Роман-постапокаліпсис про Крим – "Дім солі" читають у перекладі в Польщі та Азербайджані. В Україні його випустили друком у 2023 році. Авторка книги Світлана Тараторіна – кримчанка, народилася у Роздольному.
Про російську окупацію Криму, яку описала в жанрі фантастики в своєму романі, та обіцянку бабусі повернутися додому — письменниця розповіла в інтерв’ю Суспільне Крим.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
Наближається 11-та річниця окупації Криму. Які у вас рефлексії стосовно цього?
— 11 років — це дуже багато. Коли я їздила з презентацією роману "Дім солі", просила людей підняти руки і відповісти: "Хто коли був в Криму?". І знаєте, все менше цих рук. Тому що за 11 років виросло ціле покоління людей, яким на Майдані було років 12—13. Вони вже дорослі. Хтось з них уже служить в лавах оборони, хтось, на жаль, залишився на півострові, бо тоді були дітьми. Я думаю, що для всіх кримчан, незалежно від того, коли вони виїхали з Криму, до чи після 2014 року, це важкі і травматичні дні, тому що згадуєш до хвилини все, що відбувалося. Пам'ятаю, ходила на Майдан, ми прощалися з "Небесною сотнею" і це безкінечне "Пливе кача". Аж тут мені телефонує мама, вона жила в Євпаторії, і з тривогою в голосі розказує, що щось відбувається: блокують військові частини, влаштовують якісь мітинги, немає розуміння взагалі куди це все йде. Ми всі тоді були дуже розгублені, вся Україна після Майдану була розгублена, і ми не чекали такого удару. Потім у березні в Криму відбувся цей псевдореферендум. Я пам'ятаю, мама ще тоді залишалася і вона ходила на дільниці. Як журналіст вона намагалася зрозуміти, що відбувається і казала, що дуже багатьом просто видавали бюлетені без паспортів. Якщо є бажання – іди голосуй, можеш скільки завгодно. Багато хто, з її слів, голосували проти, але ми знаємо результат.
Коли ви востаннє були в Криму?
— Крайній раз я була в Криму у серпні і дуже багато моїх знайомих кримчан, які того літа ще встигли відвідати Крим, зберігають ці квитки. Останній маршрут, мені здається, якраз наприкінці літа був і залізниця припинила сполучення. Це вже була для мене дуже страшна дорога, я її пам'ятаю дуже чітко. Бо одна справа, коли ти в Києві і з новин чи повідомлень друзів чуєш, що щось відбувається. А інша справа, коли ти бачиш це на власні очі. Перше, що мене шокувало, це були дзоти на обох берегах – на материку і на півострові. Такого ніколи не було. Я вчилася у Києві і кожні три місяці їздила до Криму. А тут картинка змінюється і я розумію, що не тільки материкова Україна готується оборонятися від Криму, а й Крим готується оборонятися, що це вже якась розділена територія. Для мене це стало першим шоком. Другим шоком стала митниця в Джанкої, коли абсолютно не кримчани за зовнішністю ходили, перевіряли паспорти і ставили штампи про перетин якогось кордону. Мене пропустили, бо я їхала до бабусі.
Якою тоді була атмосфера в самому Криму?
— Якось я сплачувала якісь платіжки на пошті і пам'ятаю цих хлопчиків, яким тоді було 10—12 років, вони закінчили українську школу ось щойно, у в травні, серпень і вони вже такі: "Расія магучая" і так далі, а це дуже прикро, бо я розумію, що зараз їм уже за 20. Ще пам'ятаю таксиста, кримського татарина, в якого під капотом був жовто-блакитний прапор України і жовто-блакитний прапор кримських татар і він казав: "Я нікуди ці прапори не ховатиму". Я потім багато разів згадувала, що з ним сталося, тому що з цією позицією, вочевидь, йому було, як мінімум, тяжко, як максимум, не знаю, де він зараз. Або інший випадок — теж таксист, який кричав, що в нього, знаєте, як оце – "брат сестри воював на Донбасі" і ми з ним тоді розсварилися і взагалі з мамою вийшли з того таксі. Це вже був дуже сумний для мене Крим, за відчуттями на межі катастрофи, ще не усвідомленої, але яка вже прийшла.
