Брати Капранови, окрім професійної письменницької та видавничої діяльності, займаються популяризацією української культури та історії. А під час війни — захищають країну в київському "Азові".
Про рішення взяти зброю, сміх під час війни та майбутнє повернення окупованих територій ведучий Суспільного Євген Агарков поспілкувався з Дмитром Капрановим.
Пане Дмитре, давайте почнемо з важливого питання, тому що український глядач звик бачити вас разом з братом. Де Віталій?
(сміється) Це баловство, ми мало того, що працюємо, так ще і служимо. Ми працюємо на київський "Азов", у "Азова" сьогодні багато справ, тому ми ділимося. Якщо я іду до преси, то він робить внутрішню роботу. Якщо він до преси, то я роблю внутрішню роботу.
Як служба впливає на вашу творчість? Вона зупинилася чи навпаки активізувалася після 24 лютого? Інколи натхнення приходить з несподіваного місця, кризові, форс-мажорні ситуації дуже часто бувають викликом.
Ви поставили питання, над яким я не думав.
Знаєте, з віком людина розпливається не тільки фізично, а і духовно. Тобто звикає сидіти в зручному кріслі, спати в зручному ліжку. І коли ти проводиш ночі на карематі в спальнику, а то і без спальника з автоматом в обіймах, це виводить тебе в іншу ситуацію. Коли ти йдеш з хати і розумієш, що ти можеш не повернутися сюди, бо хати не буде.
Абсолютно нові люди, нові враження, новий емоційний досвід, який, напевно, переживали наші герої – у нас є твори про війну, наприклад, "Забудь річка". Ми, як письменники пройшли повз (військовий досвід, — ред.), а тепер починаємо наздоганяти свого героя. Тобто наступного героя ти напишеш вже правдивіше і краще.
Коли ви йшли на війну, розуміли, що це може бути матеріал? Враховуючи досвід написання літератури, який ви маєте.
Ні, ми взагалі про це не думали, ми з переляку пішли на війну. Тому що ми в Києві, до Києва рвуться танки в перший день, і на другий день ми вже були в "Азові".
Ви згадали про те, що коли йшли зі своєї квартири, то думали, що можете не повернутися. З яким відчуттям ви виходили?
Тоді треба було шукати зброю – це було єдине. Але потім ми відвідували свій будинок, він на західній околиці, якраз на в’їзді в Київ. Це дуже цікаве відчуття інвентаризації: "я загублю все, що тут залишилося".
У романі Амоса Тутуволи – є такий африканський класик, його називають африканським Гомером – є красива сценка. У фентезійному романі з африканськими віруваннями герой підходить до урвища. Через це урвище можна перейти тільки якщо все з себе знімеш і всі речі залишиш тут. Якщо щось із собою візьмеш – ти провалишся. Ти виходиш на ту сторону і там вдягаєш те, що залишив той, хто йшов назустріч. Це відчуття, коли ти прощаєшся з усім. А потім приходиш, а воно все ще стоїть. І ти знову прощаєшся.
Зараз відчуття які, коли повертаєтеся? Тому що я пережив схожі відчуття. Ти їдеш, лишаєш все і не розумієш, побачиш ти ці речі чи не побачиш. Ти відкидаєш по максимуму все, щоб перейти той місточок, про який ви сказали.
Так-так. Емоції теж треба залишати на цій стороні урвища, розумієте? Зараз емоційний досвід теж треба тут залишати. У нас чисто із домашніх вражень — поруч із будинком горів великий склад і завод піни. Ми через пожежу їхали, і не знали, розвидниться ця пожежа, поки ми доїдемо до хвіртки, чи не розвидниться.
А потім уже поплачемо, потім уже посміємося, коли переможемо.
Сміятися зараз — як ви до цього ставитеся?
Дуже позитивно ставимося до сміятися. У підрозділі, коли не на виїзді, ми беремо інструменти до рук, ставимо мікрофон і з хлопцями співаємо. Там є теж люди, які й вірші можуть прочитати.
Було багато суперечок і критики про те, як себе поводити, коли в країні війна. Критикували за яскраві фотографії, за веселощі, за відпочинок. Ваша думка, як це все зараз має подаватися і як люди мають на це реагувати? Тому що коли я був у бійців на сході, не проходило і години, щоб вони не реготали, як коні.
Так, тому що там загострена емоційна складова і реготати – це один з виходів з цього.
Треба! Одружуватися під час війни треба і народжувати дітей треба. Точно так, тому що війна є, (люди, — ред.) гинуть. А веселитися — це що? Це сміх, це жарти, це пісні, це танці. Так от, якщо одружуватися треба і це повинно бути святом, то і решта складових теж треба.
