Костянтин Трембовецький: гумор під час війни та внутрішня українізація

Свого часу Костянтин Трембовецький вів гумористичну програму Improv Live Show на "Новому каналі", писав сценарії для телесеріалів, а пізніше запустив “Хороший Поганий Злий Подкаст” із Михайлом РудемРежисер-постановник, сценарист і креативний продюсер компанії IQ Production, яка знімала для 1+1 гумористичне шоу "Добрий вечір"..

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ледве не щодня з'являються нові меми, пов'язані з подіями в країні. Українські стендапери ще в березні розважали публіку в бомбосховищах. Проте поки одні можуть відволіктися від гортання стрічки новин, іншим здається, що гумор "не на часі" й зараз жартувати недоречно.

Журналістка Суспільного Марія Бліндюк поговорила з Костянтином про те, чому українці багато жартують під час війни, як він перейшов на українську мову та про те, чому українці й українки мають нарешті сформулювати чітку політичну позицію.

Ви взагалі не українськомовний від початку. Як і чому вирішили перейти на українську?

Моя позиція завжди була проукраїнською. Але я народився в Одесі, де до 18 років не чув української ніде, крім кінотеатрів. Згодом переїхав до Києва, був усі дні на Майдані – проте на українську не переходив. Ми навіть спершу робили четверги спілкування мовою, але тоді дитина якраз народжувалася, не до того було.

За кілька років, коли вже потрапив на телебачення, зрозумів, що там став просто ще однією російськомовною людиною. Я відчув відповідальність і небажання асоціюватися з російським контекстом.

Українською я спершу говорив тільки з новими людьми. Десь пів року мені вдавалося спілкуватися українською скрізь, окрім друзів. В розмові зі старими знайомими було важче, здавалося, що вони знатимуть, нібито я прикидаюся. Згодом у один із вечорів я побачив, що друзі не відвернулися від мене через спроби розмовляти українською, і ми не стали спілкуватися гірше. Тоді я подумав: "Чого чекав роками?".

Після переходу на українську я приїхав до Одеси й мені було цікаво, чи щось зміниться. За чотири приїзди в Одесу жодна людина не перейшла зі мною на українську. В місті нічого не каже про те, що я в Україні, – купа афіш російських концертів.

А от під час останнього візиту, ще до повномасштабної війни, всі таксисти переходили зі мною на українську. І ще з таксистами в Києві я помітив, що вони вітаються російською, а щойно кажу слово українською – переходять на неї. Їм не доводиться для цього мучитися, перевчати себе. Вони її мають, але просто запхали кудись далеко.

Нещодавно в мене був шок – дізнався, що мій батько, який родом з-під Одеси, все життя був українськомовним. Виявилося, що він перейшов на російську, коли вже переїхав до міста. І тому я народився вже в російськомовній родині. Щойно я заговорив українською, батько легко перейшов на українську.

Не знаю, звідки може взятися проросійськість у будь-кого. В Одесі я її не дуже помічав, там більше проодеськість. Мовляв, Одеса – окрема національність, нам не потрібна ніяка країна, ми – одесити. Звичайно, це звучить російською, з усіма пушкінами-шмушкінами.

Я з дитинства дивився багато фільмів, а не слухав батьків. І от у героя "Сам удома" триповерховий будинок, купа іграшок. А в російському кіно люди живуть у таборах, у своїх Омськах. Як цього можна захотіти? У вік інформації, коли все доступне, як захотіти бути частиною того? Можливо, я став проукраїнським, щоби бути проамериканським.

Чи змінювалося ставлення до гумору або до того, як треба жартувати впродовж цієї повномасштабної війни?

Дивно не мати жартів про те, що відбувається зараз. Це те, що в усіх болить. Ми знаходимось в одному контексті, а контекст – це те, що об’єднує коміка з глядачем. У будь-який час треба жартувати про те, в чому ти зараз живеш. Необов’язково бути коміком "про те, що зараз", можна бути коміком "про вічне", але без контексту це неможливо.

А пам’ятаєте свій перший жарт з 24 лютого? Коли з’явилася потреба жартувати?

Спершу я намагався заспокоювати людей. Бачив, що всі довкола панікують, і не те, щоби жартував, але намагався вкидати спокій: "Війна вже була і досі є. Стало багато українськомовних – це прекрасно".

Перший жарт не згадаю. Я й не припиняв жартувати. В людей різний больовий поріг, тому хтось це раніше робить, хтось пізніше. Але є люди, які зараз пишуть у коментарях: "Дякую, вперше з 24-го посміхнулася". І думаю, що в цьому немає нічого корисного, якщо не дозволяти собі посміхатися.

