"У своєму монолозі я говорю синові, що в нас більше немає дому": закулісні розмови з акторами Маріупольського драмтеатру

Ексклюзивно
. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Сьогодні трупа авторського театру "Концепція" з Маріуполя уперше після евакуації ставить виставу — це "Обличчя кольору війни" у київсьому "Театрі на Подолі". Робота документальна — кожен з акторів розповідає власну історію перебування у бомбосховищі Маріупольського драмтеатру, який згодом був знищений російськими ракетами. Суспільне Культура підготувало фоторепортаж з репетиції та історії героїв, розказані ними поза сценою.

Прем'єра — 28 липня о 19:00. Виставу можна буде дивитися онлайн, у кінці матеріалу залишаємо посилання на пряму трансляцію.

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Дмитро

Мене звати Дмитро Гриценко. Я актор театру "Концепція" і колись працював на телебаченні у Маріуполі.

Це автобіографічна вистава, тобто ми всі тут граємо самі себе. Тому мого персонажа також звати Дмитро.

Це наші реальні історії з Маріуполя, які згуртував воєдино режисер Олексій Гнатюк. Сюжет ви всі бачили по телевізору, в інтернеті. Можна подивитися на світлини Маріуполя і буде зрозумілий весь сюжет, на жаль.

Дмитро Гриценко. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Ми виступали на сцені драматичного театру, а також на усіх інших сценах міста, але у нас було своє приміщення, своя окрема сцена, де ми працювали, готували виставу, приймали глядачів.

І саме в цьому приміщенні переховувалися ми, наші родини й просто пересічні люди під час бомбардувань, тому що це було більш-менш безпечно.

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Ганна

Мене звати Ганна. Я в "Концепції" з самого початку. Останні два роки я була співкерівницею театру, а також викладала у дитячій групі. Одна дівчинка з дитячого театру грає цю виставу разом із нами — ми дуже раді, що до нас дісталася Аліса.

Я граю саму себе. У мене слова є і українською, і російською мовами. Чомусь режисер мені так зробив. Важко переключатися, але так говорять два актори вистави. Так, мій монолог "Звернення до сина" російською. Чому? Бо ближче. Ми розмовляли цією мовою, від цього нікуди не подітися. Відповідно я свої емоції та монолог – те, що я хотіла сказати синові, – говорю цією мовою.

Мова змінюється в незалежності від реплік. Так, як у житті, – людина спілкується українською мовою, через хвилину — російською.

Ганна. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Чому треба бачити цю виставу? Тому що я вважаю, що це не слід забувати. Хоча буквально нещодавно я думала, що простіше для людини і для її психіки забути те, що вона пережила там. Весь той жах, який ми бачили, втрату всього, втрату свого будинку. Чому я у своєму монолозі я говорю синові, що в нас більше немає дому? Це було важливим.

Я завжди йому казала: "Синку, тобі є куди повернутися. Тебе люблять, чекають, це місце сили". На цей момент цього місця сили більше немає.

Актор Олександр Пихтін із сином. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Люди мають бачити справжні емоції. Те, що сталося, це страшно, це по-справжньому страшно.

До мене на виставу прийде багато друзів, які вибралися з Харкова. А деякі сказали, що не зможуть прийти. Мовляв, я живу зараз у війні і я не зможу дивитися про війну. А хтось сказав, що навпаки прийде, бо це робить його сильнішим: "Я бачу справжні долі людей, які пройшли жах, але вони стоять, вони сильні, вони живі, вони щось роблять і творять. Це надає іншим людям сили". Кожен по-своєму.

Маріупольцям, я думаю, варто прийти. Тому що життя не зупиняється, воно продовжується. Незалежно від того, що ми пережили, наше життя продовжується.

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Сюжет вистави закінчується на моменті, коли ми прийняли рішення покинути своє місто. Це рішення давалося найважче всього. Ти жив у цьому жаху і розумів, що ти вже все, тільки безпека має значення. Це рішення прийняття моменту, коли все, треба йти, треба покинути місто – найважче. Ти прощався.

Найстрашнішою в Маріуполі була безвихідь. Те, що ти не міг нічого виправити, незалежно від тебе. Це найстрашніше.

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Андрій

Мене звати Андрій Палатний, я куратор візуальної частини вистави "Обличчя кольору війни". Я представляю фестиваль сучасного мистецтва ГогольFest та центр сучасного мистецтва "Дах", який базується у Києві, але останні п'ять років у нас була тісна співпраця з Маріуполем.

Ми організували фестивалі ГогольFest, спецпроєкти "Дорога додому" та опера Νερό на судоремонтному заводі. Був перший артпотяг ГогольTrain, який їхав з Києва до Маріуполя і назад. Окрім цього, фестиваль-лабораторія ідей актуального театру iStage та марафон міжнародних резиденцій, коли чотири європейських режисери приїздили до Маріуполя.

Маріуполь був великою культурною столицею 2021 року.

Андрій Палатний. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Тому ця вистава – це маніфест, рупор митців з Маріуполя, які змогли вибратися. Вона дуже динамічна, це такий марафон-хроніка. Дуже цікава й візуальна складова, над якою ми працюємо. Вона складатиметься з трьох елементів, і всі ці три елементи справжні. Справжні – я маю на увазі, що вони є артефактами.