Єдине, що не треба забувати — у якій обстановці ти все це робиш. Не треба викреслювати війну зі свого життя.
Як гадаєте, що в нас виховало цей момент, що Україна не пала за 2-3 дні, як казали деякі чиновники?
Це велике диво сталося, як і в 2014 році. Вони ж (тоді, — ред.) готові були на Київ йти і в нас армії не було. У результаті їх заткнули на частині Донецької і Луганської областей. Так і в цей момент — ми не програли інформаційну війну, ми не втратили людей.
Люди інформаційно об’єднані. Ми не втратили націю і вплив на націю, тому що нація — це вертикаль цінностей і еліт. Що таке еліта – це не влада. Еліти – це ті, хто вміють формулювати думки, люди, які думають. Це ближче до нашої з вами роботи.
Коли ти сказав собі "я – українець", а далі у тебе що? Тільки жити і працювати як українець. Нас врятувала дуже міцна інформаційна оборона, причому держава ніколи цю міцну оборону не підтримувала і зараз теж, на жаль, недостатньо робить для інформаційної оборони. Але є замінники держави – це громадянське суспільство.
Мені як людині, яка постійно в інформаційному просторі, навпаки здавалося, що у нас достатньо велика кількість пропаганди, проросійських медіа. Невже за ці 8 років, які триває війна на сході України, людям прийшло усвідомлення? Завдяки чому? Тому що в регіонах, в яких ми ніколи не очікували побачити тотальний проукраїнський спротив, ми його побачили.
За ці 8 років ми мали щастя об’їхати приблизно 150 районних центрів, де спілкувалися з людьми на творчих виступах як письменники. Зрозуміло, що до письменника приходить певна група, але це якраз та інформаційна еліта.
Тобто ми не зустрічалися з відвідувачами генделиків, ми не зустрічалися з хуліганьйом, ми зустрічалися з місцевими священниками, лікарями, вчителями. Це велика трійка культури, яка будує культуру на місцях. У принципі ми бачили, як день від дня формується ця думка. Тобто для нас це не було несподіванкою.
Я офіцер протиповітряної оборони радянського розливу. Я ж знаю, що у нас цього немає. Ми коли вперше почули про збиті літаки, коли вперше побачили обстановку в повітрі, ми сказали: "Господи, якщо бувають дива, то це воно. Ти звідки взялася?". Це нас страшенно здивувало, нас страшенно здивував спокій, з яким ми ввійшли у війну. Без істерик.
Ми на другий день зранку відкрили очі, стріляло, але це був рев моторів. Ми визирнули, а у нас перед ворітьми стояла броньована колона: БМП 2 і якась ще броня. Нас вразив абсолютно робочий спокій командира, який вів цю колону і виконавців. Абсолютно робоча ситуація. Ми ж знаємо, що в Гостомелі десант. Вони просто зараз ідуть в бій. Залізний спокій і вправність командира дуже вразили. Але масовий спротив, чесно кажучи, ми прогнозували.
Моя особиста думка, знаючи хлопців, які стоять на сході — їм просто нарешті дали команду "фас". Вони, мабуть, чекали 8 років. Таке у мене було враження.
Можливо. Дуже багато професіоналів, дуже багато людей війни у нас виявилося. Ми в "Азові" здивувалися, що він одразу наповнився кадрово. Формували фактично новий полк, і туди прийшло багато ветеранів "Азову", які, звільнилися, коли припинилася війна. І пішли шукати щастя: хтось на будівництві шукав заробітку, хтось ще десь.
Але як тільки війна, вони натхненні, у них очі горять. Вони бігом все кинули, у когось дружина паспорт забрала, всі документи, права забрала, щоб не втік на війну. Утік без документів, але без документів куди? В "Азов", зрозуміло.
Це з вами так було?
Це з нашими побратимами так було, поруч спали люди.
Як до вашого рішення поставилися близькі?
Як до абсолютно нормального рішення. Ми дружин відправили з дітьми. Діти у нас уже дорослі, тому дітей за кермо, всіх туди. У нас син служить, він в п'ятій хвилі мобілізації служив.
Дружини не пручалися, не відмовляли?
Ні, у нас дружини два Майдани пройшли, що ви. Та Господи, всім киянам учасника бойових дій можна дати.