Знову ж, до фільмів. Як перемогти Фреді Крюгера? Подивитися йому в очі та сказати: "Я тебе не боюся". Усе, ми зрозуміли, що війна – це жахливо. Але від того, що ми будемо похмурі, ми ніяк не допоможемо собі й людям навколо. А якщо почнемо посміхатися, це допоможе всім, окрім двох-трьох коментаторів у Твітері.

Часто приходять із критикою, що зараз не можна жартувати?

Зараз головний тренд – "не на часі". Немає того, що зараз на часі. Жарти – це так чи інакше критика, хай навіть дурна, безпричинна. Кому не подобається, що комік про це жартує – так комік і не тягнув тебе за руку себе слухати.

Ніхто ж не жартує про жертв.

Якщо це не російські жертви…

До речі, так. Хоча і такі люди є: "Давайте залишатися людьми, їхні жертви – це теж жертви". Та фак.

Чи є у вас теми, на які зараз не можна жартувати?

У своїй голові можу жартувати про все, але інколи я думаю, що щось краще замовчати. Розумію, що якась кількість людей не сприйме це. Просто не хочу проблем.

От була історія про коміка зі Львова (Львівський стендапер Олег Грюндік пожартував, що сім’ї загиблих воїнів зможуть витратити підтримку від держави тільки на книги, кіно та спортзал, – ред.).

До цього коміка прикопалися, що він жартує про загиблих воїнів. Але ж це узагальнення. Якщо загиблі воїни є в жарті, це не означає, що жарт про загиблих воїнів. Він пожартував про те, як організовується допомога від України. В усіх була "єПідтримка", пенсіонери чекали на неї, а виявилося, що на ці гроші вони можуть піти в кіно. І про це був жарт.

Зараз у людей є тригери. Розумію, що тема болюча. Але вони наче тримаються за біль, а не за можливість одужати.

Щодо цькування. Я бачила у вас сторіз про Дорофєєву і Лободу.

Це вже я цькував.

От якщо в українців та українок була позиція невизначеності, мовляв, "не все так однозначно", й після 24 лютого ця позиція змінилася та радикалізувалася – їх можна пробачати?

Питання лише в тому, чи розуміють вони причинно-наслідкові зв’язки. В нас війна з Росією років 400. Наприклад, ти не можеш захищати свою російськомовність, не розуміючи, що вона нав’язана. Ти не можеш казати "это мой русский, мой русский не принадлежит росиянам". Спробуй перекласти це, скажи, що українське не належить українцям. Це буде звучати логічно? Ні.

Є приклад із Володимиром Дантесом, який два дні поспіль викладає пости в інстаграмі, де переходить на українську. Супер, Вова, в тебе величезна аудиторія, ти маєш якусь відповідальність за те, що вони думають.

Наступного дня виходить пісня "Обійми", ідея якої: "У Львові вип’ю кави, тремпель в Харькове возьму". І все, отже ти не розумієш, чому перейшов на українську.

Як тоді бути з такими людьми? Їм треба пояснювати чи забороняти в’їзд в Україну?

Думаю, це утопія, якби ми як суспільство прийшли до єдиної думки.

Не знаю. Зараз у нас з’являється інша біда – міряння донатами. От Лобода їздила в Росію 10 років, але вона допомогла Борисполю, мер сказав про це – і Лобода для багатьох людей стала очищена.

Для мене вибачення є показником. Наприклад, як зробив Алан Бадоєв. Він сказав усе, після чого я пробачу будь-кого, навіть Лободу. Я дам шанс. Він визнав: "Так, я впливав на розмиття кордонів. Я створював єдиний інфопростір. Я винен у тому, що зараз війна".

Лобода у своєму телеграм-каналі написала про злочини російських військ у Бучі та Ірпені.

Маша Єфросініна теж усе це каже – і немає приводів думати, що вона не проукраїнська. Але коли вона спілкується з російським журналістом, каже: "Спасибі, що ви на нашому боці, сил вам у боротьбі". Це не збігається з моєю позицією.

Коротше, зараз ми єднаємося, але коли закінчиться фаза боротьби з Росією, я, Лобода та Єфросініна – будемо трьома різними векторами розвитку України. Тому нам ще треба запастися силами на боротьбу між собою, а поки це не на часі, поки ми єднаємося.

У вас були досвіди співпраці з росіянами?

Із 2013 року я писав російський серіал на СТС. І так вийшло, що за інерцією ми не зупиняли роботу. Ще у 2014 році я працював із ними, а потім припинив.

