З 20 березня по 20 квітня у Малій галереї Національного культурно-мистецького та музейного комплексу "Мистецький арсенал" тривала виставка Ірини Лоскот "Музей невражаючих мутацій". Харківська мисткиня працює на межі мистецтва, науки та вигадки, досліджуючи, як мілітаризація середовища й натуралізація війни впливають не лише на людей, а й на не-людських агентів.
У своїй практиці вона ставить під сумнів антропоцентричне бачення, розмиваючи межі між знанням і чуттєвим досвідом, контролем і вразливістю, фіксацією і співпереживанням. Її роботи — про спроби співіснування з природою, про травму війни, про тіло як носій пам'яті, а також про неможливість повного відокремлення спостерігача від події.
Яна Качковська для Суспільне Культура поговорила з Іриною Лоскот про симбіоз як спосіб мислення, про музейну мову у воєнному контексті, про погляд як інструмент влади, про іронію та вразливість у роботі з матеріалом, про "недосконалість" як частину процесу — і про мистецтво як спосіб залишатися живою.
В одній із твоїх інсталяцій важливою стала сама музейна мова: скло, вітрини, стрічки, що відгороджують, експозиційні стійки. Але ти працюєш із ними не як зі способом дистанції, а навпаки — як із можливістю наблизити, залучити глядача. Що для тебе означала ця межа — і спроба її стерти?
У своїй виставці, я хотіла розмити межі впливу воєнних дій. Майже усі роботи — за склом, мають, здавалося б, чіткі межі, проте через концептуальні рішення стає зрозумілим, що ці межі — умовні.
Мені також було важливо, щоби самі глядачі відчули, що вони — частина експозиції, бо теж перебувають за скляними дверима і вікнами. І експонати дивляться на них, так само як і вони на експонати.
Тіла глядачів відображалися у склі, яке є частиною робіт. Я ніби дивлюсь на роботу, а бачу і себе в ній. Відбуваються нові взаємодії.
Ще однією темою став час. Я створюю уявний музей майбутнього, де такі мутації, такі матеріальні форми вже існують. Відбуваються симбіози між часами, просторами, тілами. Бо час — нелінійний, простір теж змінюється. Це те, що мені було важливо передати: навіть якщо ми зараз живемо у воєнний час — він ніби плинний, розмито тривалий.
У відео "Перемога" ти працюєш з архівним матеріалом, але переосмислюєш його через власну оптику, додаєш нові сенси. Як виникла ця робота? Чому саме цей фільм?
Це відео я зробила у 2023 році у Львові — в межах співпраці з Міським медіаархівом. Я працювала з фільмом "Дихання твоє, Земле…", дія розгорталася в колгоспі "Перемога" у місті Покровське Дніпропетровської області. У центрі фільму — голова колгоспу, військовий в минулому, Іван Кісенко.
Це типовий радянський пропагандистський фільм, який прославляє працю на землі. Мовляв, які ми всі молодці. Але мене зачепили окремі фрази. Особливо — як Іван Кісенко описує свої стосунки з природою. Ніби він веде з нею інтелектуальний двобій. Каже, що природа ходить білими, а людина — чорними, як у шаховій партії. Це такий характерний спосіб мислити — через конфлікт, через необхідність перемоги над не-людським світом.
Мене вразив і візуальний ряд: трактори, техніка для обробки землі — вони виглядали мілітаризовано, ніби танки. Це створювало дуже сильне відчуття присутності війни навіть там, де мова йде про аграрну працю. У фіналі відео я візуалізувала думку про шахову партію з природою. Просто затуляла частини кадру чорними квадратами — як клітинки на дошці. Ландшафт розкладався на логіку гри. Це був мій спосіб показати інший погляд, підкреслити, як це — мислити крізь призму домінування.
У тексті до роботи я детальніше говорю про це експлуатативне мислення — про підхід, у якому земля, ресурси, живе — все стає інструментом. Це мислення дуже глибоко вкорінене і, власне, воно формує основу сучасного імперіалістичного бачення.
Щодо відео — я його передивлялась багато разів, і в мене виникло таке відчуття: з одного боку, воно ніби критикує радянську експлуатацію — людей, природи, землі, ресурсів, таке безкінечне споживацтво. Але з іншого — це дуже перегукується з теперішнім: ми й далі живемо у споживацькому світі, тільки тепер це ніби менш помітно, замасковано. Мене ще дуже зачепило, як ти використовуєш ці чорні квадрати — це для мене ніби акт цензури, як із радянськими архівами, коли замальовували те, чого не мали побачити. Скажи, будь ласка, ти дійсно мала на увазі саме цензуру? Або, можливо, ще якісь інші сенси ти вкладала в ці затемнення?