Поговоримо про більш глобальні речі. Ми розуміємо, що на території Криму навіть ті люди, які були тотально проукраїнські, могли піддатися пропаганді. А люди, які не мали власної позиції, – там вже вочевидь сформувалися надто проросійські процеси. На вашу думку, чи можемо ми після звільнення Криму якось повернути мізки цих людей? Тому що територію як землю – так, а що робити з людьми?
Тут є дві складові: перша – політична, що це не просто люди, це електорат і вони будуть голосувати, і будуть обирати місцеву владу, бо у нас децентралізація. Ми будемо мати сепаратизм політичного рівня, тому їм категорично не можна давати право виборців.
Це повинен бути перехід – така собі політична фільтрація, сірий паспорт, як в Естонії. Тобто ти повинен довести своє право бути громадянином України. Це те, що вони повинні заплатити за те, що дозволили – це їхня політична плата.
А щодо культурної, то там дуже багато роботи. Повернути їх до людського стану із ватного можна, але для цього є тільки один інструмент – називається національна культура. Ми повинні в них викликати відчуття належності до культури, необхідності. Тобто повернути їх в стан людей.
Мистецтво допомагає повернути людину до культури, але відчуття соціуму, в якому я живу, моєї відповідальності, обмежень, які накладаються, і з іншої сторони стимули, які я отримую, – це відчуття власне людини. Людини як істоти соціальної. Це складно буде, але шанс є і шанс цей називається школа, педагоги, ну і ми, як люди мистецтва, які повинні цим теж займатися.
А питання російської мови тут як має стати?
У цій роботі?
Так. Адже в деяких осіб буде тотальний спротив, він і зараз є в деяких українців, вони говорять про лагідну українізацію. Як робити це з людьми, які жили вісім років під тотальною пропагандою?
Ну, тут, на жаль, система роботи може бути тільки одна – ми повинні сказати, що українська мова — то державна мова, і це її функції повністю вичерпує. Тобто ти можеш не розмовляти українською з мамою, з дитиною в родині, ти можеш читати книжки російською, держава не лізе до тебе в ліжко, в хату. Але коли ти обертаєшся в публічній площині — або як громадянин, або ти служиш в армії, або ти працюєш за прилавком, або ти у владі працюєш, або в публічному просторі – там українська.
Тобто українською мовою ти розмовляєш з державою і соціумом. І тому ми всі один одного розуміємо, і тому ми всі одна держава, і тому зараз, ви бачите, українська мова воює. Українська мова є не тільки індикатором, паролем "паляниця", але і інструментом в якому взагалі видно "свій-чужий". Тобто на війні краще говорити українською.
В "Азові", ви знаєте, з українською мовою порядок. Коли з людьми працювати, коли блокпост, коли в охороні, ти стоїш в лаві і всім це говорять: "Так, поганою, але українською, тому що інакше ви заплутаєтесь. Вас можуть стрельнути. Хоч погано вимовляй, але тільки українською. Вона працює, вона обороняє". Тобто виконує таку функцію, яку ми самі спробували власноруч.
Я згадав прекрасну історію — люди виїжджали з Маріуполя і одна дівчина описувала весь процес. Як їх обшукували, як вони проходили фільтраційні ці табори, скільки вони блокпостів проїхали і всі вони російські, російські. І тут вони натрапляють на український блокпост, де наші військові до них говорять чистою українською мовою.
Вона описує неймовірні, приємні відчуття, як вона тепло ставиться до цієї української мови – людина з Донбасу, з Маріуполя, яка говорить російською. Як гадаєте, що сталося зараз? Чому вони так тепло заговорили про українську мову зараз?
Тому що вона їх обороняє, тому що мова – це мова рятувальників. Тобто, однією мовою гноблять, фільтрують, на блокпостах обшукують, грабують і тому подібне, а ця мова їх захищає, тому що вона гарантує їм повернення тих всіх прав і відчуття самоповаги, які вони мали до війни.
Культура все ж таки не поза політикою?
А політика, яка спирається на культуру, дає можливість нам жити самим і народжувати наступне покоління, передавати їм цю культуру.
Війна — усі останні новини
- "Після звільнення Криму на нас чекає багато роботи" – Алім Алієв
- OTOY про зниклого безвісти брата на "Азовсталі", вступ до Руху Опору та пісні під час війни
- "Ніби в суді збираю докази": блогер Віталій Гордієнко про свої дослідження пропаганди в російському кіно
- Війна за Київські гори, батьківство та задавнені травми росіян – Тарас Прохасько | Інтерв'ю
- "Ця земля і ці саджанці будуть пам’ятати, що ми перемогли" – драматургиня Ірина Гарець
Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу
Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: story@suspilne.media. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!