Це була копродукція, українсько-російський серіал. Ми знали, що насправді пишемо російський серіал, але 20% сцен знімалися в Україні, щоби він був спільним. З іншого боку, я-то його писав, а купував серіал нинішній міністр культури (Олександр Ткаченко – ред.). А я навіть не міністр культури.

Ну і тоді на багатьох українських телеканалах босами були росіяни. І це впливало на меседжі, які подавалися людям. Я писав усі ті серіали, де родина з села зустрічається з родиною з міста, бо інших у нас не існує серіалів. І ми постійно сварилися з продюсерами, коли вони такі: "А давайте вони вперше побачили туалет". Зараз ми з війною побачили, що росіяни приходять і насамперед беруть собі відро. Ми дивувалися: "Ну, в нас є туалети". Вони кажуть: "Ну, добре, може, тоді вони дізналися, що таке інтернет". Ми пояснювали, що в нас у селах є інтернет.

Вони приходять і вважають, що ми однакові. І реально в селі під Омськом в людей немає *** (нічого – ред.). Ми, як могли боролися, і в тому, що я писав, такого не було. От у серіалі "Великі Вуйки" продюсери досягли того, що в одній зі сцен гуцули приїжджають в Київ і не знають, що таке унітаз.

"Свати" ті ж – там не уточнювалося, що за країна. Мовляв, "день ВДВ – наше свято". Хто такі "ми"? Ви живете в Криму, але день ВДВ – це ваше свято? Що це за вигаданий світ?

Я в дитинстві дізнавався про новинки якраз із села. Якщо компанія приїжджає і встановлює супутниковий інтернет, то найчастіше покриває все село. В Одесі все з’являлося пізніше, ніж у бабусі в селі. В неї була антена, яка, щоправда, ловила тільки російські канали і порнографію. Думаю, вона не вміла переключатися з російських каналів на інші. А я вмів.

У перші дні вторгнення Росії ми збирали висловлювання закордонних лідерів думок на підтримку України. Мене здивувало, що американські та британські коміки промовчали.

Може, для них настільки зрозуміло, де добро, а де – зло, що навіть не варто обговорювати?

Південноафриканський комік Тревор Ноа свого часу розповів про анексію Криму у своєму спешлі на Нетфліксі. А нещодавно поспівчував росіянам, що вони відрізані від світу.

Американські та британські ведучі вечірніх шоу казали, що Росія – агресор і напала на Україну. Але, можливо, зараз для них більше постають питання, як жартувати. Ти не тут, не в цьому контексті, але маєш пожартувати. Вони можуть жартувати тільки, що Путін якось виглядає хворобливо. Вони не можуть говорити по фактах, бо вони далеко від цього.

Припустимо, що зараз у нас немає війни. Виходить український комік і 15 хвилин розвалює про Палестину й Ізраїль. Чесно, мені 30 років, а я досі не маю позиції щодо цього питання. Якщо почати занурюватися, я починаю думати, що Ізраїль – та сама Росія, а якщо не занурюватися, мені якось легше. Чи це означає, що я поза політикою в цьому питанні? Напевно.

Важко згадати війну, під час якої з’являлося би так багато гумору й мемів, як зараз. Чому українці так багато жартують про це?

Це допомагає дуже сильно. Ти вигадав мем, тобі стало веселіше, настрій покращився. Це наче афірмація. Коли тобі сумно, ти можеш просто викликати посмішку, і це вплине на твій настрій рано чи пізно.

Пам’ятаю, коли в мене загинула мама, ми поїхали в село на похорони. І день підготувань до них – тотальний траур. Наступного дня ми несемо вулицею труну, попереду їде оркестр, грає музику, бабки-плакальниці, всім сумно. Мені було 16 років. Мене чорт смикнув і я чогось пожартував у цей момент. Про те, що в селі є один оркестр, кожного тижня хтось помирає, і за 20 років можна було би урізноманітніти репертуар. А вони дві мелодії просто повторюють.

Засміялися всі – там сотня людей, усі були напружені. Це не мав бути смішний або доречний жарт. Але мені здалося, що після цього всі видихнули. З того моменту похорони від трауру перейшли в прощання, ностальгію та вдячність.

Дорослі люди вдячно кивали, що я це зробив, хоча це було несвідомо, просто щось ляпнув. От і зараз так.

Я досі пам’ятаю ранок після ув’язнення Медведчука – гортаєш стрічку твітера, і так добре відразу, з’являється натхнення працювати більше.

