У Харкові завершилася виставка про Стаса Волязловського - художника-нонконформіста, який працював у власному стилі. Він називав його CHANSONART: розписував кульковою ручкою та тонував чаєм старі скатертини, простирадла, матраци, подушки, нічні сорочки, фартухи. Волязловський називав це "ганчірками". У 2022 році в музеї Помпіду одну з таких "ганчірок" покажуть на виставці сучасного українського мистецтва.
Його роботи входять у ключові міжнародні виставки Польщі, Швеції, Німеччині, Британії, Росії. Але і харківська подія не менш знакова, бо нічого найбільш масштабнішого в Україні з роботами художника не відбувалося ні при його житті, ні після смерті. Стас помер у 2018 році на 47-му році життя. І тепер це велика спроба "схопити" Волязловського - провокатора та бруталіста, якого надихали гнів та обурення публіки.
За що ми любимо і ненавидимо Волязловського, як йому вдавалося бити по наших цінностях так, що у відповідь летіли тони захоплення та чи змогла про все це розказати виставка у ЄрміловЦентрі - розмовляємо з кураторами.
Вікторія Бавикіна - одна з тих, хто збирав експозицію "Волязловський и уся его творча жізнь". Вікторія працює у Grynyov art FoundationФундація, створена у 2019 році на основі колекції Тетяни та Бориса Гриньових, початок наповнення якої почався в середині 1990-х років. Колекція Гриньових нараховує більше 3000 творів мистецтва., куда мати Волязловського - Алла Борисівна - передала архів сина.
"Волязловський и уся его творча жізнь" – назва виставки, бо так називався один з дисків, який Стас приніс Олександру Соловйову, другу і куратору, якому надсилав всі свої роботи і радився. Соловйов – людина, яка "відкрила" Стаса, показала його в ПінчукАртЦентрі, що стало великим поштовхом для художника.
Нам було важливо зібрати різні погляди та досвіди роботи з митцем. Тому до виставки залучена також Олена Афанасьєва – близька подруга, тривалий час жила та працювала поруч зі Стасом. І вона прекрасно знає та розуміє контекст Херсону, де жив Волязловський. Його звали переїхати у Київ та Москву, але він залишився у рідному місті.
Найперше, ми прагнули показати множинність медіумів, з якими працював Волязловський – тканина, папір, глина, відео, текст і так далі. І одночасно намагалися не виділяти якийсь із умовних етапів його роботи, адже кожне пропрацювання певного матеріалу впливало на роботу з наступним.
У історії Стаса це виглядає як дуже органічний природний перехід від одного до іншого, в кожному моменті дуже помітна його любов та увага до матеріалу, його педатничний підхід, прискіпливість та пошук нового шляху препарування суспільного та загалом людського.
Ми не задавали маршрут чи хронологію, наприклад, поруч знаходяться рання кераміка та пізні ганчірки. Нам навпаки важливо розмістити такі роботи поруч, щоби глядач побачив діалог, розвиток методу Волязловського, побачив його різного.
Дизайн виставки, над яким ми працювали разом з художником Мішою Букшою, створений таким чином, що простір зображає професійність художнього підходу, майстерність, виваженість Волязловського, а також його радикальну іронію та експериментальність.
Про творчість
Олена Афанасьєва, кураторка:
Стас – провокатор. Йому подобалося на виставках ставати за спинами глядачів і прослуховувати. Здається, гнів та обурення людей його тішили, і це логічно – він бив саме по їхнім цінностям, і зазвичай бив нижче поясу. В переносному сенсі, і в прямому.
Але це виставка не Стаса, а про нього. Те, що ми хотіли зробити – зробили. Ми бачимо музеєфікацію Стаса Волязловського як феномену українського мистецтва. А якби мені поставили завдання зробити так, щоби відвідувачі ЄрміловЦентру відчули Стаса, я б реконструювала його інсталяцію, яку він зробив на початку 2000-х в селі Чорнянка, на одному з перших моїх фестивалів “Terra Futura”.
Стас з коров’ячого лайна, яке назбирав по селу, виліпив здоровезний фалос і обклав його красивими білими камінцями. Думаю, така штука на підлозі викликала б у глядачів такі самі почуття, які були у мене.
Волязловський сканував реальність навколо себе і культурну парадигму в цілому, про це всі його роботи. Його творчість – це реакція на симптоми, реакція сильна, жорстка, але красива у мистецькому сенсі. Він актуальний як історія і психологія в одному флаконі.
Про міський контекст
Вікторія Бавикіна:
В концепції виставки, в усіх розповідях та екскурсіях завжди присутній Херсон як місто-джерело натхнення Волязловського. В його роботах так багато фізично і ментально Херсону, що це важко ігнорувати.
Але у випадку Волязловського така монументальна присутність Херсону – це не про його локальність, а лише про контекст, який митцю вдалось збагнути та інтерпретувати.
Йому вдалось перекласти провінційність на глобальну художню мову, використати локальні особливості та патерни, у своїй більшості негативні, найкращим чином.
І я не думаю що Херсон – це обов’язкова умова, яку необхідно знати про Волязловського перед тим, як йти на цю або іншу його виставку.
