Кінознавці "Довженко-Центру" підготували для Центру сучасної культури у Дніпрі (Dnipro Center for Contemporary Culture або DCCC) кінопрограму "Прифронтові географії". Щотижневі офлайн-покази триватимуть до кінця 2022 року, а в цьому дайджесті піде мова про найбільш знакові фільми, які можна переглянути.
На тлі війни перегляд фільму все важче сприймати за розвагу. Тепер кіно – це щонайменше передишка між тривожними інформаційними потоками з інших медіа, а то й повноцінна робота: порівняння побаченого на екрані з новітнім досвідом відсутності світла, повітряних тривог та перенапруження нервової системи звістками з фронту.
Кінознавці "Довженко-Центру" Альона Пензій та Олександр Телюк підготували для Центру сучасної культури у Дніпрі (DCCC) кінопрограму "Прифронтові географії". Фактично усі фільми програми — роботи, що набули нового звучання вже під час повномасштабного вторгнення та допомагають пережити війну з новими позитивними сенсами.
Кінопрограма "Прифронтові географії" структурована навколо цих нових реалій, а підготували її кінознавці "Довженко-Центру" Альона Пензій та Олександр Телюк. Теми: деколоніальний етап історії України, умовність емоції страху, новий розвиток географічної уяви та символізації фронтових міст.
Фактично усі фільми програми — роботи, що набули нового звучання вже під час повномасштабного вторгнення та допомагають пережити війну з новими позитивними сенсами. Стрічки можна переглянути офлайн, проте більшість також є у відкритому доступі.
Часто перегляд фільмів супроводжується обговоренням за участі кураторів програми або авторів стрічок. Анонси наступних подій у межах кінопрограми шукайте на сторінках Центру сучасної культури у Дніпрі в соцмережах.
"Прометей" (1935) | Режисер Іван Кавалерідзе
Фільм, з якого варто починати розмову про колоніальну тему в українському кіно. Хоча творів, які зображають радянські утиски України, загалом вистачає, мало яка класична українська кінострічка розглядає радянський колоніалізм як варіацію російського так, як це робить Іван Кавалерідзе у фільмі "Прометей".
І хоча сам фільм знімався в сурові сталінські 1930-ті роки, він містив низку підривних для імперії мотивів. Як митець Іван Кавалерідзе сформувався в ентузіастичні постреволюційні 1920-ті з їхньою українізацією, літературним розквітом та палкими дискусіями про конфлікт двох культур, інспірованих Миколою Хвильовим.
У ті часи Кавалерідзе міг майже без протекторату на держзамовлення будувати мегаломанські конструктивістські пам’ятники комуністу Артему в нинішніх Бахмуті та Святогірську, а потім в Одесі знімати практично безсюжетні фільми про Коліївщину (розглянуту, щоправда, з марксистських, а не колоніальних перспектив).
У випадку "Прометея" Кавалерідзе надихався одними із найбільш радикальних антиімперських творів Тараса Шевченка — "Сон" та "Кавказ". Останній присвячено боротьбі горян Чечні та Дагестану проти окупації царською армією. Сам Шевченко хоча вже й був на той момент вписаний у радянський канон, масштабом своєї творчості лишав багато можливостей і для критичного використання своїх творів. Кавалерідзе не мав інтенції робити антивладний твір, але, критикуючи феодальне минуле, засуджував імперськість та шовінізм у всій свої "визвольній трилогії" ("Коліївщина" (1933), "Прометей" і так і не знятий "Дніпро").
"Прометей", поруч із "Суровим юнаком" (1935) Абрама Роома, стали вісниками остаточного становлення монополії сталінського соцреалізму в радянському кіно. Саме проти цих двох творів була направлена кампанія по боротьбі з "формалізмом" в газеті "Правда", очолювана безпосередньо керманичем Союзкіно Борисом Шумяцьким.
Бувши опонентом багатьох експериментаторів 1920-х від Кулешова до Ейзенштейна, енергійний чиновник Шумяцький у випадку з "Прометеєм" не просто зумів вилаяти фільм, а ще й у формі газетної статті винайти формулу соцреалізму в кіно: "Наше мистецтво має бути простим". Тож навіть такі символічні образи як використання кількох мов у фільмі чи проплив солдатських кашкетів річкою вже сприймалися як надто переобтяженні значенням.
Тож "Прометей" хоча естетично й лишається продуктом свого часу, своїми темами сьогодні виглядає неабияк актуально.
"Хайт" (2021) | Режисер Сашко Протяг
Говорячи в програмі про географію українського опору, неможливо оминути місто-герой Маріуполь. За іронією долі, саме перед знищенням міста російськими військами навесні 2022 року тут розквітла одна з найбільш неординарних та плодовитих в Україні кінотусовок.
