Закриття понад тисячі засобів масової інформації, понад сотня випадків переслідування журналістів і щонайменше 18 медійників за ґратами у сфабрикованих справах. Така ситуація зі свободою слова в Криму на 12-му році російської окупації. Наслідком цих репресій, попри очікування росіян, що Крим мовчатиме, стала поява нової категорії журналістів — громадянських. Це люди, які часто не мають профільної освіти і досвіду, але, попри переслідування, висвітлюють свавілля окупантів.
Про народну журналістику, мотивацію, тиск та настрої серед кримчан — у монолозі, який для Суспільне Крим написав громадянський журналіст, ім’я якого з міркувань безпеки ми не називаємо.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
Я ніколи не мріяв стати журналістом. Мій шлях у цю професію не був заздалегідь спланований — це була неочікувана, особиста відповідь на несправедливість, яку більше не можна було терпіти. Це була реакція на дефіцит правди.
У Криму після 2014 року її ставало все менше. Вона зникала з газет, екранів телевізорів, а згодом — і з розмов. На тлі щедрого потоку російської пропаганди ця порожнеча відчувалася особливо гостро. Офіційна версія подій ллється безупинно, заповнюючи собою все, тоді як справжні злочини замовчуються.
Людей викрадають, катують, переслідують за погляди. Ці історії не потрапляють в офіційні зведення. Їх не озвучують по телебаченню. Вони передаються пошепки, стають чутками, зникають у страху. Ті, кому вдалося уникнути цього, дедалі частіше мовчать. Я не засуджую їх за це мовчання. Люди мовчать не тому, що їм байдуже, а тому, що хочуть вижити й дочекатися змін. У реальності, де кожне слово може бути використане проти тебе, мовчання стає формою самозахисту. Це не боягузтво — це інстинкт. І, зрештою, це теж вибір. Але не мій.
Я обрав фіксувати. Свідчити. Розповідати. Щоб хтось колись побачив: у Криму були ті, хто не мовчав.
Моїм першим текстом, звісно, не було журналістське розслідування чи гучне інтерв’ю — я взагалі тоді не мав уявлення ані про жанри, ані, тим паче, про стандарти. Усе почалося з допису в соцмережах. Звичайного, чесного, написаного з тривогою. Це була історія про затримання знайомого — кримчанина, якого визнали "неблагонадійним" через його громадянську позицію. Допис розійшовся, люди почали ділитися, коментувати, писати слова підтримки. І — найнеочікуваніше — цю людину відпустили.
У той момент я зрозумів, що можу впливати на ситуацію. Що навіть короткий, щирий текст здатен змінити перебіг подій. Не глобально, але хоча б чиюсь одну долю. І це виявилось найважливішим.
Потім були мітинги, суди, адміністративні та кримінальні справи. Я почав приходити — з телефоном, диктофоном і блокнотом. Просто для того, щоб потім ніхто не зміг сказати: "Цього не було". Я соромився називати себе журналістом. Здавалося, що це занадто гучно і пафосно. Але коли один із досвідчених журналістів після чергового мого включення з Криму сказав: "Дякую, що пишеш і розповідаєш — якби не ти, ніхто б і не дізнався", — я відчув, що це і є моя місія.
За кілька років я отримав прескарту й почав ставитися до того, що роблю, ще відповідальніше. Це вже було не просто внутрішнє відчуття обов’язку, а визнання моєї роботи — хоч і неофіційне, але важливе для мене. Тепер за кожним словом була не лише емоція, а й усвідомлення наслідків для редакції, яка мені довіряє. Я почав уважніше перевіряти факти, добирати формулювання, враховувати вразливість героїв своїх текстів.
Я почав навчатися — проходив тренінги, читав матеріали про журналістські стандарти, етику, безпеку. З’явилося усвідомлення, що важливо не лише говорити правду, а й робити це професійно.
Я болісно сприймав зауваження редактора — особливо спочатку. Іноді здавалося, що текст втрачає живість або гостроту. Але все одно сідав і переписував. Бо розумів: це не про критику, а про повагу — до читача і до героя. Про стандарти.
Разом із цим приходила й справжня радість — тепла, щира — коли вдавалося, наприклад, детально описати сфабриковану кримінальну справу, зібрати документи, відновити хронологію подій і привернути увагу до цієї історії. Це не завжди змінювало щось миттєво, але я бачив: люди читають, обговорюють, запам’ятовують. Це означало, що людина і її історія не зникли в тиші.
З часом я усвідомив ще одну річ: не про всі порушення прав людини і не про кожну історію я зможу розповісти публічно. Часом доводиться робити вибір — між правдою, гласністю і безпекою. Між бажанням розповісти і необхідністю захистити людину, яка довірилася мені.
Лікар не може відкрито розповісти, що цивільна лікарня переповнена тими, кого в Криму прийнято називати "героями СВО". Учитель боїться розповісти, що в кожну школу надходять спеціальні вказівки щодо патріотичного виховання "майбутніх громадян Росії". Сусіди анонімно повідомляють про обшук у будинку односельця й просять не називати джерело.
Або ти записуєш розповідь про катування в підвалі, а потім людина передзвонює й просить нічого не публікувати. Вона до смерті боїться, що її впізнають за розповіддю — і тортури повторяться.
Це болісний вибір. Тому що ти бачиш біль, чуєш важливі деталі, знаєш, як справу сфабрикували за ніч у підвалі й перетворили на документ із підписом судді — але не можеш сказати про це вголос. Іноді — бо це може зашкодити самій людині. Іноді — бо людей залякують. Просять видалити публікації, прибрати прізвища, стерти згадки. Інколи — прямо, інколи — через рідних. І ти стоїш перед вибором: зберегти свідчення чи зберегти довіру.
Безпека людей залишається моїм головним пріоритетом. Це і є реальність кримської громадянської журналістики: говорити, але на межі можливого. Дякую редакціям і колегам, які це розуміють.
Мій вибір — це спосіб зберегти людське в нелюдських обставинах.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube