Суспільне Культура запускає проєкт про історію впливу Росії на розвиток України. Спроби зруйнувати українську ідентичність почалися не за тиждень. Як саме впродовж століть російська влада нищила все українське – пояснюють українські знавці й знавчині історичного контексту.
Усі ці тексти ми публікуватимемо у двох версіях – українськомовній та англомовній. Для українців проблема інформаційної агресії Росії – частина повсякденного дискурсу, який особливо актуалізувався після Майдану 2014 року. Тепер необхідно поширити цю інформацію за кордоном, щоби показати, що Росія завжди мала нищівний вплив на Україну.
У своїй колонці журналіст і автор каналу "Історія для дорослих" Олег Криштопа розповідає про правління Миколи I, якого історики порівнюють із Путіним.
Англійська версія колонки за посиланням.
Наукове редагування – Михайло Назаренко.
Пік абсолютизму влади Російської імперії припав на правління Миколи I. Він вартий особливої уваги – бо саме з ним російські історики люблять порівнювати нинішнього російського правителя Путіна.
Микола був фанатично переконаний в тому, що є обранцем, якому управління країною довірено самим Богом. Його батька, імператора Павла, убили, коли Миколі було чотири. Мати віддала Ніколя на виховання військовим. Майбутній цар був нещадно караний за свій норов – вчителі били його лінійкою. Не дивно, що книжки ніколи не цікавили Миколу. Лише армія – з її зрозумілою ієрархією та дисципліною.
Неконтрольована агресія майбутнього царя була родом з дитинства – палацові журнали за 1802-1809 роки рясніють записами про такі історії:
"Що б з ним не сталося, падав він, або вдарявся, або вважав свої бажання невиконаними, а себе скривдженим, він негайно ж вимовляв лайливі слова <...>, рубав своєю іграшковою сокиркою барабан, іграшки, ламав їх, бив палицею або чим попало товаришів своїх".
У хвилини люті міг плюнути в сестру Анну. Одного разу він із такою силою вдарив прикладом дитячої рушниці свого товариша Адлерберга, що у того на все життя залишився шрам.
Навіть посівши трон, Микола стриманішим не став. Якось він публічно облаяв міністра двору Волконського (той був старший за царя на двадцять років) за те, що кухар на пароплаві приготував занадто мало їжі. Вірнопідданого міністра транспорту Кляйнміхеля Микола кілька разів боляче вщипнув – аж до синців, – бо на дорожніх станціях погано відкривалися вікна. Що вже говорити про тих, хто був нижчий за рангом. За той чи той недогляд він міг своїм громовим голосом так обкласти добірною російською лайкою, що ті непритомніли.
Інтронізація Миколи збіглася у часі з повстанням декабристів – воно було нещадно розчавлене. Карати повстанців цар взявся особисто – сам їх допитував. Саме це пояснює суцільну низку зізнань, каяття та взаємних обмов. Але якщо хтось вірив у його прощення, то вони помилялися. П’ятьох декабристів було засуджено до смертної кари через шибеницю. Троє бідолах, утім, вижили – мотузки не витримали їхньої ваги і обірвалися. "Бідна Росія! Навіть повісити по-людськи у нас не вміють!", – вигукнув один з декабристів. Згідно з неписаним правилом, після такого чоловіків мало би бути помилувано. Проте Микола Перший свого рішення не змінив. Катам довелося у поспіху шукати нові мотузки. Врешті повстанців повісили удруге.
Після цього новий цар створив таємну поліцію – Третє відділення своєї канцелярії – аналог майбутніх КДБ та ФСБ, щоб вишукувати і карати усіх незгідних. А ще Микола ввів тотальну цензуру. 1836-го в Петербурзі вибухнув скандал. Журнал "Телескоп" надрукував "Філософські листи" Петра Чаадаєва з критикою російської політики і культури, – наприклад, таким пасажем:
"Ми світові нічого не дали, нічого у світу не взяли, ми не внесли у масу людських ідей жодної думки".
Чаадаєва держава оголосила божевільним – він упродовж року був під домашнім арештом, цензора звільнили з посади, журнал закрили, а редактора Надєждіна заслали.