  • По-перше, будуть використані фотографії актора і фотографа Сосновського, який фіксував на фотокамеру різні явища, які відбувалися під час повномасштабного вторгнення. Частина цих фотографій стане стенографічним елементом, частина з них буде анімована і додана, як сценічний дизайн.
  • Друга складова – це художник Даниїл Немировський, який теж з Маріуполя. Він намалював цикл робіт, дуже цікаву графіку, саме в перший місяць, кінець лютого-початок березня. Ці роботи як стенографія також увійдуть у виставу.
  • Третій елемент — художниця, учениця Маріанна, яка під час вистави малюватиме наживо. Це жива анімація, яка буде створюватися прямо на очах глядача.

Що важливо — ці три елементи створені людьми або з Маріуполя, або з регіону, вони безпосередньо свідки подій. І кожен своїм видом мистецтва відобразив відчуття, роздуми, емоції.

Тому ця вистава і театр, власне, як синтетичне мистецтво, надасть можливість висловитися всім, і головне – в цілому команді.

Ця вистава – головний голос про те, що сталося, про ту ціну, яку Маріуполь заплатив і той героїзм, який і допоміг нашій країни виграти час, і зараз вести активну протидію, і рухатися до перемоги.

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Катерина

Мене звати Катерина Колмакова. Я акторка театру авторської п’єси "Концепція". Почуття, які я відчуваю на сцені, біль. Але я розповідаю про це, тому що мені дуже хочеться, щоб якнайбільше людей знали, щоб вони бачили, що війна є по телевізору, війна є поруч, близько і в кожній українській родині, і вона так чи інакше торкнулася кожного. Війна не вигадана, вона справжня, і вона б'є дуже боляче.

У нас вся трупа пережила ці події, тому у кожного своя фраза на чомусь відгукується. У мене монолог Ганни Геннадіївни про дитину відгукується дуже болісно. Природно, у кожного нахлинають емоції, і вони не награні, вони справжні.

Катерина Колмакова. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Учора ми з колегами їхали, я підвозила Діму та Аліну. Вони сказали, що це як у Маріуполі – я їх підвожу. Хоча тут зовсім інші відстані. Усе одно цей момент, що ти після репетиції збираєшся разом, їдеш…

Раніше ми грали лише в Маріуполі. Але в нас було багато досвіду на різних сценах і майданчиках, тому в принципі абстрагуєшся і здається, що ти в Маріуполі, але в іншій будівлі, або просто приїхав кудись на гастролі.

Ми дуже сподіваємося, що у нас буде постійне місце. Дуже сподіваємося. Але поки що… У нас немає де жити, не те, щоб грати (сміється). Поки що тримаємося. Мені друзі допомогли: знайомі знайомих, добрі люди знайшли дім в Білогородці. Орендувати житло неможливо.

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Я кілька днів тому дізналася, що мій дім в Маріуполі планують знести. Хоча 90% будинку вціліло і моя квартира начебто відносно ціла. Але дім під знос. І я от думаю, що навіть цього не буде, навіть згадки якоїсь не залишиться.

Коли ми виїжджали, у нас не було взагалі ніяких речей. У мене на блокпостах відкривали багажник, а там порожньо. Вони дивувалися. У мене нещодавно їздив чоловік, частину речей зміг забрати, які не відібрали на блокпостах, то зміг привезти. Наприклад, дитячий альбом сина. Йому 13 років, і він знаходиться в Ізраїлі. Його довелося відправити.

У нього день народження 28 липня, в день прем'єри цієї вистави. Це перший день народження, коли я не зможу обійняти свою дитину.

Тому я думаю, це додасть нам сумних емоцій. Але у нас є віра. Це ті слова, якими закінчується п’єса.

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Діана Трима, директорка департаменту культурно-громадського Маріупольської міської ради, розповідає що "Концепція" – це єдиний театр, який переїхав з міста Маріуполь у Київ.

"Ви знаєте, це насправді диво. У чому особливість цього театру — він не є державним, не на міському фінансуванні. Це був незалежний театр авторської п’єси. Вони працювали на себе, вели незалежний бюджет. Сталося так, що в Київ приїхав режисер і декілька акторів, а потім з’їхалися інші.

Для мене це є показником міцності самого колективу, самої театральної трупи.

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Є інші театри, яким вдалося виїхати, але вони не обрали Україну територією свого перебування, не лишилися працювати в Україні. Хтось скористався моментом можливості виїхати в Європу працювати зараз, бо там більш сприятливі умови для продовження творчості. Прикро, але є такі, що лишилися або в Маріуполі, або виїхали на територію Росії. Тому театр "Концепція" – зараз єдиний такий театральний осередок, колектив, з яким ми можемо працювати далі".

Виставу "Обличчя кольору війни" Діана Трима називає маркером культури Маріуполя. Питання зі сценою та житлом для акторів досі актуальне, говорить вона, також колектив відкритий до будь-якої співпраці.

"На сьогодні ми як проєкт відкриті. Якщо хтось має бажання до нас доєднатися, ми були б дуже раді. У нас дійсно є нестача кадрів, ми були б раді будь-яким ідеям, пропозиціям про співпрацю. Тобто, якщо б інші актори, з інших колективів, музиканти, співаки, вокалісти хотіли б доєднатися, ми б знайшли місце у наших проєктах".

Згодом виставу "Обличчя кольору війни" планують повезти в тур Україною, а також за кордон.

Більше про Маріуполь і місцевий драмтеатр

Читайте нас у Facebook та Telegram

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!