наскільки тяжко було нашим предкам, які захищали державну незалежність у 1917-1921 роках. Але наразі все-таки маємо інші обставини, інші геополітичні інтереси, не лише наші й наших партнерів, а й взагалі всього світу.
Упродовж цієї гострої фази символічно "відігралися назад" окремі битви, наприклад Крути. У нас є поразки, але є й перемоги.
Хоча іноді мені здається, що українці змушені деякі сторінки минулого проходити по-новому, бо не засвоюємо історичних уроків. Це дуже непрості процеси, які потребують достатньо серйозних розмов у суспільстві; власне не тільки дискусій, а й певної "підтримки", програм, концепцій, уваги з боку державних інституцій.
Вважаю, що основним уроком XXI ст. для нас повинна бути цінність власної держави. Здається, ми його нарешті засвоїли. Упродовж століть українці не мали своєї власної державності, і після проживання вже 30 років у незалежній Україні суспільство відчуло її цінність та важливість.
2022: перемоги та поразки українців на культурному фронті
Попри бюрократію та корупцію, нація зрозуміла, що своя держава із захищеними кордонами, армією, держава, де ми самі намагаємося вирішувати внутрішньополітичні конфлікти, економічні ситуації — це не лише "найвища форма самоорганізації", а й простір для самореалізації, життєствердження, розвитку.
А щоб ми уникли повторення якихось негативних сценаріїв, можу хіба порадити обов'язково вчити історію та пам'ятати її — тоді це дозволить глибше усвідомити себе і зрозуміти, хто ми, чого прагнемо, куди нам слід рухатися. За нас цю роботу ніхто не виконає.
Чи маєте ви знайомих у лавах Збройних Сил України? Поділіться, будь ласка, історією цієї людини.
Насправді в ЗСУ я маю не лише знайомих, там мій рідний чоловік, письменник, видавець і громадський діяч Сергій Пантюк, двоюрідний брат Сашко, наші друзі — письменники Віталій Запека, Олекса Бик, Дмитро Калинчук, Павло Рицар, колеги-історики, журналісти та багато-багато інших.
Але поділюся історією одного з побратимів мого чоловіка, бо вона мене дуже вразила. Цей хлопець (не називатиму імені) походить із маріупольських греків. Нині 15 членів його великої родини (від дворічної дитини до старших) офіційно вважаються зниклими безвісти. Він був улюбленим онуком свого дідуся, який залишив йому хату в родинному селі. Зараз це село майже повністю зруйноване, у нашого воїна тепер немає хати дитинства.
До того ж російські окупанти навмисно покрутилися, поїздили танками по місцевому кладовищу, зокрема й по могилі дідуся цієї людини. Отож, хлопцю хочеться побажати витримки, я розумію його гнів і лють, мотивацію воювати з ворогом, з тим, хто зруйнував дорогий серцю світ.
Ви волонтерите, надаючи змогу безплатно вивчати українську мову. Чи змінилася кількість охочих вивчати українську мову після 24 лютого? Серед ваших учнів є лише українці чи також іноземці?
Зараз на мовних курсах я не волонтерю, проєкт "Безкоштовні курси української мови" в Києві ми призупинили з різних причин кілька років тому, у нас він залишився тільки у регіонах. Гостра зацікавленість у людей виникла у 2013 році, певною мірою як реакція на сумнозвісний "закон Ківалова-Колесніченка", про який вже, мабуть, зараз ніхто і не згадає. Оскільки тоді його протягнули через Верховну Раду в грубій формі, з порушенням регламенту й Конституції, волонтери вирішили діяти самотужки. З організацією курсів тоді допоміг Олесь Доній. Коли відбувся перший набір у Києві, ми були неймовірно вражені кількістю людей, які долучилися, та їхнім віковим діапазоном — найстаршій жінці було 82 роки.
