З 14 липня по 31 серпня у столичному кінотеатрі "Жовтень" розпочинається серія "Ретроспективних показів українського поетичного кіно". Серія почнеться фільмом "Криниця для спраглих" 1965 р., (режисер Юрій Іллєнко).
Ведуча авторської програми на Радіо "Промінь" Віра Сивачук розповідає про складну, химерну, сюрреалістичну кінопритчу про самотність в доцифрову епоху.
Знаєте, за чим я скучила? За українським поетичним кіно. Спитаєте, з якої радості – на п'ятому місяці війни? Усе просто. Бо це наше на 100%. Як нова хвиля у французів чи неореалізм в італійців, – хоча, напевне, вони більш універсальні і менш загадкові.
Сьогодні поговоримо про фільм, який був заборонений на чверть століття. Бо в магічній поетиці "Криниці..." радянські цензори помітили щось небезпечно-українське.
Сюжет "Криниці для спраглих"
Про батька і старійшину роду Левка Сердюка (Дмитро Мілютенко), який живе сам, відколи виросли діти. Старший син не повернувся з війни, а молодші живуть власним життям у містах.
Усе, що в нього лишилося, – це спогади. Багато спогадів. Про минуле і дружину (Лариса Кадочникова). Старі фотографії на стінах. Та ще криниця, яка втамовує спрагу іншим. А чоловік мріє, щоб діти, які стали чужими, набрали у ній живої води.
І ось, він викликає нащадків додому. Велика родина сідає за стіл, але фізична присутність не надто зближує. Герой фільму чужий серед рідних. Лише одна з них може зрозуміти, що відчуває самотній батько.
Про що ця історія
Не фільм, а суцільна метафора. Складний, химерний, сюрреалістичний. Можливо, це кіно зайде не всім, але бодай раз варто спробувати його подивитися.
У мене свої стосунки з цією стрічкою. У студентські роки найбільше вражала естетика. Неймовірна виразність і поезія чорно-білих кадрів. Химерний і водночас простий візуальний світ "Криниці для спраглих", в якому пісок – забуття, вода – життя, весняне дерево – продовження. Картинку часто супроводжують сюрреалістичні звуки – шум вітру, дитячі голоси чи народний спів.
Але потім я зрозуміла, що за всією цією експериментальністю ховаються універсальні сенси. Це притча про той самий зв'язок поколінь, точніше, про його втрату. Про цінність родини і роду. І про те, як важливо не губити себе справжніх в умовах урбанізації та глобалізації.
Висновок
Скільки сучасних фільмів знято про те, що технології вбивають спілкування, як глобальна мережа віддаляє людей, які сидять поруч? Ця віддаленість залежить не тільки від технологій. У "Криниці для спраглих" чужі рідні сидять за великим столом – і це не можна списати на глобального цифрового монстра.
Тож коли вам казатимуть, що люди зіпсувались нині і що, мовляв, технології руйнують традиційні цінності, згадайте кілька кадрів із "Криниці для спраглих". Так виглядала самотність у доцифрову епоху.
Більше рецензій на українське та світове кіно
- Віра в кіно: рецензія на майже політичний трилер "Втеча з Преторії"
- Віра в кіно: рецензія на фільм "Маріуполіс" Мантаса Кведаравічюса
- "Зараз треба знімати там, де не будеш заважати". Як повномасштабне вторгнення вплинуло на роботу документаліст_ок
- Рецензія на фільм Романа Бондарчука "Вулкан"
- Рецензія на документальний фільм "Явних проявів немає" Аліни Горлової
Читайте нас у Facebook та Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!