Поет, перекладач та літературознавець Остап Сливинський про здатність авторів писати під час війни, про перекладацьку діяльність в умовах воєнного стану та про свій новий проєкт "Словник війни", де кожна людська історія – це своєрідне тлумачення простих слів, які набули нового значення. Детальніше він розповів про це в інтерв'ю Софії Челяк для Суспільне Культура.
Багато авторів та перекладачів говорили з початку війни, що вони втратили здатність писати, формулювати думки, і взагалі війна забрала слова. Чи було таке у вас, і якщо було, то чи повернулася здатність писати?
Було і є, здатність не повернулася. Я можу написати якийсь свій текст тоді, коли хтось дуже наполягає – тоді вдається зібрати докупи якісь слова. Дуже важко описувати реальність, у якій ми зараз опинилися, звичайними словами, тими, які ми випрацювали, з якими ми освоїлися вже. А нових слів ще немає.
Така риторика була поширеною після Другої світової, яку називали винятковим досвідом, винятковою подією в історії, для якої потрібні виняткові слова. І в дуже багатьох ці слова з’являлися, наприклад, через 10, 20, 30 років.
Скажімо, польський поет Мірон Білошевський, який був учасником Варшавського повстання, свої спогади про повстання видав аж у 70-му році. Він весь цей час шукав слова, якими можна про це написати. І зараз я можу говорити тільки чужими словами, тобто я збираю свідчення, слухаю і записую історії, і мені здається, це, можливо, найкраще, що можна робити у такій ситуації.
Але час пришвидшився і подача інформації дуже пришвидшилася з Другої світової війни. Наприклад, після Балканської війни ми отримали тексти, які є культовими, які пояснюють, що відбувалося на Балканах, значно швидше, ніж за десятки років. Як ви думаєте, скільки часу пройде після Перемоги, коли українські письменники та письменниці знову почнуть писати?
Я б це не поширював на всіх, бо ми зараз про мене говоримо. Дивуюся і захоплююся багатьма українськими авторами, які інтенсивно пишуть зараз. Я б не сказав, що українська література зупинилася і чекає моменту, коли прийдуть слова.
Достатньо моніторити, скажімо, поетичні добірки, які друкує портал "Читомо" чи інші видання, щоб переконатися, що література пишеться, слова знаходяться. Вони, звичайно, як і будь-яка література, яка пишеться, як реакція на драматичні події, які нас ніби вибивають з звичайного ритму мислення, пройдуть через фільтр часу. І цей фільтр вже починає працювати.
Ми вже розуміємо, що деякі тексти, які, скажімо, писалися в перші дні війни, зараз не звучать так сильно. А деякі навпаки будуть набирати ваги. Ті, які, можливо, зараз нам здаються словами, які ми ще не можемо собі дозволити, надто аналітичними, надто спокійними, можливо, навіть дещо критичними, вони будуть набувати ваги. Через скільки часу почнеться цей процес оцінювання того, що зараз пишеться, важко сказати.
Ви відомі як перекладач, зокрема, Нобелівської лауреатки Ольги Токарчик, і ви давали безліч інтерв’ю, де розповідали про творчий підхід до процесу перекладу. З іншого боку, ви як перекладач приєдналися до інформаційного фронту, і з перших днів війни перекладаєте купу художніх і нехудожніх текстів. Як змінилося ставлення до перекладу і з чим мали можливість працювати?
Це теж змінюється. У перші тижні війни я, як більшість перекладачів, напевне, не міг собі дозволити перекладати художні тексти. Я вивчив усю військову термінологію, і міг би зараз словник видати.
Працював з болгарською, польською та англійською – ми перекладали новини і досі продовжуємо перекладати. Є кілька груп активних перекладачів, які працюють над новинами, перекладали потреби українських військових і гуманітарні потреби. Перекладали політичні тексти: стейтменти, заяви, відозви, різні такі речі.
Наприклад, я працював із заявами української культурної спільноти щодо ставлення до російської культури. Працював з першими текстами, які почали описувати військові злочини у Київській області – Бучі, Гостомелі, Ірпіні для різних центральних європейських ЗМІ.
Також почав перекладати казки. Останнім часом набирає обертів кампанія перекладу творів переважно для дітей українською мовою, які будуть видавати у себе іноземні видавництва. Є таке замовлення від британських видавництв і від польських видавництв. І я знаю, що деякі колеги перекладають те саме з норвезької і шведської, так само тамтешні видавництва будуть це видавати українською і поширювати серед центрів для переміщених осіб.
Я порівнюю тексти і свій досвід пережиття війни, який я здобула, і вони не співпадають. Чому так відбувається? І чи, може, ви порадите якісь тексти, які допоможуть майбутнім поколінням бути більш готовими?
Неможливо бути готовими. З одного боку, цінно знати про чужий досвід і пробувати його черпати з різних джерел — досвід завжди цінний. Який завгодно досвід може зрезонувати несподівано. Але тішити себе ілюзією, що, прочитавши про чужий досвід переживання війни, ми будемо краще готовими до своєї – небезпечно. Усі війни по-своєму схожі, і кожна з них абсолютно унікальна.
Є все-таки книжки, які справді можуть бути розрадою у часи війни. Ці книжки, з одного боку, дуже реалістичні, але, з другого боку, м’які. Мені спадає на думку, наприклад, Іда Фінк, її роман "Подорож". Це єврейка, яка народилася у Збаражі, і зі своєю сестрою вона під фальшивими документами тікала зі Східної Європи кудись. Євреї тоді, якщо могли тікати, ніколи точно не знали, де вони можуть розраховувати на порятунок хоча б якийсь. Але їй важливо було кудись тікати, бути в русі, адже це означає, з одного боку, більше ризикувати, з другого боку, коли ти на одному місці, то в це місце раніше чи пізно прийде якась команда, і все, тобі кінець.
І ось у ці насправді страшні часи Холокост показаний з точки зору молодої єврейки, яка ризикує всім, і зненацька ця історія звучить дуже красиво, дуже зворушливо. Красивий роман про Холокост — мене колись це шокувало. Але зараз я розумію, що такі тексти можуть бути помічними людям, які опинилися в такій страшній ситуації, які є представниками народу, який переживає геноцид. Ці тексти дають несподіване відчуття, що так, зараз усе справді дуже жахливо, але навіть у цій безвихідній ситуації може з'явитись промінь світла, і саме така проза дає просвітки.
Хочу перейти до "Словника війни". Ви збираєте і документуєте історії та свідчення людей, які пережили війну. Як створився цей проєкт, хто над ним зараз працює і яких результатів ви чекаєте?
Ідея виникла досить спонтанно. У перші дні війни я зібрав докупи кілька розповідей, дрібненьких таких свідчень про окремі ситуації, і подумав собі, що насправді кожна з цих розповідей зосереджена навколо якогось слова. Важливого слова, яке перед війною означало щось одне, а зараз змінило своє значення, або викликає інші асоціації.
Паралельно з тим я собі пригадав, що у часи Другої світової війни в окупованій Варшаві польський поет Чеслав Мілош писав цикл віршів, який називався "Світ" і мав підзаголовок "Наївні вірші". Більшість з тих віршів є поетичними тлумаченнями дуже простих слів: наприклад, стежка, або ґанок, вікно, або надія, віра. І я собі подумав, що наша війна так само змушує нас переосмислювати багато слів. Вирішив, що зібрання історій, яке я вже тоді хотів робити, буде не книгою спогадів, а "Словником війни". Кожна історія, кожна розповідь буде таким собі своєрідним тлумаченням якогось слова.
Станом на сьогодні вже є понад 50 таких історій, і приблизно 48 слів, бо там деякі слова мають по дві історії, можуть мати і по три в перспективі.
І що дуже цікаво – ну як твориться "Словник війни"? Я слухаю розповіді людей, які переживають війну, які мають певний досвід. Або вони звідкись тікали, вони переживали обстріли, вони когось втрачали, і звісно, це дуже часто довгі монологи.
Я маю таку змогу, в березні я волонтерив на Львівському вокзалі трохи, коли там був якраз дуже сильний наплив людей зі сходу, які мандрували або залишалися на заході України, або мандрували кудись далі ще на Захід. А зараз я час від часу чергую в шелтері для тимчасово переміщених осіб, і люди там люблять розповідати. Особливо люди, які недавно приїхали,у них все дуже свіже. Вони мають дві переважно реакції: або мовчать зовсім і з ними дуже важко говорити, або навпаки дуже багато говорять. Тобто ці історії просто просяться назовні, вони потребують співрозмовника.
Звісно, я запам’ятовую, бо записування на диктофон чи на якийсь інший пристрій не працює, тому що людина відразу замикається. Запам’ятовую якісь ключові епізоди, і ці ключові епізоди дуже часто є зосередженими навколо якогось слова. Так якось стається.
Якими ви бачите тексти, написані зараз, під час війни, після Перемоги? Якою буде ця література? І що ми здобудемо, власне, на літературному фронті після Перемоги?
Ми будемо дуже крутою країною, ще крутішою після Перемоги. Уже відбувається стільки всього, разом з нами чекає моменту Перемоги, щоб вистрілити. У нас є все для того, щоб бути однією з найцікавіших культур у світі. Ще 10 років тому в цьому сильно сумнівалися, і питали: "Ну де ж ця українська література, яка, не знаю, очолює всі списки бестселерів світових?".
Зараз мені здається, що в нас є такий колосальний потенціал, бо в нас є унікальний досвід. Ми як народ, і як спільнота, і як політична нація переживаємо такий досвід, який є мало в кого у сучасному світі. І воно все вже починає шукати свою форму
Більше інтерв'ю про українську культуру
- Антон Мартинов: про "книжкові" закони та що змінить заборона імпорту російських книг
- Путінський режим, трибунал для Росії та перемога України – розмова з Мирославом Мариновичем
- Ярослав Грицак: міф про "братні народи", перемога України та як Російська імперія викривляла історію
- Віталій Портников: що змінить смерть Путіна, дерусифікація та чи можлива демократія в Росії
Читайте нас у Facebook або Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!