Оксана Луцишина — письменниця, професорка славістики, членкиня PEN Ukraine.
Есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.
Пояснити студентам у Сполучних Штатах, що таке тоталітарний режим на щоденному рівні — це завдання складніше, ніж здається на перший погляд. Кожна з реалій викликає навіть не здивування, а чисте нерозуміння — наприклад, як функціонували комунальні квартири у часи совєтів і взагалі ринок житла. Коли, здавалося, уже все поясниш, розкажеш про відсутність доступних домівок, про те, що ними людей наділяв уряд (це ще про період до кооперативів), все одно знайдеться хтось, хто пирхне і з виглядом знавця запитає — а чому ж вони всі просто не знімали собі житло? Пригадую, якось я неабияк тішилася, що гарно пояснила студентам про утиски свободи слова в Україні в період Союзу — от, мовляв, було таке, людям забороняли друкуватися, багато хто був змушений писати в шухляду, бо уряд переслідував за певні теми і вислови. Але тут підняв руку один студент і запитав: якщо уряд забороняв друкуватися у державних видавництвах, то чому ж тоді ваші дисиденти не друкувалися у приватних?..
Я не до того веду, що мені не щастить зі студентами — навпаки, вони тут переважно охочі до науки і тямущі. Це здібні молоді люди. Більше того, я свідома, що зрозуміти той суцільний абсурд життя, який виникає при тоталітаризмі, не так легко. Це приблизно з тієї ж серії, що дзен — збагнути його зі слів викладача годі, він мусить настати сам. І тим паче нелегким є завдання одночасно показати, що таке тоталітаризм і що таке повзучий російський колоніалізм укупі, із хтонічним супроводом "русскогоміра" на додачу; осягнути цей конгломерат чи бодай трохи наблизитись до його розуміння — це задача на п’ять із зірочкою, особливо якщо взяти до уваги той факт, що замилування ілюзією "великої російської культури" в США і далі процвітає, і у масовій свідомості ні балет, ні Достоєвський серйозно не постраждали. Але з чогось треба починати.
Тому я вирішила, що починаємо з тоталітаризму, бо він найочевидніший, на відміну від деяких колоніальних практик. Принаймні так мені здавалося. Але я помилилася: він очевидний лише тоді, коли людина, сформована більш або менш демократичним суспільством, читає про епоху його повного розквіту. А от настання тоталітаризму — річ набагато менш очевидна, в чому я і переконалася за останнє десятиліття. Не секрет, що новий-старий президент США та сформований ним уряд наблизили країну саме до тоталітарних практик — сюди улягають спроби президента захопити повну владу, ігноруючи конституцію; репресії проти емігрантів, навіть легальних; депортації; "гулаг" у Сальвадорі; атаки на свободу слова і на незалежні медіа; підтримка білих націоналістичних рухів; широке використання пропаганди; ну і, звичайно, панібратство з відомим диктатором і катом. Але чи всі в США це розуміють?..
Колись, у розмові з подругою з України, яка запитала мене, чи не відчувають американці, що в їхньому суспільстві відбулися дуже недемократичні зміни, я відповіла, що тут люди звикли до оголошень, до прозорості. Свого часу це дуже вразило мене при вступі в американський університет скількись там десятиліть тому: аби зрозуміти, як усе працює, достатньо було вміти читати, натомість у рідному УжНУ, що отримати навіть найнагальнішу інформацію, треба було оббивати пороги деканату, стирчати під аудиторіями, сподіваючись, що хтось вивісить оголошення тощо. Але ніхто не оголошує прямим текстом про те, що у вас от-от настане (або уже настав) тоталітаризм — це ж не стихійне лихо на зразок пожежі або землетрусу (хоча…) Ніхто не каже цього з найвищої трибуни простими словами через рот. Навпаки, робиться все, аби ніякі страшні слова такого зразка взагалі ніде не фігурували. І це і є однією з головних ознак, що непроханий гість уже на порозі. Можна прочитати мільйон книжок про тоталітаризм і все одно не помітити його наближення.
Письменник Антон Санченко якось запропонував дуже гарну формулу: культура — це бекап людства. У цьому сенсі роль і значення літератури незамінні.
