Як вижити й залишитися людиною в репресивному всесвіті з його технологічним гнітом, соціальною несправедливістю чи екологічними загрозами — певно, так можна описати сюжет більшості антиутопій не лише в кіно та літературі, але й у театрі. Його особливості — дія наживо та інтерактивні елементи — можуть давати глядацтву навіть сильніше відчуття напруги й тиску, зазвичай притаманне таким сюжетам.
Чи не найпопулярніша антиутопія у світі, "1984" Джорджа Орвелла, написана в минулому столітті, повертає собі популярність щоразу, як у світі з’являється бодай натяк на тоталітарний режим. "Ми живемо в антиутопії", — каже режисер Сергій Павлюк, який поставив "1984" в Театрі на Подолі майже шість років тому.
Мотивами роману надихаються і балет-антиутопія "1984. Інша" від Insha Dance Company (2021), і однойменна пластична драма львівського театру імені Марії Заньковецької (2024). Всі ці вистави час від часу можна побачити на українській сцені.
Суспільне Культура розповідає, які вистави за Орвеллом (і не лише) можна подивитися, як Великий Брат з’являється в театрі й навіщо в театральних утопіях так багато алегорій та символізму.
Великий Брат у театрі: телевізори, камера, світло і бронзовий пам’ятник
Якщо в літературі світ можна уявити, то в кіно й театрі його доводиться показувати. У романі Джорджа Орвелла Великий Брат як уособлення тоталітарного контролю стежить за героями із плакатів і телескринів — пристроїв у громадських місцях, схожих та телевізори. Який вигляд він має у театрі?
У виставі "Володар мух" з’являються телевізори, які розмістили на білих тумбах, схожих на музейні. "Нагадує сучасний музей, де у відеоряді зберігається певна історія людства", — пояснює режисер вистави Іван Шаран у коментарі Суспільне Культура. Це режисерський дебют актора в "Дикому театрі" (прем’єра відбулася наприкінці травня, але покази планують протягом літа).
З одного боку, ці телевізори відволікають героїв від обговорення справді важливих тем, як-от тоді, коли вони кидають ці обговорення та йдуть дивитися мультики. З іншого — транслюють нагадування про історію людства з війнами й терактами.
Також у виставі показують онлайн-проєкцію з камери, яка стежить за героями вистави та є окремим її персонажем, каже режисер. Це і є око Великого Брата, яке спостерігає за дітьми нібито на безлюдному острові, але насправді — у певній матриці, лабораторії для експерименту, із якої не можна вийти. До речі, замість безлюдного острова зйомки проводили в Голосіївському лісі.
Око Великого Брата тут називають оком Нібелунга: окрім роману Голдінга, режисер відштовхувався і від цього міфологічного образу, який уособлює багатство та владу, заради яких треба відмовитися від любові.
Натомість у виставі "1984. Occupation" від Владислави Бєлозоренко Великий Брат стає бронзовим "пам’ятником", який сидить на колісному кріслі (певно, паралізований власними діями) і "кладе" червоні гвоздики на могили загиблих солдатів. "Наприкінці вистави стане зрозуміло, що братські могли творить сам режим, а не якісь уявні вороги", — каже в коментарі Суспільне Культура режисерка. Вона зіставляє неволю "1984" із сучасною окупацією під час російсько-української війни, зокрема й на прикладі власної родини. Прем’єра вистави відбулася у 2024 році у львівському театрі імені Марії Заньковецької.
У балеті-антиутопії "1984. Інша" від Insha Dance Company "тілом" Великого Брата стає контрольоване світло, яке уособлює тотальне стеження, каже постановник Ілля Мірошніченко. У зону впливу цієї "світлової диктатури" не потрапляє героїня, незряча від народження, і це єдина персонажка, не підкорена системі.
Звір і мурахи: навіщо символи та алегорії у театральній антиутопії
Великий Брат — не єдиний символічний образ у виставах-антиутопіях. Наприклад, як показати на сцені пропаганду? У балеті "1984. Інша" пропаганда стає пігулкою, яку нібито ковтають танцівники, розповідає Мірошніченко.
Про символи у виставі каже й режисер "Володаря мух" Іван Шаран. Одним із ключових є образ звіра, який пропонують трактувати, зокрема, через відсилання до "Саду земних насолод" Єроніма Босха. Усе нібито починається із гармонії едемського саду, де живуть Адам і Єва, а після спокуси змія завершується тотальним пеклом. "Звір — це і є змій, про який говорить Голдінг. І це звір починає поступово заволодівати чистими душами дітей (за сюжетом роману, діти опиняються на безлюдному острові після авіатрощі — Ред.)", — каже Шаран.
