Перейти до основного змісту

"Ви вважаєте образливим і тривожним говорити про цей геноцид?" – як у Каннах сприйняли "Бачення Метелика"

. Moviegram

25 травня прем'єра "Бачення Метелика" Максима Наконечного у секції "Особливого погляду" розпочалася з перформансу, де команда фільму вийшла на червону доріжку під звуки сирени та розгорнула плакат "Росіяни вбивають українців. Ви вважаєте образливим і тривожним говорити про цей геноцид?".

Команда закрила свої обличчя постерами із зображенням символу перекресленого ока, начебто попереджаючи в інстаграмі про "потенційно неприйнятний контент".

Софія Вселюбська відвідала показ фільму Максима Наконечного на Каннському фестивалі й розповідає про свої враження для читачів Суспільне Культура.

26 травня в залі Аньєс Варда о 17:30 відбувався повтор картини "Бачення Метелика" Максима Наконечного. Зал Аньєс Варда розташований у центрі фестивальної зони, з умиротвореним видом на розкішну Рів'єру. О 16:45 утворилася черга всіх статей, віків та акредитацій. Запускають по одному, ретельно перевіряючи і бейдж, і квиток, а в іншій черзі last access вже зібрався десяток людей. Глядачі заходять до зали.

На червоному хіднику учасники розгорнули плакат "Росіяни вбивають українців. Ви вважаєте образливим і тривожним говорити про цей геноцид?". Фото: ДержКіно/Facebook

Працівниці фестивалю люб'язно звертаються через мадам/мсьє та вказують на вільні місця. Я хочу сісти на середній блок за звичкою, але робітниця не дозволяє – середній ряд заброньований для преси. Я сідаю в правий блок ліворуч біля проходу, а на бажане місце сідає літній французький кінокритик у коричневому капелюсі. Він дістає пом'ятий, списаний аркуш та ручку. Праворуч від мене сидить дівчина. Час вже наближається до вечора, і, судячи з її сукні та підборів, можна передбачити її план вирушити на червону доріжку або вечірку після. Я відчуваю її погляд на своїй стрічці із кольорами прапора України на лівій руці.

Гасне світло, за чим слідує пафосна заставка фестивалю під овації та крики – це традиція. Далі на екрані – українське поле бою через бачення військового дрона. Зал занурюється в мертву тишу, згадує про війну, що відбувається зараз, а весь пафос фестивалю залишається десь позаду. Фільм починається.

Премʼєра фільму "Бачення метелика" у Каннах. Фото: ДержКіно/Facebook

Ліля – українська військова з позивним "Метелик", звільняється з полону "ДНР" на умовах обміну та возз'єднується зі своєю матір'ю та чоловіком – Тохою. На докладному медобстеженні Ліля підтверджує свої припущення про вагітність, яка явно настала не через зв'язок із Тохою.

Протягом фільму Ліля намагатиметься ужитися зі своєю травмою минулого, вираженою через неприйняття свого тіла. Вона робитиме сильні та рішучі спроби опрацювання свого стану всупереч важким життєвим подіям.

Глядач близько знайомиться з Лілею крізь її флешбеки у вигляді раптових спалахів. Часто ми залишаємося наодинці з Лілею. Навіть у найінтимніші моменти під час прийому в гінекологині ми з нею, ми підглядаємо крізь щілину ширми.

Експозиція Лілі настільки вдала, що в сьогоднішніх реаліях вона виступає повноцінною синекдохою жіночої України. Блискуча, стримана гра Маргарити Бурковської залишає фільм на бажаному рівні реалізму. На контрасті з її вкрай імпульсивним партнером Тохою Ліля сильна та стримана, що ще раз підкреслює контраст чоловічого проти жіночого в умовах війни й поза нею. Сам режисер описує героїню так: "Вона спокійна, врівноважена і конструктивна. А головне —самостійна й рішуча. Прагне контролювати своє життя, ухвалювати власні рішення і готова стикатися з наслідками. Попри всі виклики, жінка знаходить сили жити далі".

Форма фільму бінарна, цим і заворожує. Присутні документальні вставки на кшталт інстаграм-ефірів, ютуб-блогів та репортажів. Украй точне рішення, адже сьогодні саме так ми й сприймаємо війну. Ми живемо в цьому, дивимся, читаємо, слухаємо, аналізуємо, і ця документалістика стала частиною нашого повсякденного життя.

Із іншого боку, можна побачити сюрреалістичну стилістику, що вже багато років у кінематографі знаходить своє місце у вираженні травми. Так режисер показує, через що проходить Ліля на всіх рівнях, чим вона живе, про що думає і що їй сниться.