Читання книжок з історії — це корисно, але це часто абстрактне знання. Література ж — як художнє, так і есеїстичне письмо — працює через конкретний людський досвід. Тому українська література зараз і наша культура взагалі — чи не найпотрібніша світові зброя у боротьбі проти ментальних вірусів.
Марія Берлінська називає нас "єдиним дорослим" у кімнаті, і не помиляється — ми не тільки вилізли з-під уламків тоталітарного світу, ми ще і стали на герць із безпрецедентно жорстоким (нео)колоніальним монстром, який до того ж весь час нас оббріхував. Монстрові не вийшло знищити наші голоси: наш "бекап" працює. І може спрацювати і для інших.
… Насправді я багато навчилася саме від своїх студентів. Нехай вони не до кінця "ловлять" історичні реалії, але в них є свіжість сприйняття, якої в мене іноді немає. Наприклад, коли ми читали зі студентами "Тигроловів" Івана Багряного, вони одразу помітили, що Багряний у цьому романі змалював дружню, міцну і тим щасливу родину (яка живе далеко від совєтів — рецепт щастя простий), на відміну від майже всіх літературних родин, про які ми читали того семестру: родину з "Третьої революції" Підмогильного, де відбувається атомізація у час війни, і кожен із членів сім’ї проживає свій окремий сценарій революцій та ідеологій; відсутність родинної підтримки у юної героїні Б’янки в "Сентиментальній історії" Хвильового (звісно, саму Б’янку можна потрактувати і як алегорію, особливо якщо перед тим прочитати "Таємну ложу" Леоніда Плюща, але моя аудиторія в Штатах — це бакалаври, які аж ніяк не спеціалізуються з україністики, хоча достатньо зацікавлені, щоб записатися на курс із літератури — в перекладі англійською); стражденну родину в оповіданні Євгена Пашковського, не всі члени якої переживають Голодомор; героїв і героїнь Євгенії Кононенко, у яких постає фатальне квартирне питання; і "Солодку Дарусю" Марії Матіос, де на родину ополчилися тоталітаризм і колоніальна експансія.
Тут починається найцікавіше, бо можна провести паралелі й дозволити людям подивитися на власне суспільство через оптику нашої літератури, як би дидактично це не звучало. Комуністична ідеологія стає тим чинником, через який син практично полишає родину (Підмогильний) — а водночас у США маємо цілий шлейф розлучень і сімейних драм, який тягнеться ще за першим президентством Трампа. У багатьох є родичі та друзі, з якими довелося перестати спілкуватися. "Розвинутий соціалізм" і репресії тілесності, особливо жіночої (Забужко) — тим часом у США релігійна догматика перемагає здоровий ґлузд, окремі штати вводять заборону абортів. Є й більш нюансовані паралелі.
В оповіданні Ніни Бічуї "Камінний господар" описані дні одразу по смерті Сталіна, з "усенародним" горюванням — беру в лапки прикметник, а не іменник, бо ті, хто таки горював, робили це щиро. Сама героїня Бічуї, звичайно, не горює, але атмосфера тих днів постає дуже виразно. Я пригадую, ще по смерті Кім Чен Іра мене запитували американські друзі, що я, як людина, що жила при тоталітаризмі, думаю з приводу розмаху народного горя: адже це був диктатор і вони б мали його ненавидіти.
Я пояснювала їм про те, що комуністичні, та й будь-які інші, диктатури не працюють за принципом здорового ґлузду; про те, що пропаганда — це єдиний голос "іззовні", який ці люди чують; і що так, можна обманути, обмарити людину до такого стану.
І якщо подивитися зараз на виборців Дональда Трампа, то вони поводяться схожим чином — їм обіцяли дешеві яйця та ковбасу по два двадцять (закреслено), надурили, ціни й далі ростуть і ніякого прогресу немає, в країні ідуть репресії, а вони і досі обожнюють свого лідера. І ось тут важливо пояснити, на прикладі оповідання, що в таких сценаріях задіяні не механізми політикуму, а механізми творення культу. Лідер культу просто не може, за законами жанру, зробити щось "не так" — він є єдиним мірилом, альфою і омегою поступу.