Олена Афанасьєва:
Херсон схожий на багато інших міст України. Херсон Стаса – це шансон в маршрутках і офіційна шароварщина, "гопота" у спортивних костюмах на вулицях і гламур з телеекранів, красиві обіцянки політиків і мама, яка продає на автовокзалі газети. Життя на грані виживання, але життя зі смаком. Який то смак – інше питання, проте важливо знати, що коли Стасу пропонували переїхати жити в Київ чи Москву, він відмовлявся.
Там був не його світ, той світ не спонукав його до творчості.
Одного разу його попросили пофотографувати у Києві фешн-показ. Мабуть, він зробив фото "як треба", але мені показав зйомки з-поза лаштунків, і це було сучасно, пронизливо, з нервом, як-то кажуть: "Так страшно, що красиво".
Волязловський універсальний настільки ж, наскільки універсальна наша спільна реальність. Табу – воно і в Африці табу, а Стас працював с табуйованими темами і постійно їх шукав: у соціумі, у політиці, в релігії, в культурі. Виставку не зрозуміє лише людина, у якої немає ніяких табу. Ви таку людину знаєте?
Олександр Соловйов, куратор:
Стас відбувся як художник із середовища, він це завжди наголошував. Ми в Херсоні коли зустрічалися з художниками, то завжди десь тлом йшли відсилання до Давида Бурлюка, Олексія Кручониха, тобто авангарду. Херсон – унікальне середовище, хоч ми знаємо багато стереотипів про місто.
Пік його слави – Московська бієнале, коли вона мала міжнародний вплив. Курував її Жан-Юбер Мартен, колишній директор Центру Помпіду. Його генеральна тема – маги землі. У свої виставки він запрошував не лише відомих гравців арт-сцени, а й народне, непрофесійне мистецтво. Невипадково він помітив Волязловського і надав йому велику стіну. Топовий куратор побачив у ньому не локальне явище, а й несхожість ні на кого іншого.
Про колекцію
Вікторія Бавикіна:
На виставці ми показали частину архіву, який мати Стаса передала у фонд Гриньових. Також є роботи з колекцій та приватних зібрань.
У нас є велика проблема - немає доступу до багатьох робіт Волязловського, до дуже важливих робіт. Більша їх частина - у власності російського колекціонера Володимира Овчаренка, з яким впродовж багатьох років працював Волязловський. І це всі найкращі ганчірки, матраци (яких взагалі не залишилось в Україні), наволочки, стінгазети. Нам було важливо показати і ці роботи також, тому ми говорили з Овчаренко про можливість надання деяких робіт для виставки, але він доволі різко відмовився.
Таку ж відмову ми отримали від Семена Храмцова, який живе у Херсоні і у якого просили дозвіл на показ відео гурту Рапани – проєкту, яким Стас займався в останні роки життя, який є репрезентативним для його постаті. Цих відео дуже не вистачає на виставці.
Проблематика роботи зі спадщиною Волязловського – це також конфлікт, який триває навколо передачі архіву Стаса у фонд Гриньових. На жаль, цей конфлікт настільки емоційний та довготривалий, що для вивчення та роботи зі спадщиною Волязловського він є шкідливим. Адже замість консультування, інформації, спільної роботи, ми маємо купу образливих дописів у Фейсбуці
Це звісно можна сприймати, як підґрунтя для постійної актуалізації постаті Волязловського, але мені здається, що шлях діалогу став би більш корисним. В цьому напевно і є головна складність роботи зі спадщиною – завжди знайдеться той, або ті, хто знає як треба і як краще, хоча зазвичай подібна експертність реалізується не найкращим і не найефективнішим чином.
Олександр Соловйов:
Спадщина Волязловського велика та різнопланова. Він використав різні медіуми. Його фішка - робота з текстилем. які він називав ганчірками. Простирадла, подушки, тоновані чаєм і розмальовані кульковою ручкою – спадок тюремного мистецтва. Це дуже ретельна робота над абсурдистськими зображеннями.
Перша велика посмертна виставка Волязловського зроблена в галереї Москви. Там була дуже щільна розвіска, це нагадувало навіть якусь геральдику, тому справляла сильне враження масштабом. Ще там було багато розмальованих матраців, які Стас передавав через провідниць потягом. Ці матраци лежали на залізних ліжках.
А те, що залишилося в Україні, – розкидане по колекціям. Щось зібрати вдалося кураторці Олександрі Тряновій в Одеському музеї сучасного мистецтва вже після смерті Стаса. Ще якась частина робіт знаходиться в колекції Гриньових.
Це небагато, але роботи хороші і, що важливо, їх мало хто бачив. Парадоксальна перевага – це можливість показати на виставці його графіку на папері, вперше показати його кераміку. Хотілося показати якнайбільше, але ми вирішили відмовитися від перенасичення.
Ми розуміємо, що мистецтво Стаса непросте для глядача. Воно відверте і щире, навіть пекельне певною мірою. Подібне мистецтво ще має закріпитися у суспільстві. Зараз такий час, що сильнішою є низова цензура, квазі моральність, неприйняття агресивної форми. У 90-х це мистецтво сприймалося б на ура. Виставка у Харкові – спроба, як це мистецтво сприймається зараз.