Режисер вистави каже, що сприймає роман як історію людства. Якщо абстрагуватися від постанови й звертатися до літературознавців, твір Вільяма Голдінга таки не є чистою антиутопією, але при цьому він частково містить політичну складову й несе попередження про загрозу для людства — чим може обернутися для цивілізації прихильність ідеям нацизму та фашизму.
До слова, наприкінці вистави один із героїв читає монолог із Mein Kampf із прямими цитатами Гітлера про світле майбутнє, чисту кров і те, що світом може керувати лише сильний. І коли цей герой каже, що буде створена нова генерація лише чистої крові, на сцену виходять робітники з колбами, де є зародження ембріонів. Кінцівка вистави виходить песимістичнішою за кінцівку роману: у книзі єдиного персонажа, який не піддався звірові, рятують із безлюдного острова, а у постанові той фактично приносить себе в жертву, хоч і напередодні здає свою ДНК, каже режисер.
Тобто людство, ймовірно, виживе — питання лише в тому, яким воно стане. Сучасне покоління тікає не до телевізорів, а до VR-реальності (яка теж буде у виставі), може боятися реального життя та його викликів. У цьому віртуальному світі є свої жорстокі ігри, які стирають людину і пробуджують того самого звіра, додає Іван Шаран.
Постановники вистав-антиутопій вдаються не лише до символізму, а й до алегорій. Ці художні прийоми можуть перетинатися, але якщо символ можна уявити як конкретний образ із багатозначним трактуванням, то алегорія може охоплювати цілий сюжет і скоріше є розгорнутою метафорою.
Наприклад, виставу Anthill постановниця Інна Матюшина визначає як алегоричну антиутопію, використовуючи метафору мурашника. За сюжетом, мурашиний клан живе під гнітом Королеви в темряві, але поступово молоді мурахи починають відчувати прагнення до більшого, скидають владу Королеви, наповнюють мурашник світлом і прагнуть до вільного життя.
"Антиутопічна рамка загострює конфлікт, а алегорія дає змогу говорити про сучасні суспільні процеси без прямої публіцистики", — коментує Матюшина Суспільне Культура.
Постановниця працює з типовими рисами жанру антиутопії: у виставі є тотальний контроль узурпаторки, пригнічена молодь, темрява як інструмент влади. При цьому постанова дає зазвичай не властиву антиутопіям надію — йдеться не про безпросвітність існування, а про можливість змін.
А можна без літератури?
Коли в тексті з’являються слова "алегорія" та "символ", згадуєш скоріше про шкільний літературний твір, а не про театральну постанову. На практиці режисерам буває доволі важко працювати з таким матеріалом. Для прикладу, режисер Сергій Павлюк називає виставу "1984" найскладнішою у своєму доробку.
"Віталій Малахов (колишній очільник Театру на Подолі — Ред.) запропонував цей матеріал, і я одразу погодився, не ознайомившись із п’єсою-інсценізацією [Майкла] Саллівана. Коли з нею ознайомився, то був розчарований, бо матеріал не давав можливості акторам розкрити персонажів, — розповідає Сергій Павлюк у коментарі Суспільне Культура. — Головний герой поставлений у ситуацію постфактум, він уже після допитів у Міністерстві любові й згадує все ніби у форматі щоденника — а це більше кіношний прийом. Допитують його посіпаки Великого Брата, чотири партійці, теж незрозуміло, хто вони й звідки. Було складно зрозуміти, як це грати, тому ми мучилися і другу частину п’єси довелося перекроювати. Але, як на мене, вдалася доволі цікава атмосфера, зокрема завдяки світу маріонеток, який ми створили з художницею Марією Погребняк".
Режисерка пластичної драми "1984. Occupation" також зізнається: вона не впевнена, що сьогодні варто переосмислювати антиутопії минулого століття. "Я пішла на це виключно тому, що мені хотілось винести в публічний простір обговорення — ми забуваємо про українців в окупації, закриваємо очі на великі рани на тілі країни, і це призведе до гноїння і подальшого невідворотного процесу", — коментує Владислава Бєлозоренко.
Режисерка додає: антиутопія — найпростіший шлях говорити про диктатуру, але "те, що найпростіше — найчастіше пласке". Тому Бєлозоренко мріє, щоби антиутопії почали створювати й сучасні українські автори, як-от Ілларіон Павлюк.
Якою може бути українська антиутопія на рівні тексту, можна побачити на Ukrdramahub, де розміщують твори сучасних драматургів. Уже реалізовані постановки можна пошукати на платформах Dramox і Takflix, як-от фантастичний трилер "Альтернатива" (2021).
