Вона припинила рахувати врятовані на фронті життя у перший рік повномасштабної війни, але каже, що всі її поранені бійці — вижили. Парамедикиня на позивний Кріс народилася у Криму, у цивільному житті була перукаркою у салоні краси у Києві, але вранці 24 лютого 2022-го пішла до військкомату. Каже: її робота — діяти швидко, адже інколи хвилина вирішує усе.
Чому деокупацію Криму називає національно-визвольною війною та про будні фронтового медика — Кріс розповіла кореспондентці Суспільне Крим Крістіні Черноваловій.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
— Ви на фронті з 2022 року. Рахуєте, скільки життів вдалося врятувати чи в якийсь момент припинили це робити?
— Я рахувала, коли це був ще 2022 рік, але коли почалася зима з 2022-го на 2023-й, мабуть, я тоді припинила рахувати. Ми тоді були на Харківській контрнаступальній операції. Коли була успішно завершена попередня — Херсонська операція — на Харківський напрямок перекинули дуже велику кількість ворога. Тоді було багато поранених з нашого боку і, мабуть, в той період я перестала рахувати. Коли це стає масово, і коли це є твоєю роботою, починаєш профдеформуватися і не те, що черствієш, а з холодним розумом підходиш до цього. Є, звісно, певні випадки, котрі були настільки для мене якісь кричущі, що я їх не забуду.
— Які саме? Розкажіть про них більше.
— Один з таких випадків стався під час Курської операції. Я тоді була відкомандирована зі свого піхотного підрозділу до Десантно-штурмових військ. Ми були невеличким підрозділом, просувалися по ворожій території і не встигали закріпитися, тому що в нас були наступальні дії і ми не закріплювалися на позиціях, а продовжували далі штурмувати, йти вперед. І тоді на автівці підірвався наш тимчасово виконуючий обов'язки командира батареї, молодий хлопець, йому тоді було 26 або 27 років, якщо я не помиляюсь, офіцер. В якийсь момент, ми на своїй позиції з гарматами чергували, прибігає водій — поранений, весь в крові і кричить: "Славік важкий 300-й, поїхали". Я одразу його забираю в свою автівку, беру свій наплічник медика, і ми їдемо за пораненим.
Коли ми приїхали, побачили, що автівка розірвана повністю, вона наїхала на протитанкову міну, і цей Славік лежить в полі з відірваними ногами, з розірваними руками, осколковими пораненнями в шию, з опіком обличчя. Настільки важкі поранення, я була здивована, що він досі живий, і він був у свідомості. Складність ситуації полягала в тому, що ми не контролювали ту зону і важко було побудувати логістику евакуації, а викликати підмогу в нас не було часу. Ми просто повідомили своє керівництво по радіостанції, що в нас така ситуація, декілька хлопців по мінному полю лізли до цього пораненого і намагалися його витягнути.
І в якийсь момент по радіостанції повідомляють, що в наш бік рухаються росіяни на конях. Це, знаєте, і смішно і грішно, тому що я з цього зараз сміюся. А тоді було не смішно, тоді це було дуже страшно, тому що ворога, який пересувається по полю на конях, не чутно абсолютно. Але в тій посадці, вздовж якої вони рухалися до нас, був наш суміжний підрозділ і вони почали відстрілювати з кулемета. Це було досить далеко від нас, але настільки, що ми це все ж таки чули. Хлопці витягнули цього пораненого командира, зайняли кругову оборону довкола нас, і я почала йому надавати допомогу. І, мабуть, настільки серйозних поранень одночасно в однієї людини на моїй практиці було всього кілька разів.
У тих умовах я розуміла, що найкращим варіантом буде накласти турнікети на всі кінцівки, зробити бандажування та тампонування поранень на шиї, тому що за кілька хвилин людина стікає кров’ю і помирає. Ми завантажили його на заднє сидіння моєї автівки і коли ми їхали до стабілізаційного пункту, який може прийняти такого важкого пораненого, найстрашнішим було усвідомлення, що він може померти просто в мене на задньому сидінні автівки і в цей момент поряд з ним нікого не буде. Я буду за кермом, його побратим буде сидіти спереду, і ми навіть не знатимемо, що він помер. І я намагалася з ним спілкуватись, він стогнав, важко дихав, але час від часу відповідав.
Коли ми переїхали через кордон і я вже розуміла, що в першому найближчому селі, це вже зовсім поряд, стабілізаційний пункт, де його зможуть врятувати, я просто його благала, щоб він дожив: "Доживи ще трішки. Ми вже вдома, ми вже в Україні". І коли ми вже приїхали в стабілізаційний пункт, весь цей час він був у свідомості, цей командир. Я дуже просила, кажу: "Я вас просто благаю, зробіть все, що можете".
