Олекса Новаківський — український художник, представник модернізму. Уперше з архівів сімейної колекції підняли рисунки Новаківського, що стосуються Першої світової війни.
Віта Котик спеціально для Суспільне Культура розповідає про виставку "Сейф Новаківського 14–18" у Львівському муніципальному мистецькому центрі.
Спостерігаючи останніми роками за болем інших, у міркуванні про війну, її зображення, тіла і сліди, неминучим стає опинитися перед питаннями: як ми дивимося? чи можемо не дивитися? Щось тут — про природу співпереживання, щось — про дистанцію й естетизацію болю чи смерті. Сьюзен Зонтаґ пише про фотографію як про "неперервне свідчення" — те, що одночасно інформує і втомлює, ранить, але і знечулює. Зокрема, коли війна в сучасному світі, як і будь-що інше, стає візуальним продуктом. Часто в ілюстраціях приховано пошук власної присутності чи, навпаки, небажання отримати такий досвід.
В українському контексті, як і в інших країнах пострадянської доби, велика увага в аналізі, пам'ятанні, комеморації приділена історії країни в Другій світовій війні, в якій, на відміну від Першої світової, ще досі живі її свідки та учасники. Другу світову аналізують, досі знаходячи нові страшні факти, порівнюють, зіставляють із нинішньою. Пригадуються зображення двох солдатів у роботах Нікіти Кадана на виставці у Voloshyn Gallery "Промінь входить у ґрунт".
Знайдені художником у німецьких архівах фотографії замерзлих в окопах військових Червоної армії "залишаються у невизначеному статусі, адже присутній ризик прийняти архівне зображення за візуальне свідчення сьогодення", — пишеться в тексті до виставки. Невідомо також, чи вони сплять, чи вже мертві.
Водночас схожі образи мапування станів і сюжетів можна було спробувати віднайти на виставці графіки "Сейф Новаківського 14–18", що тривала з 11 квітня по 19 червня в просторі Львівського муніципального мистецького центру під кураторством Ляни Мицько. Роботи, що були вперше представлені глядачам і глядачкам, підняті з архівів сімейної колекції Фундацією родини Новаківських та істориком і науковцем Ігорем Жуком. Вони оприявнюють події Першої світової війни авторства Олекси Новаківського — відомого українського художника-живописця.
Знаний своїми постімпресіоністичними портретами, пейзажами та творами релігійних мотивів із пластичними персонажами та експериментальними кольоровими рішеннями митець в цій експозиції відкривається інакше: "як оголений нерв" — кураторка виставки і директорка центру Ляна називає його так, наслідуючи слова дослідниці Ольги Пуніної про Василя Стуса, і додає:
"Відчувається, ніби через ці роботи ми отримуємо ці вібрації в повітрі, просторі, які долітають до нас із того часу. Хоч Новаківський ніколи не брав участь у бойових діях, він все одно хотів можливим для себе чином відреагувати на все, що відбувалося, адже по-інакшому просто не міг. Цим мені також пригадується Маргарита Половінко. Вона була заряджена. Повітря в кімнаті поряд з нею завжди було неначе наелектризоване".
Перша зала експозиції, сконструйована архітектором виставки Олександром Бурлакою, нагадує рів чи окоп — показати щось сховане, менш видиме. Тут же на початку дещо окремо від інших робіт — акварель, написана кров'ю, художниці, волонтерки та воїнки Збройних сил України Маргарити Половінко, яка загинула 5 квітня цього року, виконуючи бойове завдання. Поряд із роботою — цитата мисткині:
"У мистецтві цікавим для мене було те, що я почала малювати і зрозуміла, що такі примітивні теми [як війна] потребують примітивних засобів. Малювання примітивне не в плані «просте», а в сенсі що воно просто йде інтуїтивно. Це стало для мене рятівним виходом. Не втілювати складні проєкти, а просто малювати те, що приходить в голову. Майже всі мої роботи — це реакція на новини. Якщо я не можу прийняти новину, я йду її малювати. Це ілюстрації новин через мою уяву".
Ці слова художниці підсилюють сприйняття начерків та зарисовок Новаківського у своїй подібності до практики, яку Маргарита описала для себе самої: як до сюжетів з міфічними істотами навколо людей, так і у відданості інтуїції щодо форми й техніки зображуваного. Саме тому перша зала — про чесне враження, погляд на страх війни як контекст сьогодення, у якому перебував один художник тоді й донедавна жила інша художниця вже зараз.
