Перейти до основного змісту

Саша Кладбіще (Zwyntar): Ми всі помремо, і ставитися до цього негативно — беззмістовно

Саша Кладбіще (Zwyntar). Лілія Лилик/Радіо Промінь

Гурт Zwyntar презентував мініальбом "На іншому боці ріки". У піснях ідеться про смерть і прощання, пам'ять і прийняття, любов і втрату. Це робота про досвід війни, у якій особисте нерозривно переплетене з колективним. Альбом звучить як подорож по нескінченному шосе — з елементами блюзу, вестерну та психоделічного року в поєднанні з фірмовим звучанням гурту: пральною дошкою, гітарними рифами та двоголоссям.

Чому новий EP гурту Zwyntar — це не просто музика, а переживання, яке відгукується всім, хто втрачали, сумували й намагалися зрозуміти нову реальність? Про особисте й колективне горювання, образи з міфів, Червону ріку й пошук світла в найскладніші часи — у розмові фронтвумен гурту Zwyntar Саша Кладбіще з Марією Бурмакою в ефірі шоу "Вікенд нової музики" на Радіо Промінь.

Текстову версію для Суспільне Культура підготувала Олена Кірста.

Які історії в мініальбомі "На іншому боці ріки"?

Це альбом — як роудмуві. Можна уявити, що їдеш машиною по довгому шосе в постапокаліпсисі, ці пісні — трошки про війну, втрату, про дорогу, яку ми проходимо. Ми багато відрефлексували того, що відбувається останні і три роки, і одинадцять років, і вмістили це в мініальбом. Він вийшов тематичним — про наше відчуття війни.

Там чотири композиції. А що за історія в кожній з них? Це зупинки на цьому шляху чи якісь пригоди?

Це відрізки шляху. Спочатку їдеш залізницею, потім ідеш рівниною, де немає надій. Потім на гелікоптері перелітаєш джунглі підсвідомості, Червону ріку, і опиняєшся на іншому її боці — у фіналі.

Таке враження, що це мандрівка крізь темряву до якогось внутрішнього чи зовнішнього світла. Це якась алегорія на особистий досвід?

Це й алегорія на особистий досвід, і це, в певному сенсі, як у Данте, який спускався в пекло. Ти переживаєш смерть, лімб, чистилище — і потім переродження або інший світ, де все краще, ніж було.

Зважаючи на вашу назву й те, що ти — Саша Кладбіще, одразу виникає така алегорія, що ця ріка — це умовний Стікс. І ніби є якесь світло. Але що це?

Мені здається, що і ми, і наші слухачі — це люди дуже різних релігій, конфесій та вірувань, тому кожен сам вирішить, що його чекає на іншому боці ріки: чи це все ще це життя, переродження чи райське світло. Хай слухач сам для себе вирішить, що це.

А що з'явилося раніше — ці чотири пісні чи ідея побудувати альбом як подорож?

Спочатку були пісні. Ми — такий гурт, у нас немає такого: "Зробімо проєкт пісень про війну". Ми просто пишемо щось, що спадає нам на думку, що ми відчуваємо — і потім думаємо: "Ці пісні дуже класно були б скомпільовані саме як прожитий досвід". Тобто ми, можна сказати, будуємо в процесі. Це не був якийсь початковий задум на кшталт: "А давайте щось напишемо на злобу дня про війну" — такого не було. Чотири пісні у нас з'явилися і ми почали їх аранжувати, дивитися, який стиль обрати, шукати форму. Ми й слова іноді змінюємо.

Деякі з пісень у нас були написані ще до повномасштабного вторгнення, але ми їх переосмислили, десь щось змінили. І потім, коли ми вже подивилися, що вони в цілому відображають ось цей наш досвід — ми подумали, що було б вчасно випустити зараз цей альбом. Багато людей проживають втрати, і нам здалося, що ми, як гурт Zwyntar можемо дозволити допомогти собі й іншим у цьому переживанні, якійсь рефлексії.

У вас дуже сильна образність — і в цьому альбомі, і в попередніх композиціях: є поїзд, розбиті міста, чоловік у чорному, Червона ріка. Як узагалі ці образи приходять?

У нас добре розвинена фантазія. По-перше, ти дивишся фільми різні, також слухаєш чужі треки. Ми самі за останні роки дуже багато пережили — і сумного, і цікавого досвіду. І воно все перетворюється на метафори. Ми їх записуємо, а потім вони стають піснями.

У шоу "Селекція" ти казала, що пісні мініальбому похмурі, але насправді музика життєрадісна. Чому для вас важливо тримати цей контраст між сенсами й звучанням? Це естетика чи спосіб пережити?

Я думаю, що це поєднання цих двох речей, тому що всі учасники гурту — в минулому, в підлітковому віці й зараз — належали до похмуро-готичної сцени і цього всього молодіжного двіжу. Для цієї всієї культури взагалі характерно переосмислювати смерть не як щось страшне і жахливе, а як щось естетичне і навіть дружнє. Приміром, психологи кажуть, що це переживання — це ніби ти з власним страхом смерті так примиряєшся. В цілому, чому б і ні?

Просто ми почали в цьому напрямі рухатися й особливо за останні роки зрозуміли, що дуже великій кількості людей важливо змиритися зі смертю, оскільки її дуже багато поруч. Нам прямо люди кажуть, що у них були якісь нав'язливі думки про смерть, але вони приходять на наш концерт, співають про смерть, танцюють з нами — і їм стає легше. І ми подумали: не те щоб це наша місія — примирити людей зі смертю, але певним чином ми можемо допомогти.