Я бачила, як йому відрізають кінцівки, котрі висять, кидають в пакет і я усвідомлювала, що він вже точно на протезах буде. Але живий. Він — живий. Він довго був без свідомості, його навіть ввели у штучну кому. Але ми після того бачились вже кілька разів. Він бігає на протезах. Нещодавно Славік навіть виграв першість в якомусь із турнірів.
— Ви казали, що ті поранені, які потрапляли до ваших рук, вони всі живі. Як ви це для себе пояснюєте: це удача чи ваша професійна діяльність з чіткими правилами?
— Мабуть, війна все-таки трохи негативно впливає на бойових медиків, які перебувають на бойових позиціях з підрозділами, тому що в якийсь момент ми перестаємо вірити в долю, у щось позаземне, бо ми бачимо кров, бачимо смерть. Ми розуміємо, що не доля вирішує, а вирішуємо зараз і тут ми, своїми руками, своїми діями.
— Ви згадуєте свій шлях з 2022-го, аналізуєте його? Вчинили б ще раз так само чи щось би змінили в своєму житті?
— Я б вчинила так само і вчинила б так само у кожному моменті, який був. Я була учасницею Революції гідності, я була на Майдані під час всіх подій, під час розстрілу Небесної сотні. І з тих часів у мене дуже багато друзів, побратимів, з котрими ми спілкуємось по сьогоднішній день.
І восени 2021 року всі вже говорили, що буде дуже велика війна, настільки масштабна, що до неї вже потрібно готуватися. Я тоді жила своє прекрасне життя, працювала в салоні краси, робила жінок красивими. 14 лютого 2022 року я була за кордоном, працювала, на той момент я нарощувала волосся жінкам.
Мені зателефонував один підполковник, ветеран АТО, і він сказав: "Повертайся негайно в Україну, тому що післязавтра вже буде війна, можливо". 15 лютого я приїжджаю до аеропорту, беру квиток, літаком повертаюся з Литви в Україну, у Київ. Розумію, що це, мабуть, останній літак, який повертається в Україну. Я не можу сказати, що я параноїк, але я усвідомлювала, що відбувається.
23 лютого я ще в салоні краси на Дарниці працювала з клієнткою, робила їй фарбування. Вона хотіла на наступний день записатись теж на якусь процедуру. Я зазвичай завжди записую, але я їй в той вечір сказала: "Давайте ми з вами завтра поспілкуємось. Трішки зачекаємо". 23 лютого ввечері я вже чекала повномасштабне вторгнення. 24-го зранку я прокинулась, взяла документи і пішла до військкомату. Для мене це було настільки чимось буденним, наче я до цього готувалася все життя.
— В одному з інтерв'ю ви сказали, що, цитую: "Я готова допомогти навіть пораненому росіянину". Таке траплялося?
— Я хочу пояснити. На жаль, досі українські військові є в полоні. І є багато хлопців, котрі ще з 2022 року в полоні. Кожен врятований росіянин — це поповнення обмінного фонду і шанс повернути ще хоча б одного азовця. Знаєте, дуже велика відмінність між українськими військовими і між російськими. Ми все-таки настільки люди, при тому, що ми їх сприймаємо як ворога, як противника, так, ми їх знищуємо, але в момент, коли ти усвідомлюєш, що це твоя робота, ти маєш врятувати йому життя, щоб потім дізнатись від нього стратегічно важливу потрібну інформацію.
— Жінка у війську і на фронті: чи залишилися з цього приводу в армії стереотипи?
— Ми настільки відійшли від них далеко, що, я думаю, це вже у минулому часі. Наразі в українській армії служить понад 70 тисяч жінок. З них близько 7 тисяч безпосередньо зараз перебувають на фронті на бойових посадах. Ми настільки прогресивні, що, можливо, сексизм залишається лише в тому, що побратим тебе сприймає як донечку, може сказати: "Сонечко моє, доню". Але такого, що "ти жінка, ти маєш народжувати, сидіти вдома", — такого вже давно немає.
— Як ви пояснюєте своєму синові, де працює мама, і що мама їде наступного тижня десь дуже близько до лінії фронту?
— Я таке сину не кажу, йому 11 років і він вже все розуміє. Я спілкуюсь з ним. Він розуміє, яку я роботу роблю. Знаєте, мабуть, єдиною причиною, чому я б не хотіла бути в армії, це щоб бути вдома з сином. Але, на жаль, ті події, які мене застали в Києві, коли починалося повномасштабне вторгнення, коли було два варіанти: або боротись, або сидіти і чекати смерті. Потім — перші врятовані життя. І приходить настільки переосмислення цінностей, що ти розумієш: якщо ти не там, де маєш бути, ті люди швидше за все помруть.