Діючи як самоорганізований андеграундний та антикапіталістичний рух, маріупольська кіноспільнота за останню декаду створила десятки коротких антропологічних документальних та експериментальних фільмів. Попри відносну автономність маріупольських авторів та авторок, об’єднаних більше спільним контекстом міста, ніж кінопроєктами, останні кілька років частина з них діяла в межах об’єднань (кінодвіжів) "ТворчСхід" та "Фріфілмерз". І сам Маріуполь з його неочевидною мультикультурністю, важкими ранами війни та індустріальним урбаністичним тлом часто ставав ключовою темою маріупольського кіно.
Серед маріупольських фільмейкерів та фільмейкерок хочеться виділити фільми Оксани Казьміної з її темами гендерної перформативності, тілесної емансипації, що часто відбуваються на тлі та в ритмах природних ареалів. У чомусь їхньою протилежністю є інтимні холодні та вдумливі роботи Зої Лактіонової, що розкривають досить особистий пласт відносин з рідним містом. Василь Лях розкриває Маріуполь через делікатні портрети своїх приятелів, а Олександр Суровцов надає перевагу умовному автопортрету, роблячи протагоністами у своїх повільних фотогенічних ігрових фільмах себе та свою родину.
Окремо хочеться звернути увагу й на роботи Сашка Протяга, в яких химерна реальність Маріуполя показана в серії прогулянок заміськими чагарниками та зустрічей для приготування борщу. Маючи філологічний бекграунд, Протяг часто доповнював свої роботи влучним поетичним коментарем.
Фільм "Хайт" (2021) – один з останніх фільмів Протяга та чергова сомнамбулічна експедиція, цього разу у Маріуполь зразка 2068 року на резиденцію, організовану Центром Індустріальної Спадщини. В цьому іронічному посланні важливим виглядає не лише візія повоєнного Приазов’я (хоча фільм знімався до повномасштабної фази війни), а ствердження Маріуполя як простору свобод для різних спільнот, пов’язаних з його історією.
"Вулкан" (2019) | Режисер Роман Бондарчук
Дикий степ, пекуче сонце й міражі – найкращі умови для достигання баштанних культур і формування фантасмагорійного світовідчуття. Це все про Херсонщину, до якої зараз прикута увага всієї країни, якщо не всього світу. Попри окупацію цей регіон проявляє свій непокірний характер на полі бою та в підпіллі.
Саме тут відбуваються події дебютного ігрового фільму Романа Бондарчука "Вулкан". Режисер та його співсценаристка Дар’я Аверченко родом з цього регіону, тож поклали в основу фільму справжні історії зі свого життя. В картині поруч із документальними замальовками важливе місце посідають магічний реалізм та абсурдизм. Про "Вулкан" потрібно думати не інакше як про фантастичну оповідь, де глядача веде не стільки логіка, скільки асоціації й емоційні реакції.
За сюжетом місія ОБСЄ загубилася у степах Херсонщини. Один із членів групи йде шукати допомоги та потрапляє в полон до місцевої красуні. Вона бере його за руку й веде за собою в темряву ночі, а герой, мов заворожений, слідує за нею. В цей момент немає ні турбот через зниклих колег, ні шуму дискотек, ні голих дівчат, які з криками пробігають повз. Він цілком зосереджений на цій втечі від реальності.
У стрічці є топографічні ознаки Півдня України, та все ж не покидає відчуття, що це Херсонщина, яка комусь сниться. Тут діють не загальноприйняті закони, а локальні, що зрозумілі самим лише місцевим. Підказкою до розуміння характеру цього регіону може бути історія зі зйомок фільму. За сценарієм потрібна була величезна яма, проте задум був під загрозою, адже її не міг викопати жодний екскаватор. І лише місцеві гробарі, які знають особливість херсонських ґрунтів, потроху впоралися з цим завданням.
Дивна, химерна, фантастична анімація (1960-1990)
Як би це дивно не звучало, але тему страху, його умовності та жанрового вияву програма "Прифронтові географії" спробувала дослідити через українську анімацію кінця 1960-1990-х років. Виявилося, що перегляд та обговорення анімаційних фільмів дозволяють не лише пропрацювати дитячі страхи, але й подискутувати про суспільні.
Відродження української анімації починається наприкінці 1950-х. На студії науково-популярних фільмів "Київнаукфільм" виникає Творче об'єднання художньої мультиплікації. Хоча спеціальних освітніх закладів для аніматорів на той час в Україні не існувало, незнання правил та відсутність професійних штампів відкрили шлях для новаторства у цій сфері. Ціла низка провідних аніматорів прийшли у професію не лише з мистецьких закладів вищої освіти, але й інженерно-будівельного інституту (серед них Давид Черкаський, Володимир Дахно, Алла Грачова).