Своєю священною місією Микола I вважав захист "святої Русі" від лібералізму, який, звісно, приходив із Заходу. Микола ненавидів закордон. Особливо Францію, де 1848 року знову перемогли республіканці. Його ненависть мала практичні наслідки – виїхати з Росії при ньому було справою архіскладною. У квітні 1834 року встановлено термін перебування за кордоном російських підданих: для дворян – п'ять років, а для всіх інших – три. У 1844 році вводиться віковий ценз – відтепер особи, молодші за 25 років, взагалі не можуть виїхати за кордон. Якось у царя відбулася цікава розмова з бароном Корфом, який щойно повернувся зі закордонної поїздки:
– Чи багато ти зустрічав у чужих краях нашої молоді? – запитав імператор.
– Надзвичайно мало, ваша величносте, майже нікого.
– Все ще занадто багато.
До цього додавалася тотальна недовіра до всіх і вся. Часом доходило до смішного. Одного разу Микола помітив, що всупереч його найсуворішій забороні в шинок увійшли два солдати. Микола зупинив сани і кинувся навздогін. Він увірвався до закладу і почав розшукувати злочинців. Але – марно. З тупуватим невинним виглядом йому казали, що їх не бачили.
Ну, і звісно, як і всі російські царі, Микола Перший багато воював – загарбував нові землі: війна з Персією, війна на Кавказі, війна з Туреччиною. Повстання у Польщі жорстоко придушив, Конституцію польську скасував. Під Варшавою збудував форт, який особисто приїхав оглянути і залишився задоволеним.
Саме на правління Миколи припадає національна ідея Росії як "самодержав’я, православ’я, народність".
А ще Микола погруз у розпусті. Як писав француз де Кюстін:
"Якщо він відзначає жінку на прогулянці, в театрі, у світі, він каже одне слово черговому ад’ютанту. Особа, яка привабила увагу божества, потрапляє під нагляд. Попереджають чоловіка, якщо вона одружена, батьків, якщо вона дівчина, про честь, яка їм випала. Немає випадків, коли ця відзнака була прийнята інакше, ніж з виявленням глибокої вдячності. Нема прикладу, щоб збезчещені чоловіки чи батьки не використали своє безчестя. Все це було поставлено на потік, дівчат зазвичай видавали заміж за когось із придворних женихів...".
Займалася звідництвом, на думку, де Кюстіна, не хто-небудь, а сама імператриця Олександра Федорівна… З 1832-го Микола не мав сексу з дружиною. Нічого особистого – припис лікарів. Після важких пологів сьомої дитини ескулапи категорично заборонили Шарлотті-Олександрі нову вагітність. Оскільки інших засобів контрацепції тоді не було, це означало, що і сексу більше не буде. Тож Олександра Федорівна заплющувала очі на чисельні романи чоловіка на стороні.
Ненависть до Заходу врешті-решт штовхнула Миколу Першого на "маленьку переможну" війну. Кримська війна стала наслідком хворобливого багатосотлітнього бажання Росії заволодіти Константинополем (ще з XVI століття московські правителі на повному серйозі вважали, що Москва – Третій Рим (Теорія з’явилася у XVI столітті, а ідеологією імперії стала наприкінці XIX, – ред.). Ослаблена Туреччина здавалася Миколі чудовою мішенню. Посланець царя вирушив у Стамбул з ультиматумом – мовляв, турки притісняють православних, а цар як їхній заступник не може цього допустити. Тому вимагає, щоб усі православні Османської імперії ввійшли під протекцію російського царя. Султан, зрозуміло, відмовив. Розпочалася війна.
Восени 1853-го російський флот напав на турецькі кораблі в бухті міста Синоп. Користуючись перевагою у гарматах, росіяни знищили турецькі судна. Але обстріл міста продовжили. Від Синопа буквально не залишили каменя на камені. Після цього на боці турків виступили і французи, і британці. Французько-британсько-турецький десант висадився біля Євпаторії у Криму. Почалася облога Севастополя. Патріотичний чад російської публіки швидко згас. З'явилася думка, що Росія – єдина правильна країна, а навколо – самі вороги. У січні 1855-го Микола I особисто провів огляд військ, яких відправляли у Крим на "священну" війну з Європою. Демонстративно легко вбраний, він підхопив застуду. Після чергової поразки царю раптово погіршало і він помер. Невдовзі Росія здала Севастополь і підписала "ганебний мир". Нічого не нагадує?
Покарання Росії за "агресивну війну" тоді було надто м’яким і вже незабаром вона почала нові. Царі змінювалися – Росія ні.
Авторська колонка передбачає висловлення думок автора й може не збігатися з політикою Суспільне Культура.