У своїй колонці для Суспільне Культура кандидат історичних наук та завідувач Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка Мирон Гордійчук рефлексує, як змінюється сприйняття Другої світової війни в Україні, особливо в контексті повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Війна – безумовний і жорстокий рушій прогресу. Вона стимулює розвивати технології, що несуть смерть противнику на полі бою. Водночас, війна змінює ставлення до своєї ідентичності. Перша світова стала потужним “націоналізуючим” фактором. Українці в імперіях Романових і Габсбургів отримали шанс на власні національні держави й не реалізували його. З тої Великої війни 1914-1918 років в українській національній пам’яті крізь призму шкільної програми суспільство, певне, найбільше чуло про Українських Січових Стрільців. У сьогоденні заграла новими контекстами їхня пісня “Ой у лузі червона калина”.
Більшовики оголосили цю війну імперіалістичною й вивели поза каноном офіційного пошанування. І смерті наших прадідів і прапрадідів стали нікому не потрібними. В Західній Європі сталося навпаки – переосмислення цієї трагедії є не менш важливим, ніж пошанування пам´яті героїв і жертв Другої світової.
Криваві землі (наслідуючи назву книги історика Тімоті Снайдера) нашої частини Європи щедро були окроплені й у 1919-1921 роках. Хтось назве це першими визвольними змаганнями українців, хтось – громадянською війною на теренах насамперед колишньої Російської імперії. Культ українських національних героїв зберігся переважно в еміграції (відроджені в незалежній Україні найвідоміші його теми: герої Крут, Базарська трагедія, холодноярівські отамани). В радянській дійсності були свої герої на кшталт повстанців київського заводу “Арсенал” та Павки Корчагіна з роману Миколи Островського. Такою була героїка громадянської війни, яку виграли більшовики.
Шість років і один день Другої Світової війни до цих пір є предметом дискусій не тільки в середовищі професійних істориків. Із одного боку, в СРСР була випрацювана офіційна міфологія Великої Вітчизняної війни (22 червня 1941 – 9 травня 1945), що начебто цементувала (десь із 1965 року) спільну радянську ідентичність. Із іншого, Друга світова зачіпала десятиліттями і продовжує ятрити сімейну пам’ять про ті роки.
Автор цих рядків кілька років поспіль 9 травня пише в соцмережі про свого прадіда (мене назвали на його честь), який був вимушеним окупантом під час радянсько-фінської війни. Я радію тому, що фіни вистояли, попри смерть мого прадіда на їхній землі в цій ганебній війні. Історій про ті страшні шість років і один день – безліч. Але війна на цьому не завершилося – тривала збройна боротьба українського націоналістичного руху за незалежність.
Друга світова війна – це не лише про героїзм солдатів. Це змова диктаторів, щоби перекроїти кордони Європи (значна частина сучасного українського, зокрема, окреслювалася тоді Сталіним). Це військові злочини. І так, солдати Червоної армії ґвалтували жінок. Це злочини проти народів: Голокост, вбивства ромів, депортація кримських татар та багато інших. Один із переможців – тоталітарний СРСР – приніс поневолення аж під стіни майбутнього берлінського муру. У цій битві зі злом виявилося, що на умовній стороні добра є система диявольського ґатунку з ГУТАБом.
Всі громадяни УРСР і незалежної України (навіть якщо ми вперто це заперечуємо) стали спадкоємцями саме цієї системи. Відхід від неї породжував активні дискусії про минуле та наших героїв. Якби не військова інтервенція росіян в 2014 році, ці дискусії могли би тривати ще доволі довго. Україна, втративши тимчасово суверенітет над Кримом і частиною Донбасу, вистояла під гібридним наступом ворога.
Тим часом держава-агресор перетворила драму Другої світової війни в мало не цілорічний гіперміларний шабаш під назвою “Побєдобєсіє”, з криками про “можем павтаріть” і георгіївськими стрічками. У відповідь на це в українському суспільстві почали культивувати 8 травня як День пам’яті та примирення і вписування українських історій цієї війни в інші контексти та змісти.
8-9 травня 2022 року вже два з половиною місяці як триває широкомасштабна стадія російсько-української війни. Я волію цей етап називати національно-визвольною війною. Бо в разі поразки українців чекає поневолення з елементами геноцидних практик (останні ми вже бачимо). Історики звикло повторюють, що ми живемо у повоєнному світі, тобто у світі переможців цієї війни (антигітлерівської коаліції). Але це вже не так. Ми живемо у воєнний час.
Дев’ятий рік триває російська-українська війна, що з 24 лютого 2022 року в окремих аспектах має алюзії й на Першу світову, і на Другу. Ми чекаємо і жадаємо перемоги в цій війні та повернення всіх окупованих територій. Ця перемога витіснить (і не треба цього боятися) в нашій родинній пам’яті та державній комеморації події середини ХХ століття. Так уже було – козацькі часи на рівні фольклору повністю витіснили билинний епос.
Імовірно, спочатку (10-20 років) наша пам’ять про нишню війну буде винятково в чорно-білій палітрі. А далі виникне потреба проговорювати набір аспектів, які породжує будь-яка війна, починаючи з колабораціонізму. І тут, конструюючи нашу пам’ять, на загальнонаціональному рівні нам потрібно буде шукати примирення з цими аспектами.
Авторська колонка передбачає висловлення думок автора й може не збігатися з політикою Суспільне Культура.
Читайте також
- Як росіяни 30 років формували залежність українського музичного ринку від Москви
- "Русский мір" – єресь чи неонацизм? Розбирається Костянтин Дорошенко
- Як пояснити дерусифікацію за кордоном
- Правління Миколи І – імператора, якого історики порівнюють із Путіним
- Як бомбардування нищать простір цивілізованого світу
- Чи можлива Росія без царя – пояснює Олег Криштопа