Ці чорні квадрати для мене — це, скоріше, теж про насильницький погляд, який спрямований на нас. Він робить неможливим щось побачити в повному обсязі й це стає нам недоступним в принципі. Така собі самоцензура. Мені подобається твоя думка: у цьому справді проступає тінь радянської цензури, коли контроль над інформацією був не просто нормою, а цілою системою впливу.
Моя мама зараз живе в Сумській області, вона вирощує все самостійно. Це інакший спосіб життя — без споживацтва, без надлишків. Вона навіть жуків колорадських збирає руками — це така дрібниця, але це якось зворушливо і чесно. Бо це показує, що можна взаємодіяти з середовищем інакше, ніж ми звикли.
У твоїх роботах часто звучать теми війни проти природи та тварин. Як це поєднується з твоєю особистою позицією? Як твої переконання, зокрема як веганки, впливають на практику?
Це, певною мірою, є один із поштовхів до того, чому я створюю роботи про не-людей і шукаю мову взаємодії з ними. Повпливало на мій інтерес до теми, з якою я працюю, і дитинство. Я часто проводила час на Сумщині, в селі, а моя мама — біологиня, яка у вільний час займається городництвом, — завжди звертала мою увагу на взаємозв'язки між не-людиною і людиною. Повномасштабна війна змусила переміститися мою родину в село і це ще більше загострило мою увагу до землі та інших не-людських агентів, які переживають ці події разом із нами. Цікаво, як у контексті бойових дій з'являються зовсім нові зв'язки. Люди, які живуть під землею, ховаються в укриттях — і в якомусь сенсі ми також стаємо частиною цього підземного, не-людського світу. Я багато дивилась відео Третьої штурмової — як підриваються дерева, як гранати висаджують ґрунт. Це справило на мене сильне враження. У роботі "Камуфляж", де кора постає як образ, я підсвічую це питання: хто кого камуфлює? Людина — не-людину, чи навпаки? Хто кого захищає? Де проходять ці межі?
Розкажи про свою нову роботу "Іржаві". Яке послання ти закладала в цю роботу і чому саме такий символізм?
Це нова робота, яку я створила кілька місяців тому. У ній я хотіла провести паралель і вибудувати зв'язок між різними елементами. Власне, робота й називається "Іржаві". У композиції є трава, яку я знайшла на Сумщині та засушила. На цій траві є коричневі рисочки — крихітні штрихи, які на перший погляд важко помітити. Але це — гриби, які називають іржавими через колір, схожий на іржу. Це народна назва. І мені дуже подобається, як вона звучить — "іржаві гриби". Наче зрощення металу і живого.
Червоний пісок, який є у роботі, — це вже мій художній жест. Я намагалася витримати всю композицію в естетиці іржі, але додала цей пісок, щоб посилити відчуття напруги між органічним і неорганічним. Водночас там є справжня іржа — частково з уламків воєнної техніки, частково з інших джерел. Іржаві гриби — це організми, які вступають у симбіози з іншими організмами. Їх часто вважають паразитами, але я так не думаю. Для мене це про утворення чогось поміж життям і смертю. Можливо, це не гриби, що проростають із трави, а сама іржа, що "росте" в них. Можливо, трава вже не належить до нашого звичного уявлення про траву.
У цій роботі, як і у багатьох, я поєдную наукові факти з вигадкою. Це мій спосіб підважити уявлення про людський контроль над не-людським. Бо насправді ми не маємо цього контролю. Ми не можемо до кінця зрозуміти ці процеси. Водночас я не кажу, що це заперечує нашу здатність впливати на форми спільного існування з не-людьми.
У першій залі глядачі натрапляють на роботу, яку ти називаєш своєрідним "запрошенням". Як через матеріал і форму тобі вдалося закласти це відчуття входу в щось більше — у симбіоз, у цикл, у співбуття з землею?
Це серійні роботи про компост і симбіоз. Про те, як усе змішується з усім, як на землю звалюється все — різноманітні отруйні речовини, залізо, уламки. І вона все це перетравлює в компост, утворюючи нові форми, які їй невластиві. Вона ніби виходить зі своїх меж, "виповзає" з себе, розбиває скло. У деяких роботах це лагідне запрошення приєднатися, переосмислити взаємодію з не-людьми, бути разом, а в деяких — доволі агресивне.