Покоління, яке не знає про Крим тут, на вільній частині України, як їм про нього розповідати?
— Це величезна робота, яку ми маємо робити. Чесно кажучи, я не знаю, як розповідати так, щоб про це почули, бо справді важко, коли ти це бачиш тільки на мапі і не можеш туди дістатися. Водночас мені постійно хочеться про це говорити, особливо, мабуть, після 2022 року ця потреба стала ще гострішою – вийшов мій роман "Дім солі", який я почала писати ще в 2019 році, він вийшов тільки в 24-му. Це фантастичний роман на основі історії, міфології Криму і мені здається, що зокрема і молодому поколінню було б, мабуть, легше таким чином трошки наблизитися до цієї землі, нехай для них вона уже є такою землею з легенд.
Свій роман "Дім солі" ви присвятили бабусі-кримчанці. Ідея присвяти виникла вже під час створення чи ще коли бралися за перо?
— Я про цю книгу думала ще з 2014 року, але це було дуже травматично для мене, тригерно. Дуже довго не могла підступитися. З одного боку, я розуміла, що мушу це написати: "Хто як не я?". З іншого боку, не вистачало тієї дистанції, щоб говорити про Крим. Я почала її писати в 2019 році. Мені здалося, що про Крим стали менше говорити, всі якось стали оминати цю тему. Пам'ятаєте: "Якщо зачепиш Крим – почнеться велика війна". Мені через це було прикро і це підштовхнуло мене, я сіла розробляти роман. Тоді моя бабуся ще перебувала в Криму, ми забрали її на материк в 2021 році, їй вже було 92 роки, ми не бачилися 7 років. Тому ця присвята логічна. Була домовленість з видавництвом, ми мали видати роман у лютому 22-го, бо лютий – це початок російської окупації. Але в лютому 2022 року сталася інша трагедія для України і це все відсунулося.
"Дім солі" — це роман-фантастика, постапокаліпсис. Чому саме такий жанр?
— Це світ, в якому вже сталася катастрофа, ця катастрофа змінила цю землю, перетворила колись квітучий зелений півострів на випалену, малопридатну до життя територію. Здебільшого я описую свої рідні місця. Я з північного заходу Криму. Це такий безкінечний степ, аж до Бахчисарайського плоскогір'я і до Кримських гір. В моєму фантастичному світі – це трошки закапсульований світ, над ним ось така техногенна катастрофа, яка робить його недоступним для інших, але, водночас, не дозволяє звідти вибратися. Люди, живі істоти, вся природа зазнала впливу цієї катастрофи і всі змінилися. Люди стали засоленими, дуже зміненими, в них є не лише проблеми з зовнішністю, вади, але і з пам'яттю, зі сприйняттям історії. Вони не знають хто вони, звідки, чому вони тут живуть. Над цією територію має фактичну владу релігійно-військова організація, яка в моєму романі називається "старші брати".
Водночас люди живуть своїм життям і це таке головне вістря конфлікту: головний герой, в мене кілька головних героїв в романі, вони намагаються зрозуміти, що сталося з цим світом. Молодше покоління шукає відповідь на питання: "Яке має бути майбутнє?". Бо майбутнє завжди має бути. Мені хотілося на такій подієвій сюжетній канві теперішнього подумати про минуле Криму, тому в романі є багато історичних відсилок до інших епох – від давніх античних часів до 20 століття. Мені хотілося показати таку тривалість зла, коли те зло, яке ми маємо в реальному світі, в моєму вигаданому воно теж мало своє коріння. І в якийсь момент йому недостатньо чинили опір, тому воно перемагало.
У своєму романі ви показали російську окупацію?
— Навіть на форзаці можна вгадати обриси Криму. Але в романі це Кіммерик. Змінена земля це Дешт – степ, це з кипчатської мови, вони так називали Дешт-і-Кипчак, решта топонімів теж почасти історичні, деякі з мапи 1939 року, ще до депортації кримських татар. Потім там 95% кримськотатарських назв знесли з мапи Криму, тож оці старі назви мені було важливо повернути, це таке осмислення того, що сталось з Кримом і чому це сталося? Бо для мене, незважаючи на те, що це постапокаліптика, це все одно історія про надію і про майбутнє.
Ваша книга наразі продається вже і за кордоном, зокрема, у Польщі. Які отримували відгуки і чи сподівалися, що книга продаватиметься і за кордоном ?
— Не дуже сподівалася, тому що ця історія складна навіть для українців. Мені здавалось, що вона буде цікава кримчанам чи мешканцям півдня України. Але польське видавництво придбало права. Ще більш мене здивувало коли Азербайджан теж придбав права. На жаль, я не володію ні тією, ні тією мовою, але мені сподобалось, що азербайджанське видання супроводжується передмовою, здається їхнього вченого філологічних наук, де якісь такі моменти пояснюються, частково те, що є в кримськотатарській міфології є десь в азербайджанців. Знаю, що полякам ця тема теж постійно цікава і після того як моя перекладачка закінчила роботу над моїм романом, вона навіть ініціювала для іншого видавництва збірку кримських легенд. Це її от авторська збірка, я писала там передмову, я думаю, що це теж один з важливих кроків.
Ваші книги читають в Криму? Чи є звідти зворотній зв'язок?
— Комунікація складна: мені декілька акаунтів писало, думаю, що це люди, які в Криму, обережно казали, що читають і дякували, що такі книжки про Крим українського з'являються. Я завжди кажу, що для мене перемогою і справжнім поверненням Криму додому, буде можливість приїхати в Крим і поїздити Кримом, з книжкою, з презентацію. Розказувати про нас, про наше життя цих років, слухати як вони їх проживали, обмінюватися цим досвідом і хоча б на базі художньої літератури десь об'єднуватися, зрощуватися назад.
Чи є, на вашу думку, російська література частиною їхньої пропаганди?
— Безперечно. Наприклад, кафедри славістики, переважно в усіх світових університетських центрах – це переважно були кафедри русистики, хоча здавалося... Після початку повномасштабного вторгнення, я знаю, що дуже багато цих кафедр намагалися знайти україністів, щоби цю тему актуалізувати та відокремити від русистики.
Радянська імперії впливала на це все, давала кошти, щоби популяризувати культуру. Тепер вона ж привласнює всі культури, які були поневолені, продає це, як своє. Недаремно Гоголь всюди стоїть на полицях і, до речі, користується попитом, але треба подивитися в анотаціях, бо 99% що це буде російський автор і не тільки про Гоголя йдеться.
Якщо чесно, то я не думаю, що колись це повністю зникне, бо ця країна велика. Якщо вона зменшиться в десятки разів, на що я сподіваюсь, то це вже буде інша історія. Але поки вона існує, то її культуру важко абсолютно закенселити.
Чи може література бути частиною дипломатії?
— Мені здається, вона вже частина дипломатії. Тараса Шевченка вже цитують всі, в усьому світі. Це почасти тішить. Багато робиться, щоби наші тексти ставали доступними за кордоном. Є посольства, які дуже наші, українські. Дуже якісно відпрацьовують цю тему, розказують про українську культуру. Це безперечно частина дипломатії так само, як і кінематограф і все, що може, представити, показати Україну світу.
Як змінилася за час вторгнення наша українська література?
— Дуже змінилась. Вже створюються тексти, які рефлексують на тему повномасштабної війни і велика війна вона зараз в усіх текстах, незважаючи на жанр. Ми багато говоримо про те, що фантастика — це спосіб якось втекти від реальності, трішки відпочити від реальності, але як не крути, війна буде відчуватися. І це стосується всієї нашої літератури.