Одним із найболючіших для студентів текстів виявилася "Солодка Даруся" Марії Матіос, що і не дивно. Слухаючи їх і перевіряючи їхні есеї, я побачила, що саме їх потрясло: без усяких моїх підказок вони прочитали цей текст як попередження про наслідки тоталітаризму. Тоді кілька людей звернулося до мене по консультації – хотіли писати про ментальне і душевне здоров’я суспільства і про конкретну шкоду, якої завдала комуністична російська навала. Ну, що-що, а mental health — першорядна цінність у практичному американському суспільстві, точніше, у певних його соціальних класах, якраз тих, які можуть собі дозволити університетську освіту (тут я роблю паузу й видихаю, бо так і хочеться розказати про це більше — народ США страшенно збіднів за останні двадцять років, поняття "середній клас" — це швидше милий жарт, ніж реальність, "американська мрія" можлива, якщо твої батьки мільйонери, а борги за освіту вимірюються зараз такими сотнями тисяч, які вже навіть лікарям і адвокатам, традиційно найвисокооплачуванішим випускникам, майже неможливо окупити).
Але повернімося до ментального здоров’я. Тут відгуки були дуже емоційними якраз тому, що це для моїх студентів осяжна реальність, щось щоденне, навіть буденне. Не всі можуть осягнути силою емпатії, навіть при великому бажанні, що таке війна, окупація, втрата житла, втрата рідних. Це важкі і гнітючі речі. Але от ментальне здоров’я як фундамент благополуччя — це в Штатах (у певних соціальних колах) розуміють усі. І це викликало шквал розгніваних реакцій — як це так? Як ці російські комуністи посміли? Невже вони не розуміють, що людина потім не може повернутися до нормального життя? Заробляти на себе (незалежність та ідеал one income, one householdОдна платня, один дім; мається на увазі спроможність утримувати себе без допомоги родини, на власну платню, і не жити родинним кланом — це теж неабияка цінність)? Хто потім буде утримувати цих людей? Чи є механізми в уряду? Як будуть жити родини таких людей? Вони ж стали непрацездатними (етика ранніх пуритан-переселенців — праця понад усе)! Це ж колапс суспільства!.. Практики поневолення перестали бути абстрактними, тому що втілилися в конкретних долях, і перед читачами неначе враз розверзлася прірва: дивишся із жахом і не бачиш дна. Така ось показова феноменологія. Слухаючи це обговорення, я розуміла, що бодай ця група людей в аудиторії щось зрозуміла про світ, про нас і про себе — дякуючи українській авторці.
Коли стало ясно, що Київ не впав за три дні, і що маленька Україна зупинила велетенську країну-агресора, зовсім інакшим стало прочитання "Музею покинутих секретів" Оксани Забужко (правди ніде діти, ми читаємо уривки — повністю роман я задаю лише аспірантам). До того, підозрюю, вся ця наша Повстанська Армія для студентів була трохи такою екзотичною ексцентрикою, ясно ж, що вони не переможуть (а перемога і здобутки, achievements, – ще одна неабияка цінність цього сегменту тутешнього суспільства). Але після 2022 стало ясно, що це ніяка не екзотика, а просто правда, що стояти за своє, навіть коли ти в меншості – можна і треба.
Взагалі ще від першого президентства Трампа студентськими колами (як, зрештою, і нестудентськими) ширився цинізм: який сенс голосувати, система поламана, немає чого і за що боротися, давайте проголосуємо по приколу (які знайомі приколи, правда?) Мене й саму намагалися загітувати милі юнак і дівчина в університетський кав’ярні — певно, помітили, що я витріщаюся на наклейку на комп’ютері когось із них, де було написано щось на кшталт "система все одно не працює, у виборах немає сенсу". Якщо перекласти це на мову війни, то вийде щось на зразок "немає сенсу боротися, краще здатися, вони сильніші". Але ми поміняли уявлення про те, що таке сила. Це був удар не тільки по російській армії, але і по світовому цинізму. І мені здається, мої студенти, читаючи про УПА, це збагнули.
…І наостанок: хоча у нашої літератури в перекладах на англійську досі не так багато читачів, як ми би хотіли, я вважаю переклад надзвичайно важливою справою. Так, часто ми не маємо потужної підтримки критики у тих же США, бракує розкрутки, і взагалі справа лежить на плечах кільканадцяти ентузіастів… Нас мало. Але ми мусимо вірити у свою справу і робити її далі. Ми мусимо видати не лише сучасників, але й нашу класику англійською мовою. Адже наша література в перекладі — це теж наш бекап.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media