Ірина Цілик: "Захистити наших дітей від травм війни неможливо, але зарядити їх любов'ю можна"

.

Про наслідки війни, як приймати ветеранів, де брати ресурс, як виховувати дітей, коли ти — з покоління травмованих війною, — всі ці теми через призму фільмів "Земля блакитна, ніби апельсин" та "Я і Фелікс" обговорюємо з режисеркою стрічок, письменницею та авторкою тексту Радіодиктанту національної єдності — 2022 Іриною Цілик.

"Мене підкупила ідея, що я напишу текст, яким я можу звернутися до безлічі українців"

Радіодиктант національної єдності

Як вам запропонували стати авторкою тексту Радіодиктанту національної єдності і хто, власне, запропонував?

Мені написала журналістська Ірина Славинська і я була дуже заскочена цією пропозицією. Мені здається, це дуже відповідальна задача – написати текст для Радіодиктанту, який писатимуть в Україні та за межами неї. Спершу мені здалося, що я не дуже вдала кандидатура, і якось я засумнівалася, що цей кредит довіри видали за адресою.

Іра сказала мені, що те, як я пишу у фейсбуці – насправді добре. Це багатьом людям допомагає надихнутися, відчути щось, на що можна спертися, і я подумала: а чого б і ні? І зрештою мене підкупило інше – сама ідея, що я напишу текст, яким я можу звернутися до безлічі українців. У цьому є якийсь такий цікавий, особливий виклик, що захотілося погодитися.

Коли ми говоримо про диктант, у мене перша асоціація – це шкільні роки, парти, відповідальність, нерви. Щось таке давно забуте. Але кожного року Радіодиктант – це ніби можливість трошечки прикинутися тим школяриком, школяркою і побути в дитинстві. Немає таких асоціацій у вас?

Є така асоціація, а ще це про помилки та оцінки. Але ми виросли, маємо свободу помилятися, не бути відмінниками та відмінницями, а просто насолоджуватися процесом і вчитися от тут і тепер, бути тими, ким ми є. І, звісно, це ще про такий акт єдності, коли так багато людей сідають писати один і той самий текст одночасно в різних куточках України і світу. Це про те, як ми відчуваємо одне одного у моменті, про те, що от це відчуття ліктя є і воно поруч.

"Я б дуже хотів, щоб цього року тема Радіодиктанту була центральною у новинах, а не теракти і жертви" – Артур Пройдаков
Ілюстративне фото: УНІАН

"Я була тією дівчинкою, яка у першому класі акуратним почерком відмінниці писала: "Стране советов слава"

Дитинство в Києві

Яким було ваше дитинство? Ви народилися у Києві в 1982 році. Яка була атмосфера міста, школи, соціуму, в якому ви були?

Важливо, мабуть, розуміти, що цей шлях з точки А в точку Б був доволі специфічним, тому що я виросла в цілком російськомовному оточенні в тому Києві, де українська мова для мене особисто була чимось екзотичним. У моєму оточенні ніхто не говорив українською. Я була тією дівчинкою, яка у першому класі акуратним почерком відмінниці писала: "Стране советов слава". Я нещодавно знайшла у батьків цей зошит і подумала: "Ого, скільки ж я насправді всього лишила позаду і який шлях я пройшла!"

Українську мову у моє життя принесла бабуся, яка на початку 90-х вступила у "Союз українок" – тоді у Києві був відкритий осередок. Вона почала мене тягати з собою за компанію, й там мені відкрився паралельний вимір людей, про яких я не мала ніякої гадки. Вони всі говорили українською, і це було дивно, нічого подібного я до цього не бачила. А ще ми там вчилися розписувати писанки, робили миколайчики взимку. Там мені подарували першу книжечку, де з одного боку були вірші Ліни Костенко українською, а з іншого – англійською.

Я зацікавилася українською мовою, культурою, почала більше читати, пірнати, всі ці Олімпіади, твори і так далі. Ну а потім відкрилися інші світи українською сучасної літератури.

Фільм "Я і Фелікс"

Артем Чех, ваш чоловік, є автором біографічного роману "Хто ти такий", за мотивами якого знятий фільм "Я і Фелікс", — автобіографічна історія. Історія про дитину, яка зростає нібито як у типових обставинах от того пострадянського простору, але разом з тим має дуже насичений і яскравий життєвий досвід. У маленького хлопчика в якийсь момент у родині з’являється новий партнер бабусі, якого звати Фелікс, він воював у Афганістані. Чоловік приходить з алкогольною залежністю, з дуже потужним ПТСР. Ваші досвіди абсолютно різні, але чи можемо ми сказати, що в чомусь вони перегукуються?