"Дім солі" – це точно такий же продукт всієї війни, все десятиріччя війни. Я ловлю себе на тому, що зараз працюю над наступною книжкою, це мало би бути продовження легковажнішого фентезі, але і там це все рівно буде присутнє.
Це буде друга частина вашого роману?
— Так, це буде продовження "Лазаруса". Там буде тема, класичної для фентезі, боротьби добра зі злом. Воно буде зчитуватися тому, що наша література, вся культура — цей досвід переживає. Він назавжди з нами і ми будемо те покоління, яке буде про це думати, мабуть, до кінця свого життя.
В посвяті до "Дому солі" ви пишете своїй бабусі, що повернеться додому. Яким бачите майбутнє Криму?
— Безперечно мені хочеться повернутися додому. Бо всі, хто наразі тимчасово втратили малу батьківщину, знаєте, як ми гуляємо нашими територіями? Через Google Maps! Це єдиний доступний спосіб хоч якось наблизитися.
Але хочеться приїхати фізично, відвідати могили, на жаль, бо в багатьох з нас вже померла якась частина родини, яка перебувала там. Ти не міг цього бачити фізично, звичайно хочеться побути там, де ти виріс і побачити, як це все змінилося. Це теж дуже боляче. Водночас, я щиро переконана, що ми можемо наші досвіди поєднати. Те, що кримчани були 11 років в окупації, не означає, що тепер ми не зможемо з ними поговорити чи порозумітися. Зможемо, я в цьому переконана. У нас дуже багато спільного і ми маємо цього прагнути.
Який у вас найприємніший кримський спогад?
— Коли я їздила в Крим, коли ми переїжджаємо перешийок, це ж така вузька ділянка землі, мені здається, до кілометра. З обох боків відчувається море, це моя Каркінитська затока та Сиваш. Я пам'ятаю, заїжджаючи в Крим, йшла, відчиняла вікно, висовувала голову, як скажений песик і мені було дуже важливо відчути цей запах солоного моря і перепеченого степу. Це те, що може наснитися, це те що дуже хочеться ще колись відчути.
Ми вже з вами говорили щодо того, що в Криму більше російської мови. А ви говорили українською мовою чи можливо перейшли в певний якийсь момент?
— Як ви сказали, проблеми з українською мовою в Криму? Там, в принципі, не було української мови. Так, я закінчила російську школу, у нас на той момент була україномовна гімназія. Та, яку відкрив Кучма в Сімферополі. Мені здається, вона була єдина, елітна і я знаю, що всі люди, які її закінчили, вони чи не всі змушені були потім виїхати з Криму, бо це дуже патріотичні, свідомі були випускники цієї гімназії.
До 18 років я говорила виключно російською мовою, українська для мене була такою мовою, як латина, знаєте, така мова, яка колись існувала і десь в книжках вона досі є, але хіба нею хтось говорить? Я не чула абсолютно розмовної української. Потім я поїхала вчитися уже в Київ і тоді я почала потроху переходити на українську. Мені було важкувато, звичайно. І я чесно кажу, що свій перший роман я писала зі словником, я вчила мову разом з написанням тексту. Я перейшла на українську, мені здається після 14-го року, це вже був свідомий крок, щоб і думати українською. Я м'яко переходила, тому розумію людей, для яких це важко, але немає нічого неможливого. Мене дуже тішить, що кількість української збільшується. В публічному просторі починає переважати українська і це класно.
Чи буде у вашій творчості ще тема Криму?
— Я думаю, однозначно. Не знаю, в якій формі, ось ми пропрацювали комікс, зараз мене запросили до одного дитячого проєкту – теж трошки написати про Крим. Нещодавно я брала участь в конкурсі "Кримський інжир". Це конкурс для початківців, але я свідомо надіслала свій текст, тому що мені дуже хотілося озвучити це оповідання про Крим.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp та Facebook