Потім відбувся Євромайдан, Революція гідності, війна. Довгий час ми тягнули цей проєкт самостійно, але насправді це дуже тяжко. Йдеться не лише про вигорання волонтерів, а й про ресурси, які потрібні для занять: приміщення, матеріали для навчання, техніка тощо. Отож на певному етапі ми переформатували саму ідею під онлайн-формат. Зараз волонтерки БКУМ роблять проєкт "Є-Мова", який дозволяє вивчати українську мову дистанційно, дивитися відеоролики, вчити правила, проходити тестування й навіть отримувати сертифікат після завершення курсу.
Наступний спалах зацікавленості ми справді пережили після 24 лютого. Приблизно уже за тиждень месенджери проєкту "Є-Мова" і "Безкоштовних курсів української мови" розривалися від повідомлень: "Як записатися на курс?", "Де ви знаходитесь?", "Чи можу я взяти участь?", "Як приєднатися?" тощо. Це було досить несподівано.
Більшість охочих — українці з російськомовних регіонів, які виїхали на захід України. Також були іноземці, які приймали наших біженців у своїх країнах.
У деяких містах, наприклад, у Львові, наші дівчата вже провели кілька занять у форматі розмовного клубу для біженців, десь засідання БКУМ відбувається онлайн. Важко сказати, як це буде далі. Сподіваюся, наш досвід підхоплять інші волонтерські середовища, а якісь речі стануть не настільки необхідними, бо переформатуються у комплексну державну мовну політику.
"Будь-яка жива мова породжує нові слова нового часу": могилізація, бавовна, Джонсонюк, everybody, мопеди, ППОнеділок
Як ви ставитеся до громадянської позиції деяких українців, яка полягає в тому, що вони свідомо спілкуються російською мовою і не бажають змінювати це?
Я б їх тоді не називала українцями: якщо вони спілкуються тільки російською мовою, свідомо, підкреслено — очевидно, що вони тоді є росіянами.
Однією з важливих ідентифікацій особистості є національна. Людина завжди визначає себе: гендерно, професійно, етнічно. Національна самоідентифікація — складний процес, який потребує і знання родинної історії, і знання самого себе, і знання історії країни, в якій народився і живеш.
Але для людини з чітким самоусвідомленням не повинно виникати питання, якою мовою говорити. Поляки говорять польською, чехи — чеською, хоча вони так само поверталися до рідної мови після засилля німецької. Для наших сусідів це питання взагалі є незрозумілим, адже вони мають почуття національної гідності, власної честі та патріотизму.
Розумію, що труднощі в опануванні української можуть бути для старшого покоління, яке зазнало впливу русифікаторської політики в містах, школах, на робочих місцях. Радянська влада свідомо насаджувала стереотипні уявлення про українську мову як якусь погану, недолугу, свідомо звужували сфери її функціонування, перекладали пресу та рекламу російською тощо. Тож літні люди, переживши той час, за інерцією продовжували послуговуватися російською.
Перехід на українську мову, "мовна дієта" і як не повернутися до російської — говоримо з Чорнобровим і викладачкою мови
І наше завдання — їх переорієнтувати, навчити, підтримати, повернути їх в український і україномовний простір. Це насправді не так складно. А той, хто саме вперто не бажає говорити українською мовою, це означає, що він себе не ідентифікує з цією країною. Вочевидь, такій людині легше себе ідентифікувати з агресором, з убивцею.
Тоді виникає питання: "Чому ти не живеш там, де лунає російська?" Кордони відкриті, завжди можна виїхати в Росію… А якщо ні, то кожна країна має право вимагати поваги до своєї державної мови!
Редакторка: Ольга Науменко
Громадська організація "Свобода думки" — це спільнота молодих українських журналістів та редакторів, які об’єдналися під час російсько-української війни з метою трансляції й оприлюднення знань, думок і позицій митців, волонтерів, дизайнерів, істориків та експертів у галузі української культури. Можна долучитись до Instagram та Facebook.
Мета наших творчих партнерів — становлення та міжнародне визнання української культурної спадщини й руйнування міфу про "маленьку українську культуру".
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!