Після окупації 2014 року, Крим перетворився на символ втрати, в тому числі й культурної. В умовах окупації півострова, українські письменники почали осмислювати цю травму засобами художнього слова. Півострів з'явився у прозі, поезії та драматургії. В Україні виросло покоління, яке ніколи не бачило півострова і, тимчасово, не має можливості його побачити.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
Суспільне Крим поспілкувалося з письменниками про півострів, його втрату та спробу відновлення зв'язку.
Так, література взяла на себе місію зберегти голоси, історії та відчуття тих, хто був змушений поїхати, і тих, хто залишився. Тема Криму — це не лише фіксація втрати, а й спроба відновлення зв’язку, кажуть письменники. Вони описують побут і ландшафти, корінні народи, що живуть на півострові, переосмислюють міфи про "радянський курорт", розповідають про буденний героїзм у тіні репресій.
"Вони далеко, але водночас на відстані простягнутої руки"
У березні 2024 року вийшла збірка "Вільні голоси Криму" — книжка, яка поєднує художній репортаж, документалістику та свідчення політичних в’язнів, журналістів які працювали на півострові під час окупації і заплатили за цю роботу своєю свободою. Одна з упорядниць і авторка чотирьох портретів, журналістка Олеся Яремчук, доєдналася до проєкту, щоб допомогти зруйнувати мовчання, яке сформувалося навколо теми кримських політв’язнів. Її завдання — повернути в український публічний простір тих, кого Росія намагається змусити зникнути.
"Коли говориш "Крим", більшість людей згадує анексію, 2014 рік. А далі — тиша. Ніби Крим зник із мапи подій. Але насправді там триває боротьба — щоденна, невидима, мовчазна. І моя мета — дати їй голос", — розповідає Олеся про свою мотивацію долучитися до проєкту.
Ідея книжки з’явилася у 2023 році — після роботи з архівами листів кримських ув’язнених. Це були переважно кримські татари, засуджені за участь у забороненій у Росії організації "Хізб ут-Тахрір". Їхні вироки — по 17, 18, 20 років — базуються не на терористичних статтях, у яких їх звинувачує РФ, а на релігійних зустрічах.
"Я перечитувала листи з колоній — написані російською, дрібним почерком, акуратно. І в цих листах був такий рівень гідності, що я плакала. Там не було скарг. Була любов — до дітей, до дружини, до Криму", — згадує авторка.
Кожен репортаж — це історія однієї родини. Олеся не мала змоги поспілкуватися з ув’язненими напряму, тому працювала з їхніми близькими — здебільшого з дружинами. Вони не лише надавали інформацію, а й ставали співтворчинями текстів.
"Жінки ставали не просто джерелами. Вони редагували тексти, перечитували, уточнювали деталі. Вони — співавторки. Бо без них ці голоси залишилися б у темряві", — каже Яремчук.
Вона розповідає історію про те, як працюючи з листами політв’язня, громадянського журналіста Сейрана Салієва, вона знайшла невідповідність у датах, коли той описував історичні події. Каже, довелося зв’язуватися з дружиною Сейрана, Муміне і чекати, поки вона зможе поговорити з чоловіком у російській колонії, щоб той пояснив цей фрагмент із листа і дав дозвіл на редагування неточності. Блок із листами журналістів із неволі — один з основних у збірці. Під час підготовки книжки, листи ретельно опрацьовували, перекладали, верифікували за датою та часом. Наприкінці кожного портрету журналіста — добірка з його листів.
"Це було відчуття, ніби вони далеко, але водночас на відстані простягнутої руки. Для мене важливо було показати: ці люди — не жертви. Вони — приклад внутрішньої свободи. Один із героїв написав у листі: "Мене можна посадити, але не змусити зрадити свої переконання". Це про свободу в умовах несвободи", — додає Олеся.
"Навіть якщо цей роман потрібен 50-ти людям, я маю його дописати"
Роман Анастасії Левкової "За Перекопом є земля" став одним із небагатьох у сучасній українській літературі романів, що показує Крим зсередини. Як живу українську територію.
"До 2018 року, до появи "Кримського інжиру" і пізніше українські тексти про Крим були написані ззовні — про цікавий, проте екзотичний, чужий Крим, який нам не належить", — говорить Левкова.
Мета письменниці — дати Криму людське обличчя, показати його мешканців як повноцінних носіїв культури, пам’яті та боротьби.
"Українська література починає говорити про Крим по-іншому — зсередини, вбачаючи тут свою історію, свою пам’ять, свій біль", — пояснює вона.
Популярність роману стала для письменниці несподіванкою.
"Я не очікувала такого масштабу — думала, це буде історія для вузького кола людей", — ділиться авторка.