Як і сьогодні в численних практиках сучасних митців та мисткинь, Новаківський обережно й подекуди навіть лірично скеровує погляд на пейзаж, що стає випадковим свідком та мимовільним учасником смертей на полі бою. Елемент повторних начерків та ескізів одного чи схожих сюжетів дозволяє дослідити примарність, туманність, раптовість цих сцен. Трупи, ледь прорисовані олівцем, починають зливатися з ландшафтом. Погляд поки живого солдата спрямований до неба. Пригадується тут спостереження кураторки та мистецтвознавиці Алі Сєгал про споглядання у творчості Каті Алійник:
"Підозрюю, що якщо зібрати роботи художниці хронологічно, то також можна буде побачити, як поступово на роботах із площини землі проступає лінія горизонту. Катерина Алійник починає все більше дивиться вгору, а відчуття жаху, яке раніше було пов'язано тільки з прямими наслідками війни, тепер розповсюдилося на більш тонкі матерії".
Послідовно в другій залі зображення війни зближується з більш інтимними елементами внутрішньої віри та міфології, релігійними образами, де поряд із солдатами, жертвами війни часто стоять святі, ангели-охоронці та Богородиця з немовлям. Побутові сцени прощання із загиблими воїнами нагадують спільне родинне фото того часу. Виділяється зі звичного янгол-охоронець, що тримає руки на захололому серці померлого. Пластичні, де-не-де оголені тіла на роботах, які за своєю формою напівсфери подібні до іконостаса, нагадують сюжети утопічного раю Катерини Лисовенко.
Однак поміж них в експозиції зарисовки зі скелетами, монстрами та химерами, схожими на орків, повертають думкою на землю, обпалену вогнем битв і баталій. Міфологізація як спроба пояснити незрозумілу логіку вбивства і неприродної смерті, пошук імовірності сенсу в руйнуванні та втратах. Ці чорні звірі разом із посланцями бога в начерках Новаківського дивляться з початку ХХ століття з тими самими запитаннями, які ставлять собі зараз деякі (багато) з нас. Зрештою, навряд чи щось змінилося в способах ведення війн. А їхня безглуздість у своїй загарбницькій нищівній манері існування множиться і сьогодні.
Лишається місце пам'ятанню й пригадуванню. Тому саме практиці меморіалізації присвячена третя зала виставки. Якщо Другу світову війну ще можливо пам'ятати через родинні свідчення та присутність, то з Першою вже давно втратилися живі історії.
Кураторка Ляна Мицько ділиться спостереженнями про недостатню увагу до подій та жертв Першої світової війни в Україні на сьогодні. Українці тоді опинилися по різні боки фронту — як піддані Австро-Угорської та Російської імперій. Попри примус залученості й відсутність для української держави особистих інтересів щодо участі у війні варто пам'ятати, що галичани ж, які воювали в легіоні Українських січових стрільців (УСС), стали згодом одним із головних символів українського національного збройного формування. У радянський період пам'ять про війну була майже повністю витіснена, адже вважалася "імперіалістичною" та чужою. Меморіалізація торкалася переважно локальних ініціатив на Західній Україні.
Лише після 1991 року почалося поступове повернення Першої світової до публічного простору через проєкти музеїв, дослідження, реставрацію поховань та локальні виставкові проєкти. Важливо продовжувати осмислювати цю війну як вагомий етап формування модерної української ідентичності і як такий, що стимулював появу ідеї незалежності. Ще тоді Олекса Новаківський працював над розробкою ескізів монумента, присвяченому участі українців у Першій світовій війні. І хоч наразі ця теза звучить лише як припущення, адже меморіал так і не був втілений, численні начерки, експоновані з архівів колекції на виставці, вказують на обмірковування теми вшанування художником.
Яким би міг бути цей меморіал? Кому чи чому? Можливо, творцям української свободи, чи вічним жертвам війни, страждання яких світ вже втомився споглядати, або ж пейзажу чи землі, що вже понад століття тримають у своєму сейфі-ґрунті нерозказані історії життів, що їх обірвала кожна з воєн. "Не вистачає тяглості", — говорить Ляна в нашій розмові про непередані історії між поколіннями українців, адже ця земля пам'ятає стільки знищення, що передати щось на пам'ять — це велике і майже недосяжне благо. Мабуть, все ж таки, тяглість — це один із наших основних орієнтирів на не/далеке майбутнє.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media