Ідея постанови про "апокаліпсис і в думках головного героя / героїні, і одночасно в усьому світі, але з дією в одній квартирі" в режисера Артема Вусика з'явилася, коли він їхав на маршрутці додому, в харківські П’ятихатки. За сюжетом, поки під землею відчувається дедалі більша хвиля вібрації, герої збираються на 502-му поверсі найвищого в місті хмарочоса й намагаються розібратися в причинах катастрофи.
Співзасновник і художній керівник театру "Нафта" вирішив прописати альтернативні версії сюжету, де змінюється гендер персонажів, стиль костюмів, деякі стосунки, а разом із тим настрій та сенси. Так вийшло дві версії — з головним героєм Альбертом та головною героїнею Альбіною. У записі на Takflix зараз доступна друга версія.
Наживо виставу більше не грають: після повномасштабної війни частина її учасників пішла у військо, частина виїхала з міста, а сам сюжет втратив актуальність, каже Вусик, Утім, режисер не відкидає можливості, що у майбутньому додасть виставі сучасного контексту, щоб можна було показати знову.
"Памʼятаю розмову з Катею Васюковою, яка грала Саманту Маєрс. Ми говорили про «Альтернативу» — і усвідомили, як символічно, що сьогодні в Харкові навіть фізично немає умов її зіграти. Усі десятеро акторів і акторок переїхали, змінили професії, долучилися до війська. Війна змінила саму оптику теми: говорити про екологічну загрозу, як раніше, вже неможливо. Ані буквально, ані метафорично", — каже в коментарі Суспільне Культура акторка вистави Юлія Ліннік.
Антиутопія без слів
Серед згаданих нами вистав є антиутопії без слів — танцювальні постанови. Звісно, драматичний театр більшою чи меншою мірою також використовує пластичні елементи та працює з тілесністю, але чому антиутопії цікаві й хореографам?
"Мене особисто привабила ця тема, бо вона гранично близька до сьогодення. Ми живемо в реальності, де свобода легко підміняється комфортом, а контроль стає непомітним. Пластика тут — не про втечу, а про розпізнавання", — каже постановник балету "1984" Ілля Мірошніченко.
За його словами, антиутопія як жанр апелює не лише до раціо, а і до інтуїтивного відчуття тривоги, тиску, внутрішньої напруги — саме з такими станами найорганічніше працює тілесний театр, який тяжіє до метафори та абстракції. Глядачі занурюються в атмосферу без прямого пояснення і читають сюжет через напругу в плечах танцівників, синхронність групи, ламаність ритму чи порожнечу простору, пояснює Мірошніченко.
"Тілесність дозволяє заговорити про антиутопію мовою емоційного досвіду, а не лише інтелектуального аналізу. Глядач може не все зрозуміти буквально, але вийде з вистави з відчуттям тривоги, протесту або катарсису", — вважає хореограф.
"Системність, замкненість, канонічність — те, що досить легко передавати саме пластикою тіла. Масовість і циклічні рухи передають рутину та підпорядкування системі. Це робить пластичний театр особливо дієвим у дистопічних історіях, де потрібно одночасно відчути масштаб системи та пульс опору", — додає постановниця вистави Anthill Інна Матюшина.
Чому антиутопії завжди цікаві аудиторії
"Як тільки світ знову трусить: війна, клімат, нестримні технології — людям треба приміряти найгірший варіант, підготуватися, щоб краще зрозуміти, чого вони бояться й куди рухатися далі", — вважає Інна Матюшина.
Тож антиутопія дає осмислити та відрефлексувати кризові явища, які зараз відбуваються у світі, зокрема в Україні, зауважує режисер вистави "Альтернатива" Артем Вусик: "Нам близький настрій катастрофи, тому цікаво дивитися, хто і як з цим буде боротися".
Утім, механізми антиутопії постійно оновлюються, бо з’являються нові форми контролю, нові технології та нові маніпуляції, але в основі завжди — страх перед втратою людяності, каже постановник балету "1984. Інша" Ілля Мірошніченко.
Він називає антиутопію "дзеркалом тривожних передчуттів суспільства": "З кожною кризою цей жанр отримує нове дихання. Люди інтуїтивно шукають пояснення своїм страхам — і антиутопія пропонує таку рамку".
Антиутопія буде актуальна завжди, підсумовує режисер вистави "1984" Сергій Павлюк: "Моя вистава, поставлена у 2019 році — і про світ наших сусідів. Російсько-українська війна почалася у 2014 році, але, здається, зараз не потрібно вносити у виставу нічого нового".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media