Син розуміє, що я роблю, син знає, чим я займаюсь, я часто з ним спілкуюсь. Коли трапляються якісь події, хтось хворіє з близьких, я знаходжу собі заміну, тому що насправді можна підготувати людину, або просто зі суміжного підрозділу взяти, вона тебе підмінить і можна поїхати додому.
— Ви народилися в Криму, але ваш син його не бачив. Чи розповідаєте йому про український півострів?
— Я не встигла довго прожити в Криму. Ще коли я була дитиною, ми переїхали всією сім'єю в Івано-Франківську область, але ми ще приїздили в Крим до родичів. Я думаю, що більше за Кримом сумує все ж таки моя мати, тому що вона дуже багато років там жила, все життя майже. І дійсно є слова, на котрі вона реагує з таким трепетом та щемом в душі. Вона каже: "Я так хочу в Судак". І в неї починають мерехтіти очі.
Я розумію, що Крим — це моя батьківщина, я дуже хочу туди повернутись і дуже чекаю на контрнаступальну Кримську операцію. Я дуже хочу сина звозити насправді не так по містах, таких як Сімферополь чи Севастополь, я хотіла б йому показати природу Криму — це щось настільки особливе, як маленький материчок посеред континенту. Тому що це, по-перше, море, по-друге, гори, а по-третє, степи.
Я, наприклад, народилась в степовій частині Криму і звідти дуже близько до гір і дуже близько до моря. Тому це особливе місце. Завжди, коли я згадую Крим, в мене одразу посмішка і тепло в душі. Дуже хочу повернутися і хочу привезти туди сина.
— Чи спілкуєтеся з родичами в Криму?
— Я тоді була не надто дорослою, а батьки ухвалили рішення, що ми не будемо спілкуватися з родичами, котрі залишилися в Криму, тому що, на жаль, вони на той момент підтримували анексію Криму. Вони вважали, що в них почнеться таке совкове, безтурботне життя у комунізмі. І їм буде дуже добре. Я не знаю, чи матиму бажання побачити цих людей, коли ми повернемо Крим. Можливо, я захочу на них подивитися, але я не захочу їх чути, швидше за все. Тому що, я знаю, що багато українців в Криму чекають, коли ми нарешті виборемо знову Крим. Вони не змінювали свою позицію, вони не перевзувалися і вони чекають на нас.
— Як ви уявляєте вашу першу поїздку в Крим?
— Мабуть, з 2022 до 2024 року я це уявляла, що ми перемогли, війна закінчилась, Крим — такий цивільний, там всюди свої люди, все ціле, ми відпочиваємо. Але я думаю, що в момент, коли відбулася Курська операція, знову ж таки, якийсь відбувся тригер і тепер розумію, що я хочу бути причетною саме до штурму Криму, саме до війни за Крим, до боротьби за Крим.
Це вже настільки стало священною мрією, що я усвідомлюю: я не прийду в Крим спокійно із розслабленими плечима. Це буде саме військова операція, до якої, я все зроблю, щоб бути причетною. Я максимально до неї готуюсь вже і очікую її.
Я розумію, що можуть бути поранені цивільні в Криму. Будуть поранені росіяни в Криму. І мені ще психологічно важко усвідомити до кінця, як це буде. Це буде саме ота національно-визвольна боротьба за Крим. Просто це так звучить смачно. Я чекаю і смакую.
— Після перемоги ви себе ким бачите?
— Раніше я думала, що я повернусь до цивільного життя, буду перукарем, красиво сидіти в салоні краси і працювати. Але ні. Наразі я усвідомлюю, що та практика і ті знання, котрі я здобула за роки в армії, вона є надто цінною, щоб просто ось так її залишити.
Дуже високий є відсоток того, що я залишусь в армії. Я не виключаю того, що ми в дуже близькому майбутньому будемо навчати інші країни, тому що Росія, як наш сусід та наш ворог ніколи не закінчиться, вона не зникне сама по собі. Це буде боротьба ще не одним поколінням проти них. Ми маємо готувати наших дітей, онуків.
Можливо, будемо навчати іноземних військовослужбовців, надавати, наприклад, медичну допомогу в умовах бойових дій. Можливо, будуть навчальні центри якісь, я не виключаю цього. Але, швидше за все, я залишуся в армії, тому що армія мене сформувала за ці роки, як свідому громадянку України.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube