Звернення до тіл мертвих тварин у сучасному мистецтві викликає суперечливі емоції — від огиди до філософської рефлексії. Художні практики, які використовують таксидермію, залишки, останки чи повноцінні тіла мертвих тварин, вступають у діалог із наукою, музеологією, етикою та екологією.
Яна Качковська для Суспільне Культура розповідає, чому художники ХХ–ХХІ століття звернулися до цього радикального матеріалу.
Тіло тварини як художній матеріал
Коли сучасні художники використовують мертві тіла тварин, вони вступають у складний діалог з історією мистецтва, з наукою, з культурою насилля і візуальними табу. Це не завжди про епатаж. У більшості випадків ідеться про рефлексію — над смертю, тілесністю, пам'яттю, відчуженням природи, етикою споглядання. Сучасне мистецтво — особливо у добу антропоцену — дедалі частіше намагається не уникати, а навпаки, естетично артикулювати досвід втрати, жорстокості й співпричетності до глобальної кризи.
У XIX столітті таксидермія була тісно пов`язана з наукою, музеєм та імперською експедиційністю. Тварина, вбита, оброблена і виставлена, ставала символом людської влади над природою. Як пише Рейчел Поліквін у книзі The Breathless Zoo: Taxidermy and the Cultures of Longing ("Бездиханний зоопарк: Таксидермія і кульури туги"), таксидермія — це акт "затамованого дихання", символ прагнення зберегти неможливе — живе після смерті. У мистецтві ж ХХ століття таксидермія трансформується: вона втрачає наукову нейтральність і набуває критичної сили.
З другої половини ХХ століття (особливо після 1960-х) у західному мистецтві зростає інтерес до тілесності, фізіології та смерті. З одного боку, це пов'язано з впливом фройдизму, постструктуралізму і філософії тіла. З іншого — зі зрушенням самого статусу мистецтва після авангарду: зображення перестає бути репрезентацією і стає жестом, акцією, провокацією.
Після Другої світової війни, зокрема в постмодерну добу, художники почали радикально ставити питання: що таке смерть, тіло, і як ми його репрезентуємо? Смерть і розпад стають частиною художньої мови. У цьому контексті поява справжніх тіл тварин (або їхніх залишків) — логічний крок. Це не імітація смерті — це її присутність. Як зазначає Керолін Корсмаєр у праці Things: In Touch with the Past ("Речі: Доторк до минулого"), матеріальні залишки — зокрема останки, фрагменти, шкури — викликають афект, бо вони буквально "торкаються минулого".
Мертве тіло як співучасник
Історія сучасного мистецтва, яке використовує мертву тварину не як декоративний або шоковий об'єкт, а як учасника діалогу, починається ще в 1960-х роках. Одним із перших був Йозеф Бойс, чий перформанс "Як пояснити картини мертвому зайцю" (How to Explain Pictures to a Dead Hare, 1965) став символом художньої ревізії комунікації, пам'яті й відчаю. Протягом години Бойс, з обличчям, покритим медом і золотом, тримав на руках мертву зайчиху й "пояснював" їй твори мистецтва.
Цей перформанс можна назвати ритуалом. За Бойсом, тварина втілювала інтуїцію, загублену у світі раціональності. Як писав він сам: "Тварини завжди знали, де живе дух". Труп стає не лише свідком, а й співрозмовником. Це ранній приклад того, як художник звертається до смерті як до можливості нового типу естетичного досвіду — досвіду трансцендентного, афективного, інтуїтивного.
Антропоцен і повернення таксидермії в мистецтво
На початку XXI століття тема мертвої тварини в мистецтві повертається з новою силою. Як зазначає Джованні Алой у книзі Speculative Taxidermy: Natural History, Animal Surfaces, and Art in the Anthropocene ("Спекулятивна таксидермія: природнича історія, оболонки тварин і мистецтво в добу антропоцену"), ми живемо в добу, коли природа не є чимось віддаленим — вона є кризою, відповідальністю, катастрофою. У цьому контексті мертве тіло тварини в мистецтві перестає бути символом і стає нагадуванням про реальне, про втрату, про людську провину.
Алой вводить поняття "спекулятивної таксидермії" — мистецької практики, яка використовує не стільки техніку виготовлення опудала, скільки сам факт смерті, залишку, оболонки як філософський і політичний жест. Це естетика втрати, а не ілюзії життя.
Етичний монтаж
Анжела Сінґер — художниця з Нової Зеландії, яка стала однією з головних представниць так званої спекулятивної таксидермії. На відміну від класичної таксидермії, яка реконструює зовнішній вигляд тварини заради ілюзії життя, Сінґер навмисно підриває цю ілюзію, розшиваючи, деформуючи, видозмінюючи таксидермічні об'єкти. Вона ніколи не використовує тварин, убитих для мистецтва, — натомість працює з історичними мисливськими трофеями, купленими на блошиних ринках або знайденими як антикваріат.
Ці тіла — мертві вдруге. Вони вже були об'єктами трофейної культури, свідченнями колоніального або патріархального погляду на природу як власність. Сінґер повертає їм тіло і рану. У її роботах очі заповнені склом, нутрощі — розшиті намистом або силіконом, хутро — розірване, обрамлене декоративними швами. Її образи показують смерть як втрату форми, структури, естетичної ясності.
Як пише Джованні Алой у статті Taxidermy as Contemporary Art: Ethically Risky or Politically Conscious? ("Таксидермія як сучасне мистецтво: Етичний ризик чи політична свідомість?"), Сінґер повертає погляд тіла на глядацтво:
"Мертва тварина більше не є об’єктом, на який дивляться — вона дивиться у відповідь. Вона зіпсована, поранена, але не мовчить".
Твори мисткині глибоко етичні. Вони прагнуть жалоби. Це пам'ятники не конкретним тваринам, а самій ідеї знищеного світу. У своїх інтерв'ю Сінґер говорить про необхідність "відновити історії тварин", зробити видимими сліди насилля, які зазвичай ховає музейна або декоративна естетика.
Консервоване тіло і естетика остаточності
Дем'єн Герст — британський художник, один із найвідоміших представників групи Young British Artists. Його ім'я часто асоціюють із найбільш радикальними прикладами використання мертвих тварин у мистецтві. Робота The Physical Impossibility of Death in the Mind of Someone Living ("Фізична неможливість смерті у свідомості когось живого", 1991) — величезна акула у формальдегідовій ванні — стала знаковим твором 1990-х і водночас етичним викликом.
Акула, розпластана у скляному контейнері, здається застиглою в русі. Вона не жива, але й не зовсім мертва — вона "присутня". Герст консервує смерть у буквальному сенсі: зберігає тіла (телят, корів, овець, птахів) як матеріальні метафори. Тварина тут — символ.
Стів Бейкер у книзі Artist|Animal ("Митець | Тварина", 2013) зауважує, що Герст не романтизує смерть, а фетишизує її. Водночас він створює досвід, у якому глядачі вимушено усвідомлюють власну тілесність і крихкість. Ці роботи — про людину, яка не здатна подолати страх зникнення і забуття.
Критика на адресу Герста часто пов'язана з етичністю його практик. У роботах на кшталт Mother and Child (Divided) ("Мати й дитина, розділені", 1993), де розчленоване тіло корови й теляти експонується як своєрідна "жива анатомія", багато хто вбачає об’єктивацію та фетишизацію смерті. Проте сам художник говорить, що ці роботи — "чесна розмова зі смертю", що смерть є "єдиною темою, яка має значення".
На відміну від Анжели Сінґер, яка "ремонтує" рану, Герст її виставляє. Він не ставить під сумнів насильство — він його естетизує. У цьому й полягає амбівалентність його мистецтва: між досвідом сакрального і досвідом цинізму, між жалобою і провокацією.