Наші досвіди з одного боку різні, а з іншого – спільні больові точки. Травма бідності, пошуки вчителя або старшої цікавої людини, за якою ти хочеш іти, на яку можна спертися. Хоча всі ці наші тодішні дорослі були переважно поламані, бо хибкі пострадянські часи звалилися їм на плечі, і вони насправді не могли собі дати раду з цим викликом. І тут ми, діти, підлітки, які хочемо тепла, якихось здорових стосунків. Зрештою вони нас травмували, але намагалися дати щось добре, як уміли.

У мене не було такого Фелікса, але були якісь інші дорослі. А зараз дорослі — це ми. Це навіть слоган нашого фільму. Оптика змінилася, тому що тепер ми помиляємося та травмуємо, мабуть, якось наших дітей. Хочеться про все це говорити з тими дорослими – нашими батьками, бабусями, дідусями – і водночас з нашими дітьми, тому що вони вже зовсім інші. Щось їм незрозуміло про те, ким ми були в 90-ті, у 80-ті, а щось є спільне.

Ада Роговцева: "Зараз один проєкт — Перемога України у війні"
"Я і Фелікс". Книжковий Арсенал

Назва роману Артема Чеха – "Хто ти такий?". В українському прокаті стрічка називається "Я і Фелікс", а в міжнародному прокаті – "Камінь, папір, граната". Мені здається, що ця назва теж дуже промовиста і для українського глядача, тому що в мене одразу паралелі з дитячою грою "Камінь, ножиці, папір", і вона розкриває суть. А навіщо тоді дві різних фрази?

По-перше, чому ми не зберегли "Хто ти такий" – це ясно, тому що фільм цілком, може, не цілком, але він інший. "Я і Фелікс" – перша спроба якось означити наше кіно.

Насправді ми все ж таки відійшли від головної лінії стосунків протагоніста і Фелікса, бо хотілося поговорити про всіх інших дорослих і не дорослих людей у його світі. Тому для міжнародного прокату виникла інша назва і в ній є певна грайливість.

Виникає питання, наскільки доречно жартувати з цим світом. Тут гранати, тут АК в руках цього дорослого, який вчить маленького пацана його складати. Насправді романтизація війни тут нічого хорошого і симпатичного не має, але все це поруч, все це є, і ми спостерігаємо це зблизька. Так і народилася ця назва — це гра і не гра. Тобто вся ця реальність насправді не така вже і грайлива.

Я намагалася уникати романтизації війни й цього часу, тобто 90-х, хоча вже зараз, судячи з відгуків перших глядачів, я розумію, що фільм вийшов переважно добрим і світлим, чого мені й хотілося. Воно збалансовано: тут світле, тут травми, які ми носимо в собі й ніяк не можемо пропрацювати.

"Працювати зі своїми близькими — це ще той виклик"

Про Юрія Іздрика

Тимофій, від імені якого ведеться оповідь, представлений кількома акторами у фільмі, адже він росте, і це зрозуміло. На початку його грає ваш з Артемом син. Роль Фелікса грає відомий український письменник Юрій Іздрик, який є вашим близьким другом. Знімаючи таку особисту історію, вам було принципово, щоб і ролі там виконували близькі вам люди?

Це вийшло випадково, і це ризик. Працювати зі своїми близькими — це ще той виклик, і не можу сказати, що це цілком приємний і якійсь позитивний досвід. Але й Іздрик, і мій син дійсно потрапили у фільм випадково, хоча, мабуть, у такому процесі немає випадковостей. Просто коли ми готувалися до зйомок фільму і коли потрібно було брати участь у конкурсі Держкіно та якимось чином продавати нашу ідею, ми вирішили зняти тизер. Тоді я запросила знятися тих, кого могла швидко дістати. Це була моя дитина і не те щоб близький друг, але хороший товариш Іздрик. Колись ми були в турі, з ним підтримували теплі стосунки. Він мене здивував, сказав: "Цілик, я довго я чекав, що ти мене знімеш у кіно!"

На тому етапі ще не йшлося про затвердження на головну роль, але, знявши їх у тизері й побачивши, як ці двоє органічно існують у кадрі, як їм добре одне з одним, є хімія і камера це бачить, я наважилася ризикнути і зняти непрофесійних акторів. Мені здається, це спрацювало.

Іздрик дуже органічний, але разом з тим і ви зазначали, що не забороняли йому бути собою просто в обставинах, які йому запропонували. Це тому, що ви просто відчували от цю органіку? Чи ви так бачили цього героя, цього Фелікса? У чому причина того, що ви дозволили це робити? А це розкіш, мені здається, як для актора, який виконує головну роль.