Стосунки душі та тіла є провідним і гостро актуальним аспектом. Найважча тема, про яку важливо говорити сьогодні. У героїні Лілі можна побачити скрупульозну роботу команди як збірного образу жіночої жертви російської агресії. Число цих жертв росте з кожною миттю, навіть поки я дивлюся цей фільм. Ця думка не відпускає.

На прем'єрі фільму "Три тисячі років туги" (Three Thousand Years of Longing) Джорджа Міллера невідома активістка зірвала з себе сукню, під якою був бодіарт у кольорах українського прапора з кривавим написом "Досить нас ґвалтувати". За мить дівчину прибрали з доріжки.

AP /Petros Giannakouris

Joel C Ryan/AP

АР

Нічні краєвиди Києва у фільмі заворожують. Він якийсь свій, рідний і зворушливий. Я дивлюся на Лілю, яка курить у вікні машини, проїжджаючи Хрещатиком, і думаю про те, як хочу додому.

Сюжет розвивається, стабільно наростаючи. Однак у фільмі є моменти, що рвуть душу. Моменти, коли Ліля залишається одна й бореться зі своїми думками, її порожній погляд відображається в сьогоднішньому виснаженому стані українця. Коли Ліля вкотре курить цигарку, поглядаючи на свій живіт – три глядачі з перших рядів встають і виходять. За ланцюговою реакцією те ж відбувається в лівій частині зали. Протягом фільму багато хто покине перегляд, проте причина цього – явно не важкий візуал, а радше просто нудьга на занадто іноземній мові або просто "цікавіші" покази. Найлегше відвести погляд від sensitive content, чи не правда? Йдеться про банальне нерозуміння того, що відбувається, або сприйняття побаченого – як я почула виходячи із зали – як "експлуатації війни заради побудови маніпулятивної драми".

Найскладніша сцена, несподівана, майже наприкінці фільму. Я у сльозах озираюся на зал — обличчя напружені, здається, ридаю тільки я. Кінокритик у капелюсі списує свій аркуш, а дівчина в сукні важко зітхає, рухаючися в кріслі. Під час перегляду я багато разів ставила собі запитання: а скільки людей взагалі знають, що цей фільм був знятий до 24 лютого? Скільки людей у ​​залі знають, скільки років триває війна насправді?

Без цього досвіду фільм навряд можна відчути до кінця, та він і не ставить такого завдання, а, може, навіть має мету чітко вказати на різницю між народами. "Бачення Метелика" – це особиста історія про єдиний та унікальний народ. А відчуженість у настрої оповіді явно пасує ситуації. Собаку Лілі та Тохи звуть Тарантіно. Перший раз залом пробігає рідкісний, але нервовий смішок. Але це не поодинока акція, бо надалі собака фігурує як повноцінний герой. Можна сказати, що Тарантіно визначив долю Лілі та Тохи. Здається, це полісемія, а асоціативний вибір Максим Наконечний залишає глядачеві.

Західні критики очікувано описали "Бачення Метелика" як фільм, який перебуває в певному всесвіті, бар'єрному для їхньої аудиторії – "глядачі, швидше за все, сприймуть це неоднозначно; слово "депресивно" навряд зможе навіть частково описати його".

Для них це важка й незрозуміла драма, а для нас – лише одна історія з десятків тисяч. Це те неусвідомлення ззовні, з яким український народ стикається щодня. Поки ракети не летять до твого дому, поки історії Лілі не трапляються з твоїми знайомими, поки твої друзі не закінчують, як Тоха, – навряд це можна відчути сповна.

Фільм не можна назвати пацифістським чи обнадійливим. Хоча б тому, що він закінчується війною, що починається. Його риторика — про травму, яку нам доведеться пережити, та розміри цієї травми бездонні. І чи переживемо? Ліля відповідає нам, що так, тільки до цього моменту трапиться ще дуже багато, а допоможуть близькі, терпіння, сила та терапія.

Я виходжу зі зали з розмазаною тушшю на обличчі та шукаю схожих. Безрезультатно. Я самотньо сідаю на лавку з видом на ту саму розкішну Рів'єру. Стріляю сигарету, та гарний вид узбережжя здається мені чистим сюрреалізмом.

Думка авторки може не збігатися з позицією редакції Суспільне Культура.

Війна — усі останні новини

Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culturesuspilne@gmail.com. Ваші історії важливі для нас!

Топ дня
Вибір редакції