Ба більше, якщо це не щось поза законом, то це нормальна емоція. Не треба соромитися своєї зловтіхи, не треба соромитися, що ти посміявся з російських трупів – це нормально, вони вороги, і якщо жарт додав тобі сил, це супер. Нам треба мати сили.

Перший і єдиний раз дивився телевізор під час Євробачення, й мені сподобалася одна реклама: "Щойно Володя збив російський танк джавеліном. Але цей танк ще збила Катя, яка допомогла українському воїну отримати спорядження. А ще Каті допоміг Микола, який прийшов в її ресторан і дав їй гроші. А Миколи допоміг…". І так, реально, у цій низці можна дійти до людини, яка тобі сказала жарт і теж вплинула на тебе. Тому це така сама допомога. Але знову ж, якщо вас підживлює енергія сліз – знайдіть, з ким ви можете поплакати.

Нещодавно завірусилися пости, мовляв, усі жартують про Чорнобаївку, а насправді там гуманітарна катастрофа, ліків немає, ввозять російське, дорого, люди в оточенні, постійні вибухи. Як із цим бути? З одного боку, купа жартів і нам весело, з іншого – там жах.

Мені здається, треба розуміти, хто що робить. Ти ж не питаєш у людини, яка робить круасани, про металопластикові вікна. Так само комік жартує, а хочеш дізнаватися факти – читай новини й журналістів. Звісно, коміки теж жартують, ґрунтуючися на фактах, але в них інформаційно-розважальна функція.

Зараз державні установи почали більше жартувати, у них спростилася комунікація. Це не є розмиттям функцій, які вони виконують?

Мені точно здається добрим, що в нас стало менше канцеляризму в новинах. Ніколи не розумів, чому в дівчини є ютуб-канал і там вона справжня людина, а в телеку от це. Чому зі мною спілкуються несправжні люди?

Це круто, але загалом зараз важкий для аналізу період, оскільки кожен із нас несе відповідальність за те, що він сприймає за чисту монету. Треба розуміти, що президент займається пропагандою, Арестович займається пропагандою, новини займаються пропагандою – не сприймай все як факт. Розумій, де наративи, де посили. Це вже твоя відповідальність.

Зараз ми зрозуміли, що треба облегшувати і треба жартувати. Ти ж маєш розібратися і зробити для себе висновок, яким шляхом далі підеш. Будеш перейматися за Чорнобаївку як за катастрофу, чи будеш із тих, хто жартує. Ні те, ні те не є поганим. Але я сам постійно ловлюся на цих штуках: я пожартую, а потім такий, але це не скасовує, що там **** (Усе погано, – ред.).

На початку війни я вирішив, що буду тією людиною, яка кожного дня допомагає з настроєм. Просто виходив у стріми й робив пропаганду спокою. Потім зрозумів, що вже кажу не те, що думаю, викривлюю факти. Мене це теж мучило. Тому тижні два-три я нічого не робив у контенті, бо не розумів, якою має бути моя позиція.

Зараз уже можна бути трошки більш чесним, а в перші дні точно не можна було допускати сліз, панік. Зараз, коли вже люди навчилися жити у війні, ти можеш бути щирим. І це теж буде для людей підтримкою, бо вони почують, що не одні мислять не на часі.

Насправді це все шлях. Ми всі пройшли декілька змін особистості. Я в перші дні був на кухні, готував. Потім щось інше робив, постійно вчився, змінив позиції щодо деяких питань. Перші дні ти кажеш: "Слава Арестовичу!". На третій місяць: "Арестович – ****" (погана людина – ред.)".

З’являється й інша проблема – ми потроху заспокоюємося, менше вже донатимо, менше працюємо. Треба ці віжки тримати в руках і не випускати, коли здається, що все непогано. Усі радіють українізації, але після Майдану з’явилася "какая разніца" (Йдеться про новорічне звернення Зеленського 2020 року, – ред.). Треба тримати, бо так само ****** (втратимо – ред.), як і раніше. Окей, ми не будемо захоплені росіянами, але не будемо і українцями.

Після Майдану в культури був величезний злет. Бо це ще був, грубо кажучи, вектор влади країни. З’явилися квоти, на законному рівні закріпився вектор. Я переживаю, щоби далі цей вектор був правильним. Тому хочу, щоби після війни в нас викристалізувалася українізація на рівні законів.

Війна — усі останні новини

Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culturesuspilne@gmail.com. Ваші історії важливі для нас!

Костянтин Трембовецький: про гумор під час війни, українізацію та вміння переглядати позицію