Мій професійний досвід, якого не так багато, але який вже є, зокрема досвід зйомок документального та ігрового кіно, каже про те, що змішувати професійних і непрофесійних акторів у акторському складі одного фільму дуже ризиковано. Тому що вони використовують різні інструменти та по-різному працюють. Я йшла на ризик і розуміла, що може бути по-різному, але можливість непрофесійних акторів бути собою у запропонованих обставинах насправді багато чого дає. Людині не потрібно себе ламати, намагатися бути кимось іншим, вивчати довгі діалоги і триматися тексту, не дай Боже від нього там відійти.

Ми працювали по-іншому, і мені здається, це якраз і дало результат. І Іздрик, і Андрій, і актор, який грав підлітка, Влад Балюк, вперше знімався в кіно. Вони знали, що тримаються свого образу, але можуть собі дозволити говорити так, як їм лягає на душу. Це складно для монтажу, бо є якісь нюанси, але ми були поруч, ми їх підстраховували. Я кажу ми, тому що це я і Чех, який був на майданчику. Він не тільки автор і співавтор сценарію, а ще скрипт-супервайзером – це людина, яка відстежує, аби в процесі імпровізацій ми не налажали і все залишилося плюс-мінус на своїх місцях.

Юрій Іздрик. Книжковий Арсенал

"Просто готую і себе, і наше суспільство до того, що в нас багато чого попереду"

Коли люди повертаються з війни

Ви говорили, що цей фільм не про війну. Мені здається, він не про ту пряму війну, а про складний етап, який настає після неї, коли люди повертаються. Про Фелікса вже згадували, який повертається і намагається вписати себе в цю систему координат звичайного життя. Йому не вдається. І тут є лінія бабусі хлопчика, яка, як мені здалося, дає відповідь на запитання: так а що з ними робити? Її спосіб: приймати і бути поруч попри все. Зараз ми в тих обставинах, коли це питання дуже актуальне: що робити, як поводитися з тими, хто повертається після того жаху? Ви думали про це і чи маєте відповідь на це запитання?

Я знаю, що це просто величезна біда, яка вже відбувається з нами, і яка попереду буде у таких масштабах, що ми всі матимемо чимало нових викликів. Допомогти цим людям відчути себе собою в мирному житті насправді дуже складно. Я як дружина людини, яка вже була ветераном війни, а тепер знову в ЗСУ, розумію, що часом розтопити цей лід в серці цього Кая, який повертається додому, — це окрема задача. Зараз не підберу доречних слів – це те, що глибоко турбує і зачіпає за живе. Я як мама, як дружина людини, яка тепер теж зблизька знає, що таке війна, розумію – це трагедія нашого нового часу.

І так, у фільмі мені теж йшлося більше про наслідки війни, як ми всі ще будемо її вихаркувати десятиліттями, про те, як це позначається на дітях, які ростуть поруч з поламаними війною людьми. І фільм насправді дуже м’яко торкається цієї теми, він натякає, що з такими людьми непросто, і водночас хочеться і потрібно їм допомогти. Від них не можна дистанціюватися і викреслити їх зі свого життя. Просто готую і себе, і наше суспільство до того, що в нас багато чого попереду.

"Будь-яка жива мова породжує нові слова нового часу": могилізація, бавовна, Джонсонюк, everybody, мопеди, ППОнеділок

Розглядаючи цей приклад бабусі Ліди. Йдеться про 90-ті, коли немає альтернативи, психологічної допомоги, груп підтримки. Але ми зараз у тому стані, коли ветерани, бійці і воїни повертаються туди, де теж недостатньо ресурсу це приймати. Коли сторона, яка приймає, може бути дуже травмована. Ми живемо у реаліях, де люди пережили окупацію, насильство, сексуальне насильство, а в більш безпечних містах теж постійні повітряні тривоги. Де знаходити цю опору, де шукати сили приймати травмовану людину, коли ти сам без сил?

Це дуже доречне питання. І я теж на нього не маю відповіді. Але коли я вас слухала, то подумала, що є все-таки різниця: ветерани афганської війни – це люди, які воювали не за свою землю, і вони поверталися поламані ще й цим. Тому що вони десь там на чужій землі вбивали, коїли злочини і поверталися додому з усім цим чорним світом, який вони в собі носили.

Хочу вірити, що сьогоднішні наші ветерани війни хоча б знають, за що воюють. І хоча б повернуться у суспільство, яке (правда, нам з цим ще потрібно працювати) їм дуже вдячне. Хочеться вірити, що більшість з нас готові правильно приймати. Я зараз кажу і сама собі не вірю, тому що знаю, як багато тих людей, які неготові.

Повернімося до фільму "Земля блакитна ніби апельсин". На момент зйомок головна героїня живе та виховує 4 дітей в місті поруч з окупованим Донецьком. Але попри бойові дії та весь цей жах вона робить щось, що дозволяє дітям жити нормальним життям. Вони грають на музичних інструментах, вчаться, мають захоплення – вона створює цей світ. Як вам здається, чим надихається та де знаходить сили головна героїня?