Для мене стала важливою цитата Донни Гарруей: "Ми всі потрібні одне одному у різних взаємозалежностях, у симбіотичних звʼязках, компостних купах. І ми, врешті-решт, зливаємось, щоб стати всім або нічим".
Це "все або ніщо" — важлива для мене ідея. Життя, яке продовжується після смерті. Але не як щось світле, радісне й далеке. А як щось присутнє, тут. Те, що перетікає у форму, в якій ми навіть не впізнаємо себе.
У твоїй роботі природа не просто тло — вона стає учасницею подій, має власну дієздатність і реагує. Як ти працюєш із цією ідеєю відповідальності природи? І чому для тебе важливо підкреслювати неочевидну, "невидиму" дію у взаємодії з живим?
Тема меж завершує, власне, підсумовує виставку. В останній роботі “Без назви” межі настільки умовні, що розчиняються у повітрі. В цій роботі гілки з Харківської області та Києва змішуються, утворюючи нові симбіози.
Коли дерева отримують фізичні пошкодження — укус комахи чи тварини, відламана гілка — вони виділяють газ етилен. Він працює як сигнал небезпеки і передається іншим деревам поруч. Мені було важливо поговорити через це і про агенцію — бо дерева також відповідають. Вони не просто пасивні. Дерева мають свої механізми захисту, вони діють, хоч і непомітно для ока.
Ще один елемент роботи "Без назви" — це стрічки. Вони з'являються в цивільному середовищі, щоби щось огородити, відвернути увагу або, навпаки, звернути її — як знак, що тут щось сталося. Ці стрічки звисають із пафосних музейних стійок і в цьому виникає новий тип симбіозу, де розмиваються межі між виставковим та невиставковим об'єктами й загалом просторами.
Музей перетворюється на щось цивільне, а цивільне — на музейне. Це, до речі, перегукується з думкою, яку я десь бачила у Нікіти Кадана — що митці сьогодні займаються архівацією звичайних об'єктів, створюючи музейність із воєнного досвіду. Це ніби така стратегія витіснення війни — як події теперішньої — в минуле.
Ти казала, що не любиш слово "природа". Чому?
Коли ми вживаємо це слово, ми ніби говоримо, що є "я", а є якась далека від нас "природа". Хоча природа — це все. Мені дуже відгукується як про це пише Тімоті Мортон.
Мені близька ідея про те, що об'єкти можуть залишатися онтологічно присутніми, навіть не здійснюючи дії у звичному сенсі. Ця напруга між явною дією і прихованою потенційністю особливо цікавить мене у власній роботі з медіа: нерухомими скульптурами, інсталяціями, об'єктами.
Чи погоджуєшся ти з думкою, що сучасне мистецтво — це насамперед контекст, у який поміщено роботу? Тобто що саме винесення об'єкта — наприклад, землі, гілок, дерев — у галерейний або музейний простір перетворює його на твір мистецтва?
І якщо так, то що для тебе особисто робить ці "природні" елементи мистецтвом — жест, контекст чи, можливо, щось інше?
Своїми роботами я хочу звернути увагу на певні речі, наділити їх цінністю, зробити їх важливими, окреслити — як тими ж стрічками, якими позначають місце, де щось відбувається. І надати простір бути разом з цією увагою, взаємодіяти з нею.
Я не створюю свої роботи спеціально для виставки. Це просто якась ідея, і я її втілюю, або ні. А вже потім опиняюся перед тим фактом, що моя робота — в галереї. Вона, звісно, сприймається мною вже інакше.
Можна сказати, як це буває в театрі: коли твоє тіло на сцені — воно вже стає об'єктом уваги. Так само на сцені компост і гілки.
Чи можна сказати, що, виносячи природні об'єкти в простір мистецтва, ми фактично ставимо їх на один рівень із визнаними шедеврами — як-от роботами Ван Гога чи "Мона Лізою"? І чи є в цьому спроба переосмислити цінність не-людського — землі, дерев, простору — через призму мистецтва?
Для мене, звернення уваги на не-людей в галерейному просторі — це вже переосмислення того, на що нам, умовно, дивитися і що вважати мистецтвом. Але зараз для мене цікавіше йти в те, що поміж об'єктами, які виставляються в галереях: погляди людини на не-людей і не-людей на людей, нові стосунки, які формуються, чи звернення уваги на ті, що вже існують, на їхню крихкість, зраненість.
І нарешті, про погляд. У твоїй роботі з'являються стрічки, обмеження, віддзеркалення, які ніби змушують глядача дивитися інакше — збоку, через скло, крізь маркер, що щось сталося. Це викликає асоціації з критикою музейного способу бачення — як у роботі Лади Наконечної — але у тебе це сповнено іронії, гри, напівжарту. Як ти сама ставишся до цього "насильницького" акту позначення?
Я думаю, погляд не може бути прямим. Він обмежений, відхилений, щось для нього недоступне. Щось приховане. Тоді, можливо, те, що я роблю — теж акт насильства. Але погляд — він сам собою може бути насильницьким. А може бути відведеним. Зупиненим.
Мені було важливо, як усе працює разом. Як я дивлюся у галерейне вікно — і бачу знову ці київські гілки дерев, що ростуть, а не лежать в галерейному просторі у спробі утворити новий симбіоз із харківськими гілками. Я дивлюся на ці гілки за вікном з новим досвідом, з новою оптикою. Мій погляд може рухатися далі, на сусідні дерева, як той газ етилен.
До речі, підсвідомо, думаю, що ця робота також і про мій особистий досвід. Події, пов'язані з воєнними діями, утворюють тривоги, які розкидають мене по різних місцях, від Харкова до Києва. Я тепер і там, і там.
Як ти визначаєш, що твоя робота зроблена? І що для тебе є мистецтво загалом?
Можливо, завдяки мистецтву можна відчути себе живими.
Що стосується відчуття завершеності — я не розумію, коли робота готова. Навіть після відкриття підходила й поправляла щось. Мені здається, роботи постійно змінюються, особливо через матеріали, з якими я працюю.
Ти часто посилаєшся на театральний досвід — і це природно, адже ти тривалий час побутувала в цій сфері. Навіть коли займаєшся іншими медіа, у твоїх роботах відчувається вплив перформативного мислення, мови театру, тіла, сцени. Як ти сама це відчуваєш: наскільки твій досвід у театрі вплинув на твою художню практику? Чи вважаєш ти, що він дає тобі певну перевагу або іншу перспективу порівняно з художниками, які не мали подібного бекграунду? І чи є в тебе бажання колись повернутись до перформансу — можливо, в іншій формі?
Спочатку, коли я почала займатися сучасним мистецтвом, я робила тільки перформанси і не могла робити нічого іншого. Я почала звертати увагу на матеріальність як те, що може бути зруйноване війною. Це ще одна причина, чому я не робила об'єктні роботи, — я не була готова на цей ризик. Наприклад, відео стало можливим лише після того, як у мене з'явився ноутбук у 2022 році. Це все мене дивувало, адже з'являлися нові ресурси, нові можливості в мистецькому арсеналі.
Зараз мені важко повернутися до перформансу, хоча дуже хочу. Я у захваті від способу роботи з перформансом Льоші Мінько, адже він знаходить нетривіальні способи працювати на межі театру, перформансу та спільноти. Але сама розумію, що... Ну, не знаю, можливо, просто я не наважуюсь. Після відкриття виставки нам навіть казали: "А чому ви з Льошею разом не працюєте офіційно?" А я відповідаю: "Бо ми сваримось!" (сміється). Це складно — працювати разом і бути чоловіком та дружиною. Проте ми постійно обмінюємось думками, тому я вважаю, що ми все ж працюємо разом. У нас такий собі невидимий колектив.
Нещодавно я створила перформативну роботу, де садила дерево сливи. Мене критикували і говорили, що це більше схоже на активізм, що я не бачу межі між активізмом та мистецтвом. Але для мене це мистецтво, звісно. У ньому є ідея і моя особиста історія, а не соціальна дія. Якщо вже про це говорити, то я вважаю, що мистецтво й активізм глибоко переплетені.
А щодо театру — так, він вплинув на мене однозначно і, безумовно, мені допомагає. Зараз я почала думати про те, щоб знову почати дивитися вистави. Після того як у мене було вигоряння через театр, я хотіла відсторонитися від цього досвіду, а тепер розумію, що це був важливий етап, і я ціную його.
Як ти зробила цей "стрибок тигра" від театру до сучасного мистецтва?
Пішла з театрального мистецтва, бо почала бачити в ньому занадто багато проблем, які не здатна розв'язати.