1960-ті стають періодом відкриттів анімаційних технік, технологій та тем. Ірина Гурвич, одна із засновниць Творчого об'єднання, в 1969 році робить експериментальний фільм у жанрі політичної сатири "Марс XX" (1969). За сюжетом, безумний вчений створює зброю масового знищення, яка лякає навіть бога війни. Візуальне рішення запропоноване художником Генріхом Уманським нагадує фільми німецького експресіоністичного кіно 1920-х років з його різкими викривленими лініями, гострими кутами та передчуттям масового безумства.
Період "застою" в 70-80-х роках був позначений посиленням цензури, апатії та консервативних настроїв в мистецтві та суспільстві. Аніматори почали частіше вдаватися до метафоричності та фантастичних сюжетів. А втім, у таких умовах вдало працював Євген Сивокінь – український режисер, який чи не найкраще освоїв жанр притчі в анімаційному кіно. В його анімаційній стрічці "Рокіровка" (1979) йдеться про пасіонарного рибоподібного монстра, породженого людською лінню та байдужістю, – акваріумну рибу, яка мутує в темних "застійних" водах і забирає життя свого колишнього пасивного господаря. Сивокінь створює атмосферу замкненого, безповітряного простору, де, здається, зупинився навіть час.
Цьому фільму пощастило побувати на закордонних кінофестивалях, аудиторія яких одразу зчитала політичний підтекст і дуже здивувалася, що в Радянському Союзі можна так критикувати владу. Звісно, так не можна було. Фільм тричі намагалися затвердити і відхиляли. Йому дали дозвіл, але на всесоюзний екран так і не випустили.
У 1980-х під час "перебудови" зникли табу, тож аніматори звернулися до дорослих заборонених тем. У своїй роботі "День народження Юлії" (1995) Наталя Марченкова виводить на екран культового персонажа з лякалок-жахалок, які розповідали підлітки один одному в 1990-х. Мертвий мотоцикліст, який викрадає душу своєї живої нареченої й відвозить в Магонію, місто мертвих. Знайти вихід героїні фільму вдається завдяки вірі у світле майбутнє та абсурдистському гумору, яким позначена вся творчість авторки фільму.
Звертаємо увагу, що ці та інші фільми Творчого об’єднання художньої мультиплікації та студії "Украніма" можна переглянути не лише на кінопоказах в Дніпрі, але й на Youtube-каналі Довженко-Центру Ukrainian animation.
"Українська нова хвиля: Обережно крихке!" (2020-2022)
Окремою спеціальною подією у межах програми "Прифронтові географії" в Центрі сучасної культури у Дніпрі відбудеться показ альманаху сучасних українських короткометражних фільмів "Українська нова хвиля: Обережно крихке!". Подія пройде 17 листопада за участі авторів.
"Українська Нова Хвиля" — бренд-проєкт "Довженко-Центру", який презентує в національному прокаті найкращі короткометражні роботи молодих українських режисерів. Цього року добірка складається з щемких історій про дорослішання, стосунки, пошуки себе та реальність, яка змінюється на наших очах. Це історії про тенденції й настрої, а подекуди тривожні передчуття в українському суспільстві та кіно 2021-2022 рр. Про щось справді крихке, що може бути зруйноване одним незграбним рухом чи однією помилкою. До альманаху увійшло сім короткометражних стрічок.
Анімаційний фільм "Глибока вода" Анни Дудко розповідає про розкуту русалку-вуаєристку. Стрічка "Потерпи трошки" Любові Гончаренко – про дівчину, яка має сміливість піти наперекір патріархальним традиціям. Фільм "20-11-7.MP4" Анастасії Панасенко – це історія налагодження діалогу між поколіннями.
Витончена і сентиментальна, але зібрана зі сміття (всі елементи створені зі побутових відходів та вторинних матеріалів) анімаційна стрічка "Тигр блукає поруч" Анастасії Фалілєєвої звертає увагу на цінність кожної особистості.
В "Нетерпимості" Станіслав Битюцький досліджує тему прийняття себе та інших. У соціальній драмі "Папині кросівки" Ольга Журба висвітлює складну тему сирітства та усиновлення. А режисерка Олена Кириленко у документальному фільмі "Земля крутиться" відверто і щиро говорить про один із найдраматичніших моментів власного життя.
Завершальним акордом альманаху є документальний фільм "Мир та спокій" режисерів Мирослави Клочко та Анатолія Татаренка. Фільм створений у березні 2022 року під час повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Історію однієї сім'ї авторам вдається розширити до контексту історії України XX століття. Ця стрічка про страх втрати дому і поступове примирення з цим страхом, яке переживає ледь не вся Україна. Прокат альманаху в Україні та за кордоном триватиме до кінця 2022 року.
Читайте нас у Facebook та Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!