Це завжди індивідуально. Є люди, які будуть до останнього перебирати лапками, щоб збити сметану і перетворити на масло, а є ті, хто потонуть у перші ж дні якихось серйозних викликів. Я сама як авторка, як режисерка егоїстично шукаю ті теми, тих людей, які мене надихають і які мені дозволяють на щось спертися. І якщо говорити про документальне кіно, то, звісно, я найперше шукаю тих героїв, героїнь, які мене якось зачіпають. І коли я знімала цю родину, то мама, яка має 4 дітей, сама їх ставить на ноги, але при цьому ухитряється не просто виживати разом з ними, а наповнювати їхнє життя якимось сенсами, любов’ю до мистецтва і так далі, — звісно це не могло не привабити.

Але багато змінилося звідтоді. Вони вже не в Красногорівці, зараз живуть у Литві й страшенно сумують за домом. А дім розбитий, і більшість локацій, які ми бачимо у фільмі, який знімався 2017 року, вже просто не існують. Хоча сім’я і далі продовжує бути життєрадісною, і до речі, з ними теж відбувається багато цікавих метаморфоз. Зараз вони всі заговорили українською, принаймні старша дівчинка взагалі так от категорично. Цікавий для мене процес, я завжди на це звертаю увагу, бо свого часу прийняла українську як нову віру. Зараз у моєму оточенні дуже багато людей, які цього року перейшли на українську мову.

"Безумовна любов – це суперсила, яку я особисто мала як дарунок з дитинства"

Фото: кадр із фільму "Земля блакитна, ніби апельсин" Ірини Цілик

Ми усі травмовані війною, і ви говорите, що наші діти будуть жити поруч з нами – з тими, кого війна травмувала. І дуже часто ця травматизація не дозволяє дати цю безумовну підтримку. Як гадаєте, що б могло допомогти у цьому? Або ж у вас є якісь інші думки, інше бачення про це, і що ви думаєте?

Ви сьогодні мені ставите такі складні питання. Щодо безумовної любові – так, це суперсила, яку я особисто мала як дарунок з дитинства. Попри те, що у батьків не складалося, не зросталося, я виросла зі знанням, що мене приймають такою, яка я є, що за мене будуть просто вигризати зубами.

Це нечастий випадок і я це усвідомила, коли виросла. Я з цією суперсилою увійшла у це доросле життя, і мені здавалося, що так у всіх, але ні. І зараз уже я сама як мама, до речі, постійно собою незадоволена, зокрема і в цій ролі. Мені здається, що я так багато помиляюся і роблю все не так, як мусила б. І зараз я свою дитину не можу захистити цілком від цих травматичних досвідів. Але принаймні любов’ю зарядити ми з чоловіком можемо. І те, що наші діти так рано подорослішали й так багато всього знають про ці правила гри під час війни, — я боюся, що це велика біда. Але маємо те, що маємо. І не знаю, мабуть, ми всі разом якось будемо далі лікувати одне одного.

Ірина Цілик: "Мова надає величезну силу і підтримку всім нам, як спільності, як українцям"

Що ви робите, аби ваш син тримався купки, наскільки це можливо у цих обставинах, коли у місті повітряні тривоги, обстріли, взагалі все це непевне, а батько на фронті? Можливо, є якісь думки щодо цього? Що б можна було робити, щоб їм якось трошки було простіше це сприймати?

Цього року зрозуміла, що все, що ми плануємо, вся та соломка, яку ми хочемо підстелити своїм дітям і собі, під великим питанням. Ми ніколи не знаємо, які з наших кроків будуть правильними, а які ні. Наприклад, я вчора так собою пишалася, що відправила дитину на канікули з Києва, знаючи, що сьогодні, мабуть, буде черговий ракетний обстріл. А вранці мені дитина дзвонить і каже: "Мамо, ми в потязі чули звук ракети, яка пролітає!" Ну він десь там на заході України в цей час їхав. І я насправді не знаю, як його захистити від цієї реальності, тому що він змалку занадто сильно включений. З 3,5 років, коли почався Майдан, Революція Гідності, коли він з нами ходив туди.

Можливо, ми з моїм чоловіком наробили помилок, бо не приховували від нього цієї дійсності. Він завжди був з нами, завжди був включений. Не знаю, добре це чи погано, що він бачить всю цю реальність такою, як вона є. З іншого боку, він так само, як і багато інших дітей, як ми всі, вже приймає це як даність. Так, ми живемо у такій Україні сьогодні, але ми не хочемо виїжджати з неї, ми не готові залишати цей світ і їхати у якийсь більш безпечний. І все, що я можу для нього зробити, – бути завжди поруч, віддавати йому все, що у моїх силах. Не знаю, багато питань.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!