Тілесність та втрачена вага
У виставці Taxidermy Room ("Кімната таксидермії"), що відбулася в 91 Gallery Frankfurt (кураторка — Аліса Зенґер), художниця Оля Штейн представила низку об'єктів, які продовжують і трансформують традицію таксидермічного мистецтва. Серед них — Trophy No.2 and 3 та Wing of the Seraphim — об'єкти, в яких використовуються залишки хутра та пташиних крил. Один із таких творів — хутряне серце з крилами — втілює метафору любові як травми.
Її об'єкти — це гібриди між тілом, знаком і ритуалом. Вони не мають повноцінної форми тварини — натомість мають її присутність. Як і в роботах Анжели Сінґер, ми бачимо не "готове" опудало, а слід: хутро, крила, жести відсутності. Ці роботи постають як візуальна елегія, як археологія втрати. І якщо традиційна таксидермія конструює ілюзію життя, то тут маємо ситуацію навпаки: художниця працює з матеріалом, який "відмовляється" жити — залишаючи замість себе лише текстуру, лінію, порожнечу.
Хутро у творах Штейн — не символ розкоші чи трофейного мислення. Це речовина, яка пам'ятає дотик, рух, смерть. Воно має не лише біологічну, а й історичну пам'ять. У цьому — спорідненість із філософією Керолін Корсмаєр (Things: In Touch with the Past), яка вбачає в об'єктах, що зберігають матеріальний слід минулого, інтимну здатність торкатися часу.
Такі твори, як Wing of the Seraphim, працюють із символікою "падіння" й одночасно "вивищення". Вони артикулюють контраст між сакральним образом (серафим) і тілесною реальністю смерті.
Етика та насильство
Використання мертвих тіл у мистецтві не може бути нейтральним. Це завжди етичне питання. У статті The Ethics of Real Animal Use in Contemporary Art ("Етика використання тварин у сучасному мистецтві") автори розглядають різні позиції: чи є використання справжнього тіла актом пам'яті чи жорстокості? Чи можна назвати це мистецтвом, якщо воно несе слід страждання?
З одного боку, мистецтво провокує дискусію, змушує замислитися. З іншого — існує ризик перетворити смерть на видовище. Як зазначає Керолін Корсмаєр у Things: In Touch with the Past, об'єкти, які містять сліди смерті, мають особливий афективний статус — вони не лише "зображають", а буквально "тілесно торкаються" глядачів.
Найбільше уваги в теоретичних дискусіях викликає питання етики. Дем'єн Герст, який використав тіла акул, корів і телят у формальдегіді, став об'єктом як захоплення, так і обурення. У книзі Artist|Animal Стів Бейкер пише, що Герст не просто експлуатує шоковий ефект, а ставить питання про те, що ми вважаємо мистецтвом, а що — насиллям. Використання мертвого тіла — це спосіб поставити глядачів перед досвідом смерті, який сучасна культура прагне приховати.
У цьому контексті важливим стає розрізнення між експлуатацією та критичною роботою. У статті The Ethics of Real Animal Use in Contemporary Art автори розмежовують "естетизовану жорстокість" та "етичне потрясіння": деякі художники справді провокують емпатію, інші — лише візуальне споживання жаху.
Смерть у мистецтві як форма співпричетності
Мистецтво, що використовує мертві тіла тварин, змушує говорити про те, що сучасна культура прагне витіснити — про смерть, страждання, відчуження від природи. Воно ставить перед нами питання не лише про те, як ми бачимо інше життя, а й про те, як ми самі існуємо в цьому світі, що зникає.
Як пише Джованні Алой: "Мистецтво, яке працює з мертвими тваринами, — це не інструмент експлуатації, а інструмент пам'яті. Це форма тихої екологічної жалоби".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media