"На іншому боці ріки" — це назва дуже поетична. Ти казала, що кожен може собі уявити, що хоче. А для тебе особисто що є тим берегом?

Для мене це — посмертя, скоріше. Щось хороше, що чекає. Я знаю, що ми всі помремо, і ставитися до цього негативно — беззмістовно, тому що це все одно відбудеться. Можна дуже довго сумувати з цього приводу, але це не змінить того, що рано чи пізно ми всі помремо.

Я вірю, що в посмерті буде щось хороше, я зустріну там тих, кого любила — в тій чи іншій формі. Бо я собі так думаю: якщо там нічого немає — мені вже буде все одно і немає сенсу засмучуватися, а якщо там щось хороше є — то я буду думати ось так. Для мене особисто на іншому боці ріки в чарівному лісі на мене чекають всі мої друзі, рідні, всі мої тварини, яких я любила. І тому для мене це ось таке місце, в яке я не боюся потрапити, а навпаки. Я не збираюся померти, я не хочу вкорочувати собі віку, але вважаю, що це місце буде класне, і там буде все добре.

Сашо, ви присвятили альбом тим людям, які зараз відгорьовують свої втрати. Сама ідея відгорювати звучить як щось цінне, але дуже рідко доступне в реальному житті. Як ви це робите? Через музику, тексти, виступи?

Саме так і відбувається, тому що це певним чином терапія. У нас дуже багато людей звикли носити своє горе в собі. І взагалі, не скажу, що скрізь, але є така штука, що ніби трошки соромно розповідати про свої почуття, втрати, про своє горе. Люди намагаються вдавати, що все добре, що вони такі сильні й класні. Але це насправді така групова терапія, коли ти разом з іншими теж згорьованими (а у нас зараз усі згорьовані, бо всі пережили втрати в тому чи іншому вигляді), коли ти це робиш разом з іншими людьми, вони легітимізують право на горе.

Що б ти порадила тим людям, які не знають, куди подіти свій біль?

Це дуже індивідуально, я не знаю, чи можу давати поради — можу лише поділитися своїм досвідом. Я співаю пісні, іноді плачу, коли співаю або коли пишу. Навіть якщо не всі — поети, всі вміють писати. Можна сісти й написати просто на аркуші паперу свої відчуття, вилити з себе цей біль. Якщо немає кому розказати — можна це написати. Іноді коли ти це робиш, ти ніби з боку дивишся на власні почуття і вони перестають залишатися всередині.

Я вважаю, що дуже важливо не тримати всередині біль, а якось його виливати й позбуватися. Це і є відгорьовування. Просто ми робимо це через вірші, пісні, концерти і якусь спільну залученість.

Минулого року пішов із життя ваш басист Сергій Pror (Вдовиченко). І частина партій у релізі вже була створена без нього. Як ви прожили цю втрату у вашій команді?

Це було дуже важко, бо ми всі друзі. Ми й поза сценою разом проводимо час, тому для нас це була як смерть в родині. Ми довго не розуміли, що нам треба продовжувати гастролювати й видавати новий матеріал. Певний час ми взагалі не могли придумати, як це ми замінимо Сергія. Тому, наприклад, з нами в тур їздив Андрій, який був клавішником. Щоб якось цю втрату пережити, ми певний час просто грали без басиста — лише з клавішами.

Зараз до нас доєдналася Таш, з якою ми ще разом граємо в гурті Folkulaka. Вона буде басові партії грати. Нам потрібен був певний час, щоб це прожити. Ми не могли собі уявити когось іншого на місці Сергія. У цьому альбомі партії робив наш звукорежисер Ярослав Степанков. Він дуже талановитий музикант. Частково ми самі придумали партії, частково попросили його бачення. Він наш попередній альбом писав, і він дуже в темі того, як ми себе виражаємо, тому ми йому довірили цей пласт роботи. Тож на альбомі замість нашого звичайного баса звучать його партії.

Зараз ми маємо дуже багато втрат — буквальних, емоційних, культурних. Як, на твою думку, зберегти людяність у цьому всьому, як не озлобитися?

Думаю, треба пам'ятати, що паралельно із дуже великим злом, яке поруч із нами, розкривається дуже багато добра. Я маю сказати, що за все своє життя не бачила стільки добра, скільки за час повномасштабного вторгнення. Люди проявляють просто якісь дива — і героїзму, і самопожертви. І люди, від яких я взагалі не очікувала, що вони здатні на щось хороше, раптом виявилися дуже людяними й крутими.

Тому я вважаю, що ми маємо пам'ятати: добро все ж перемагає, і його насправді більше. І що в людській природі, якою б вона не була "твариною" в базі, все одно є ось це тяжіння до світла, правди та чогось хорошого. Тому це має відбалансувати оцей момент поганого і нелюдяного.

Реліз мініальбому відбувся, його вже можна послухати. А де можна буде почути цей альбом наживо?

У нас частина команди зараз в армії, і вони роблять все можливе, щоб їхні відпустки збіглися. Ми маємо бути на Atlas Festival 2025, також плануємо, що у нас наприкінці серпня в Києві буде сольний концерт. Тримаємо кулачки, щоб це все відбулося.

Відеоверсії інтерв'ю дивіться на офіційному YouTube-каналі Радіо Промінь.

Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст-шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media