Восени 2022 року було нерозуміння, куди далі рухатися, і мій чоловік Олексій Мінько створив для мене мінірезиденцію. Ми багато читали, розмовляли і я захотіла зробити дві роботи. Це були малюнок-інструкція та перформанс "Артіст ток". Так я почала створювати нові роботи та інколи проходити на опенколи. У цей час, я також була волонтеркою в "Soma Майстерні". Участь в утворенні колективу "Мюзикл" і спільна робота над фільмом "Мюзикл" (кураторка: Ольга Марусин) стали для мене досвідом, важливість якого важко переоцінити.
Тоді я відчула цінність спільноти, колективної дії, спонтанного процесу створення мистецьких робіт — поза інституційними рамками та ієрархічними відносинами. Я рада, що це трапилося зі мною саме на початку знайомства із сучасним мистецтвом. Після цього досвіду я почала усвідомлювати себе як художницю.
Ти згадувала, що в театрі тобі не вистачало свободи. Чи відчуваєш ти, що в сучасному мистецтві, зокрема в перформансах, ти маєш більше свободи?
Поки так.
Поки?
Мені все здається новим, поки ще не все опрацьовано. У театрі мені не вистачало критичності й готовності до змін. Мені здавалося, що український театр переважно взагалі існував для того, щоб транслювати стереотипи як норму, некритичні, а деколи і праві теми. Тому, маючи з чим порівнювати, я відчуваю багато свободи в сучасному мистецтві. Хоча я не відкидаю цензуру, яка все ще присутня, комерційні рамки деяких інституцій чи кураторок або кураторів, які визначають, що треба зробити видимим.
Попри це, в сучасному мистецтві я бачу альтернативні шляхи, а в театрі їх, на мій погляд, досі немає. Без однодумців, які теж би мали такі думки про театр, змінювати мову в цій сфері неможливо. Мабуть, саме це і спонукало мене обрати інший шлях — той, що відкриває більше можливостей втілювати свої ідеї та працювати з темами, які справді мене хвилюють.
Чи вважаєш ти, що мистецтво має існувати поза логікою ринку? Наскільки для тебе важлива матеріальна сторона творчості — чи це щось, що віддаляє від самого процесу і сенсу створення?
Мені здається, що мистецтво, яке стає комерцією, має вписуватися в певні естетичні рамки. Моє — не таке, воно брудне, його не поставлять собі, щоб воно гарно стояло і радувало око. Я не орієнтують на продажі, не намагаюсь комерціалізувати те, що роблю.
Це твій перший персональний проєкт. Як ти почуваєшся після відкриття?
Якщо так повинно відбуватися, то я зібрала всіх. Ніби на свято. І я неймовірно рада, що це відбулося саме в Малій галереї. Я ще не зовсім відчуваю себе частиною спільноти. Зараз більше відчуваю свою належність до неї, але коли, наприклад, я їздила на резиденції і не була по три місяці в Україні, не могла відвідувати виставки, то потім, повернувшись, зрозуміла, що контакт змінився.
Тому мені було класно під час свого відкриття, хочеться робити більше. Хоча це така, знаєш, своєрідна заява про себе, про те, що ти художниця. Як би це не звучало, але тепер я даю людям право говорити про себе.
Ти казала раніше, що не дуже відчуваєш себе всередині ком'юніті. Чи не бачиш ти в цьому проблему? Це все виглядає як закритий клуб, у який неможливо потрапити. Щоб тебе прийняли, потрібно або щоб тебе визнала ця ж сама спільнота, або якась інша — наприклад, критики, дослідники.
Це жахливо, що тебе ніби не існує, поки хтось не визнає, не побачить. Через це можна відчувати багато жорстокості до себе і самотності. Ця виставка дала мені видимості в спільноті. Я дуже рада, що її побачили люди, думки яких для мене дуже важливі, і я споглядаю, як люди зі спільноти частково стають мені кимось набагато ближчими, ніж художницями та кураторами, якими я захоплююсь. Вони стають друзями, добрими знайомими, і наша взаємодія набуває зовсім інших цінностей та почуттів.
У мене досі є внутрішня орієнтація на спільноту. Можливо, це робить мене вразливішою. Це ж ті люди, які вже бачили й перебачили багато мистецтва. Тепер питання в тому, як вони тебе сприймуть: візьмуть до себе чи ні.
Борис Філоненко одного разу сказав, що можливо, у мистецької бульбашки є своя екологія і вона стосується не тільки того, щоб когось впускати, а і того, щоб когось не впускати, для того щоб підтримувати її життєздатність. Я це розумію.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media