Вона додала, що з початком повномасштабного вторгнення (Анастасія Левкова писала роман 10 років, почала до війни і завершила під час повномасштабного вторгнення) вона сумнівалася в актуальності цього тексту:
"Коли є новоокуповані території, люди не захочуть читати про окупований у 2014-му році Крим, думала я. Проте думала і таке: навіть якщо цей роман потрібен 50-ти людям, я маю його дописати".
Реальність виявилася іншою: за чотири місяці з моменту виходи книжки було розпродано понад 10 тисяч примірників. Станом на зараз, за 2 роки після виходу книжки, надруковано 47 тисяч примірників, а ще аудіокнига та електронні — їх теж продано неочікувано велику кількість.
Анастасії важливо не просто показати Крим, а вивести його з тіні в культурному сенсі. Втім, — зауважує авторка, - треба пам’ятати, що жодна книжка не висвітлює всієї реальності.
“Люди можуть щось прочитати, а потім вживу побачать це зовсім іншим. Крім того, мій кримський роман - це вже історія цього регіону, те, що відійшло в минуле. Якщо читачі поїдуть туди у 2030-му, то Крим буде вже зовсім інший. І цього треба бути свідомими. Хоча, коли я писала свою книжку, більше зосереджувалася на іншому — показати людям, які бували в Криму, той Крим, якого вони не бачили”.
"Крим завжди був частиною української культурної мапи, але ми про це дуже мало говорили"
Література про окуповані регіони України — це більше, ніж тимчасова реакція на війну. Це глибше, структурне явище — вважає літературна критикиня, редакторка Богдана Романцова.
За її словами, українське суспільство шукає відповіді на питання: хто ми, що нас об’єднує, де наша історія.
"Ми шукаємо точки опори, що робить нас єдиною державою, на чому ми стоїмо. Бо дуже часто ми були частиною чогось чужого — імперій, союзів. А тепер маємо шанс скласти свою історію. Крим завжди був частиною української культурної мапи, але ми про це дуже мало говорили", – каже критикиня.
Вона наводить приклад ялтинських текстів Лесі Українки, які довго залишалися поза шкільною програмою чи культурним обігом. Романцова підкреслює: сьогодні література стає також способом політичного вибору і згадує письменників, які інтегрують Крим в український культурний простір.
Павло Казарін – український журналіст, публіцист, зараз військовослужбовець. Відомий своєю аналітичною роботою над темами української ідентичності, регіональних особливостей та політики. Автор численних колонок, статей та книжок, які допомагають краще розуміти сучасні суспільно-політичні процеси в Україні.
Світлана Тараторіна – українська письменниця, PR-менеджерка, журналістка. ЇЇ роман «Дім солі» — це українське фантастичне полотно, події якого відбуваються у постапокаліптичному майбутньому, натхненному Кримом і спадщиною його корінного народу. Авторка створює похмурий, але захопливий світ, занурений у соляну бурю, що з перших сторінок затягує читача.
Дія розгортається в Кіммеріку — колишньому квітучому півострові, який після катастрофи перетворився на сповнений примарного життя край. Їхня спільна риса — "політична українськість":
"Вони свідомо обирали українську мову як мову своєї роботи і творчості", – каже Романцова і говорить про потребу боротися з імперськими наративами — як через тексти, так і через побут. Один із прикладів — її книжка "Кухня терору", де йдеться про знецінення кримськотатарської кухні, зміну назв страв, витіснення справжньої культури.
Богдана наголошує, тема політичних в’язнів має лунати і в розрізі літератури:
"Про них маємо говорити всіма можливими способами — це базовий рівень гуманізму. Це наша спільна відповідальність — підтримувати людей, які пожертвували всім заради свободи України".
Романцова пояснює, під час окупації і війни багато авторів з Криму і сходу України свідомо обирають українську мову як мову своєї творчості. Вони не лише інтегрують свої регіони в український культурний простір, але й борються з імперськими нашаруваннями у сприйнятті цих територій. Вона нагадує, як історію Криму часто переписували чужі автори: "Як Пушкін зі своїм “Бахчисарайським фонтаном” змінив контекст і сюжет", і наскільки важливо "докопатися до своєї власної історії, аби чужі не переписували її за нас".
Поки редакція "Суспільне Крим" готувала цей матеріал, друком вийшла книжка кримського політичного в’язня, громадянського журналіста Османа Аріфмеметова, засудженого РФ на 14 років колонії суворого режиму під назвою "Моя депортація".
Осман розповідає про життя у в’язниці, долі своїх друзів — кримських татар, яких також незаконно утримують у РФ. Значна частина текстів присвячена умовам утримання мусульман у СІЗО та колоніях, щоденним труднощам і викликам. Автор описує обмеження релігійної практики, упереджене ставлення адміністрації, нерозуміння і складнощі в таких умовах. Книжка "Моя депортація" — це щоденник Османа Аріфмеметова, який він вів у російській неволі, де перебує і нині.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube