Олесь Санін про Михайла Хая: "Його Дульсинеєю була українська культура, музика і взагалі український дух"

. Фото: Музей Івана Гончара/Facebook

На 76 році пішов з життя Михайло Хай – один з найвідоміших дослідників інструментальної музики в Україні, лірник і бандурист, професор. 30 років тому він заснував перший в Україні міський гурт "Надобридень", що грав традиційну танцювальну музику без обробок.

Людина-Золота колекція українського фольку, Громовержець етномузикологічного Олімпу, невтомний захисник правдивої традиції. Яким він був у виконавстві та як заманював учнів грати на кобзі і лірі, який мав характер, чому його любили і недолюблювали водночас, як допомагав у створенні фільму "Поводир", в ефірі Радіо Культура розповідає його учень, режисер і музикант Олесь Санін.

Про вклад Михайла Хая у кобзарсько-лірницький рух

Михайло Хай був абсолютно унікальним персонажем української культури. Від його величезної енергії з’явилася ціла низка реконструкторських колективів. Але, звичайно, неоціненний вклад він вніс у розвиток кобзарської справи, її збереження і розуміння з наукової точки зору, перш за все. А ще спосіб музикування, який вів Михайло Йосипович, – він грав на вулиці, будучи вже доктором наук і професором.

Вперше я його побачив, як він грав разом з Миколою Будником. І коли я почув звук ліри, я не повірив своїм вухам: пан Михайло тоді був дуже натхненний, фантастично грав, це було не схоже на будь-які виконавства. Я дочекався, як він закінчить, ми розговорилися, я йому співав, що умів, а тоді він мене схопив як фольклорний елемент (сміється). І з того часу ми почали співпрацювати, дружити.

"Для справжнього борця і лицаря духу завжди знайдеться той, задля кого він буде боротися"

У нього була така риса, дуже специфічна – він до всього ставився з науковою критикою. Він завжди виступав як опонент, з ким би він не спілкувався. І люди, які не розуміли цю його особливість, сприймали це як особисту критику і ображалися. А мені чомусь поталанило. Я якось зрозумів його характер, ми одразу знайшли спільну мову і багато років спілкувалися як близькі друзі, я знав його родину, при мені росли його діти. І я сам ставився до нього як до майстра, як до старшого товариша. Я захоплювався його експедиціями, його методикою і дослідженнями.

Для української науки це велика проблемна втрата. І навіть після похорону ми з товаришами говорили (всі фактично були його учнями) про те, що тепер ми мусимо взяти на себе частину його роботи: і той спосіб спілкування, і ту позицію непримиренності з брехнею, з симулякрами, до яких ми дуже часто буваємо лояльні. Це все неправильно. Тому ми мусимо кожен взяти на себе частину його характеру.

Як Ройтбурд змінив сучасне українське мистецтво: художній стиль, кураторська робота та музей

Справа його, я переконаний, буде жити, і ми ще багато років звертатимемося до його спадщини. У нього залишилося кілька книжок, які він збирався видати. Ці рукописи зараз є, ми зберемо їх і видамо. Мала бути також презентація книжки, присвяченої його товаришу Миколі Буднику.

І оця любов і відданість справі та у житті дуже багато вартує. Це справжня ознака лицарства. Тож Михайло Йосипович залишився для мене таким лицарем духу. Його не можна порівнювати з Дон Кіхотом Сервантеса, хоча в нього теж були млини, проти яких він воював. Пан Михайло теж бачив небезпеку там, де інші її не бачили, але він був правий.

Для справжнього борця і лицаря духу завжди знайдеться той, задля кого він буде боротися, і його Дульсинеєю була українська культура, музика і взагалі український дух. І в цій музиці він бачив, як ніхто інший, не просто джерело натхнення, не просто красу, але скажу, хоч як би пафосно це не звучало, ДНК українського роду. Він бачив те, що вирізняє нас серед інших народів, і те справжнє, що дозволяє нам зберігати, власне, нас самих.

У чому бачив загрозу

У тому, що багато людей, які беруться за музичну справу, роблять це заради слави і грошей, можливо, у кон’юнктурі, що виникла останнім часом до всього національного. Тобто коли, не знаючи ні історії, ні джерел, вони мавпують це. Михайло Хай чітко відчував і знав глибину, коріння, він аналізував пісні, їхні регіональні ознаки, він особисто знав переважну більшість народних майстрів, тих, хто співає, грає, тих осередків культури, де збереглася справжня автентична українська музика, ремесла. Він ногами обійшов усю Україну, записав цих людей, і точно знав, що таке справжнє й чого воно варте.

Навіть якщо у нас є кафедри народні музичні, це дуже часто симулякри культури, вони не несуть в собі нічого справжнього, це просто зовнішня форма. Це раніше можна було назвати шароварництвом (балет вдягнув шаровари і ми вважаємо, що це національне). А це зовсім не так. Михайло ставився до цього дуже серйозно, критично, і мав для цього підстави.

"Хочеться думати, що я роблю добру музику". спогади про Міська Барбару і гурт "Мертвий півень"

Про характер Михайла Хая та як він перевтілювався під час гри на лірі

Він був, як вулкан, завжди емоційний, і мені було так цікаво за цим стежити. Але як тільки він брав до рук ліру колісну — бачте, і бандура так само, і будь-який інший народний інструмент, — на ній неможливо грати з насиллям, бо інструмент почне скрипіти, потрібно до нього підлаштовуватися, бо інакше це все дисонанс. А він людина неабиякого музичного таланту, і, коли грав, то не просто заспокоювався, він переходив у якусь іншу іпостась самого себе. Якщо це можна порівнювати з кіно, то це історія про абсолютне перевтілення в себе справжнього. Не в Михайла Йосиповича – борця з несправедливістю, з усім кричущо неправильним, до чого в нього завжди була позиція. Музика його повністю поглинала.

Він неймовірно грав. Я ніколи не міг так виконати, наприклад, псальм "Ісусе мій прелюбезний" — така дуже класична лірницька річ, і на бандурі її багато хто грає, але кожен грає її по-різному. То в Михайла Хая це була справжня, дуже щира молитва до Бога, щоб він простив йому всі гріхи, сподівання. Я ні в кого такого не чув. От він дійсно тоді ставав справжнім. Я часто під час подорожей з ним спеціально чекав, коли він заграє саме цю псальму, де він сам змінюється і відкривається, наче маленька дитина, — це відчуття, ніби перед тобою абсолютно незахищена душа. Це рідкісний талант, і я навіть не знаю, чи він сам усвідомлював, наскільки це було важливо.

Чому так ревно оберігав традицію

Традиція, на жаль, зникає, випадає крізь пальці. Ти одного разу приїжджаєш до майстра чи музиканта якогось народного, бачиш, яка це потуга, скільки в цьому є феноменального й цінного. Минає рік, ти знову туди приїжджаєш або посилаєш туди свого учня, а вже нема того чоловіка, помер. Потім наступний, наступний. І при тобі отак ця культури зникає, а деякі речі не лишають зовсім за собою слідів. І тому ця історія збереження, передачі далі була справою його життя. У нього серце обливалося кров’ю, як він бачив вмирання традиції. А ще гірше, коли хтось, бажаючи "золота і слави", бере це і спотворює. Краще б вони взагалі цього не робили. І це його дуже турбувало, та й усіх нас турбує. Однак форма, як він це виявляв, була просто неймовірна — він готовий був померти за це. Можливо, тому серце його не витримало. Він горів цим усім.

Як допомагав у фільмі "Поводир"

Я казав: "Михайле Йосиповичу, давайте візьмете ліру, пограєте в кадрі". Він каже: "Ні. Олесю, ти що. Як я можу? У тебе ж тут справжні лірники, незрячі люди, як я серед них можу сісти". Тож він був головним мені помічником і консультантом. І, напевне, він був у ті моменти щасливий тому, що моя ідея передати музичні інструменти незрячим нашим братчикам, навчити їх традиції, таки втілилася. Вона здавалася років 20 тому практично нереальною. Але товариством ми зробили два десятки старосвітських інструментів, які у фільмі значилися як реквізит. Я віддав їх обдарованим незрячим музикантам. Вони взяли в руки ліри, кобзи, бандури, навчилися грати кілька речей, ми їм допомагали, і потім, коли він побачив це, то зрозумів мою ідею – фільм пройде, пожовтіють постери цього фільму, з’являться нові фільми в кінотеатрах. І це нормально.

Але я сподіваюся, що інструменти залишаться в хлопців, принаймні у нас була така домовленість: якщо не граєш, то віддаси назад. Але переважна більшість музик залишила їх у себе на руках, вони почали грати, і для багатьох це стало важливою частиною життя, цим вони і досі годують родини.

Зі зйомок фільму "Поводир". Фото: Андрій Ляшук/Facebook

Зі зйомок фільму "Поводир". Зйомки фільму "Поводир". Фото: Андрій Ляшук/Facebook

Зі зйомок фільму "Поводир". Фото: Андрій Ляшук/Facebook

Кобзарство завжди жило разом з Україною: і в середні віки, і в княжій Україні. Пізніше, в козацьку добу, давній епос розповідав про славні подвиги героїв та наші цінності. Ще пізніше кобзарі потерпали від переслідувань, тоді ж з’явилися напівзакриті кобзарські цехи із таємною лебійською мовою і специфічним навчанням, щоб вижити. Радянська влада весь час бачила у незрячому музиканті ворога, тому що він ніс українську історію, був частиною української душі. Недарма Шевченко назвав свою книгу "Кобзар". Він бачив у цьому явищі квінтесенцію українського слова, музики.

Кобзарі – посередники між світом світським і божим. Якщо людина перед храмом хоч трошечки затримається і почує кант, псальм чи думу кобзарську, вона трошечки полишить цей суєтний світ. Це як голос, який говорить у театрі чи перед концертом: "Вимкніть свої мобільні телефони". Так і кобзар – це такий голос, який каже забути про свої денні проблеми: ви йдете до храму, трошечки послухайте Бога в собі, послухайте душу. І Михайло Йосипович це глибоко знав, цінував.

Для дуже багатьох людей він був тим, кого ти міг випадково зустріти, і ця зустріч змінювала все життя. Ти йшов повз і чув: "Це несправжнє!" і тобі хотілося дізнатися – а що ж таке справжнє. Ти приходив, він тобі розказував, виправляв твою українську. Але якщо після цього ти до нього повертався, ти ставав його найближчим другом. У нього навіть були такі фрази, коли він дивився на когось: "Оцей би міг стати моїм учнем. А цей ніколи не стане моїм учнем. А цей буде моїм учнем. А в цього я буду вчитися сам". Він як вчитель був феноменальним тим, що вчився у своїх учнів. Він цінував справжнє і це справжнє в тобі знаходив і виймав. Він докорінно змінив життя багатьох у справі служіння Україні.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!