Шеф-редактора сайту Суспільне Культура та кураторка Катерина Яковленко переосмислює поняття українського тіла, що постало у 2012 році.
"Життя в Україні, безумовно, тілесне", — пише Олександр Івашина в есеї до каталогу "Українське тіло". Ця виставка — знакова для сучасного українського мистецтва виставка. Вона проіснувала лише три дні, від 7 до 10 лютого 2012 року, допоки не була цензурована керівництвом університету "Києво-Могилянська академія".
Власне, цей акт заборони своєю чергою розгорнув глибші питання, пов'язані з формуванням і вразливістю свободи та політичного тіла, націоналізму, ідеології та власне меж між "мистецтвом" і "лайном", "тілом" і "духом". А виставка стала знаковою у розвитку українського мистецтва подальших років.
"У певному сенсі «Українське тіло» — це «сукупність доказів» (body of evidence)", — пише одна з кураторок виставки Леся Кульчицька.
Та далі пояснює: "Докази пережитих реальними людьми вражень і ситуацій, але це також і докази іншого «українського тіла» — такого, яке хтось, можливо, хотів би не бачити. Ці докази покликані поставити під сумнів ту систему суджень, ту переконаність у своїй правоті, що позбавляє нас чутливості до інших та можливості інакшого погляду на власне становище".
Сьогодні, у часі повномасштабної війни, теза надзвичайно гостро прочитується та резонує. Однак з однією відмінністю: більше не можна мислити такою локалізованою категорією однини. Війна оприявнила множинність тіл через множинність втрат. Замість українського тіла постали тіла в Україні. Адже плоть країни формується з місива життів і смертей усіх її агентів.
Ці тіла — вразливі, безпомічні, самозарадні, соціальні, культурні, уражені, понівечені, ампутовані, захищені, народжені, поховані, старі, страчені, вагітні, вбиті, відновлені, ув'язнені, травмовані, закатовані, зґвалтовані, приховані, ненароджені, втрачені безвісти.
Список невичерпний.
***
Я пишу цей текст після чергових втрат, перед черговими втратами. І ось знов — везуть героя на щиті, який повернувся додому.
Колись публіцистка Катя Міщенко написала: "Нам немає що втрачати, окрім наших Майданів".
Майданів і кладовищ. І те, і те — сповнене прапорів.
У цьому світлі саме тіло теж стає прапором — але не білим, і не чорним. Це — прапор, що несе сам себе. Тіла, що плекають і народжують самі себе, стають самими собі опорою та флагштоком. Цей прапор — ребра, що дихають.
Думка про те, чим є українське тіло сьогодні — це предмет роздумів багатьох митців та мисткинь, що звертаються до тіла — свого і чужого — як до основного фокуса уваги: адже що ще є окрім цього тіла, крім плоті, думки, шкіри та ребер?
Що ще у цих тіл є? Наприклад, чи є в них час?
Чи є в цих тіл змога вільного пересування? Вільно і безпечно плавати в водоймах і річках?
Чи є в цих тіл можливість і простір для старості, як у роботі Володимира Сая, що була показана на виставці "Українське тіло"?
***
У галереї "Товари з Європи" 16 серпня відкрилася дводенна інсталяція Софії Максимович "Липкий матеріал справ життя": створені з желатину частини тіла танули на очах глядачів. Не варто шукати в цьому символізму — думка про цю надмірну метафоричність є раціональною.
Вразливість тіл полягає не лише у тому, що їх можуть убити, але й у тому, що їхня смерть може відбуватися на очах протягом тривалого часу.
Тіла тануть, і думка про те, що попереду ще одна зима, не є чимось заспокійливим чи втішним.
Але і втішним є "попереду".
***
Від початку Майдану та воєнної агресії Росії в Україні неповна людська фігура для мене з метафори перетворилася на своєрідне документування тіла, зраненого та спотвореного війною", — говорить Влада Ралко в одному з інтерв'ю.
Тіла досі слугують доказом. Та доказом чого? Які питання допомагають зрозуміти це тіло, відчути його тілесність особливо сьогодні?
Куратори резиденції "Тіло на землі" (3–17 серпня 2021, Хата-Майстерня) Ольга Марусин та Алекс Фішер пропонували наступні точки уваги: "В який спосіб ми можемо розміститися як люди, як колективи, як відвідувачі та резиденти в ландшафті, що постійно змінюється? Коли «розміщення» стане «вкоріненням»? Як наш дотик проникає під поверхню? Які інструменти та пристосування ми розвиваємо як тіла? Тіло — це інструмент чи матеріал? Яка мова нашої практики? Що означає — творити «ефемерно», і як це — творити «ґрунтовно»? Хто наша аудиторія?".
Від себе додам ще кілька: яка фундаментальна різниця між тілом та тілесністю, що відрізняє тіло від плоті й чому про плоть в сучасному українському мистецтві часом зовсім не йдеться, що робить тіла політичними, що робить тіла видимими, що робить тіла чуттєвими та чутливими?
Чому тіло?
Я для себе знаходжу відповідь у тому, що тіла мають надзвичайно важливе значення, особливо важливе в часі тривалої війни. І згадую пояснення художниці Kinder Album про те, чому вона малює оголених людей. Художниця пояснює це тим, що одяг — це про ідентичність. Про соціальні класи, вподобання, професію, інтелект і багато чого іншого, навіть якщо цей одяг можна зафарбувати.
Оголеність — це метафора життя, не статусу чи класу. Те, якою людина є; у що вірить; що проповідує.
Скільки цих тіл — надзвичайно важливо. Більше, ніж одне. І саме тому навіть одне життя має величезну вагу.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media