Фаік Фізієв живе у Судаку, йому 88 років. До 18 травня 1944 року його родина мешкала у місті Старий Крим, за 33 кілометри від Судака. До Криму чоловік повернувся через 48 років життя у засланні, в 55-ть почав там життя з нуля. Кримських татар, які пережили депортацію, і можуть поділитися власними спогадами про ті події, з кожним роком залишається все менше. Суспільне Крим Фаік Фізієв відтворив події 18 травня 44-го, депортацію, заслання і повернення в Крим. Далі – монолог очевидця геноциду кримськотатарського народу.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
"Нас всіх зігнали у великий ангар. Там утримували собак"
"Мені 15 липня 44-го повинно було виповнитися 7 років. І от одного дня, рано-вранці, ми ще спали — якісь незрозумілі стуки.
— Вставайте, відчиняйте двері!
Пам’ятаю: увірвалися двоє солдатів і один офіцер. Це було в тітки вдома. У них — переполох. Але я — дитина – затиснувся в куток. Вона не може відчинити шафу, щоб зібрати речі. Солдати прикладами щось трощать, кричать. Все відбувається швидко. Дали 15 хвилин на збори.
Люди не розуміли, що коїться. Нас всіх зігнали у великий ангар. Там утримували собак. Приміщення з усіх боків провітрюване. Велике, накрите. І всіх, як худобу, зігнали туди. Люди нічого не розуміли, хто що робить. Усі озиралися навсібіч. Солдати зі зброєю. Пам’ятаю, за цим приміщенням був невеликий пагорб. Там було кладовище. Це ж було рано-вранці. Тепер до мене доходить: здається, солдати робили зарядку. По пояс роздягнений чоловік бігає, крутиться на руках, якісь стійки робить... Це солдати розминалися. Ну і, коротше кажучи, сиділи ми там.
Близько одинадцятої — так, уже день настав — під’їхали вантажівки-полуторки. Завантажили всіх і повезли. А куди везуть — я, як дитина, не знав. Але пам’ятаю: виявилося, що ми були в селищі Совєтському. Раніше називалося Сейтлер. Там, на залізничній станції, людей заганяли у вагони.
"Вагони були двоярусні, полиці з обох боків з дощок збиті"
Я пам’ятаю ті колії, ряди вагонів. Люди бігають. Їхали ми довго. Дні й ночі. По дорозі потяги зупинялися. Двері відчинялися. Люди швидко, в кого якась каструлька була, десь ламали гілки, ставили на камінці, гріли щось, готували їжу просто біля вагону.
Вагони були двоярусні, полиці з обох боків. Смерділо — худобою, сечею, солома лежала. Маленькі вагони. Полички з дощок збиті. Вагони зачиняли на засув. І через кожен вагон проходили. На платформі стояв комендант, який за всім спостерігав.
Вгорі у вагонах були маленькі ґратовані вікна. Це були вантажні вагони. Пам’ятаю, як я тягнувся до тих ґрат, дивився, куди їде вагон, бачив поля.
По дорозі, якщо хочеш вийти в туалет, то нікуди. У кого була якась чашка, можливо, туди ходили. А потім у вагоні бачив, як один старший чоловік зробив дірку у підлозі й туди справляли потребу.
Вагони не зупинялися у великих містах, на станціях. Зупинялися на пустирях, де нікого немає, ніхто тебе не бачить і ти нікого не бачиш. Отак і їхали.
У мене досі в вухах лунає звук стуку коліс, коли потяг їде по рівній дорозі: тук-тук, тук-тук. А бували моменти — видно, проїжджали річки, великі залізничні мости. І там був зовсім інший звук: тих-тих, тих-тих. І цей звук досі в мене в голові. Отак у вухах залишився.
"Нас привезли у Молотовську область, село Комуна"
Привезли нас – я довго не знав, куди саме. Пам’ятаю: приїхали в якесь село. Виявилося, це була Молотовська область. Зараз це – Пермський край.
Село називалося Комуна. Через кожні 3–5–6 кілометрів були невеликі села. І нас привезли в цю Комуну — вона, мабуть, була більшою.
Конвоїри — міліція, НКВС — тоді вже були там. Вони нас контролювали, готувалися заздалегідь. Вранці ми прокинулися — нас було небагато. Потім уже нас розселили по різних селах. Десять сімей — це 20–30–40 людей — у те село, ще 20–30 — в інше. А тут основна маса залишалася. І вранці, коли ми прокинулися, раптом приїхала якась машина, солдати кричать:
— Виходьте! Виявилось, треба було йти кудись — або на роботу, або щось ще. Я ще малий був, не все розумів. Але дорослі вже почали виконувати накази. Всіх змусили догола роздягтися і весь одяг, свій одяг у цю діру, таку ємність, парилку, запихали. А потім звідти все витягали — гаряче, мокре від пари. Ну й кинули купою і всі почали хапати свій одяг. Отак нас "дезінфікували". Бо поки ми їхали, у всіх нас завелися воші: у волоссі, на сорочках, під пахвами, в усіх складках одягу кишіли воші та гниди.
"Заселили по чотири родини в одну кімнату"
Потім, коли нас перевели до іншого села, я пам’ятаю той випадок з вошами. Голова страшенно свербіла. Мама постелила якусь білу ганчірку. Тоді були такі гребінці, зроблені з кісток. З одного боку дрібні зубці, з іншого — більші. І ось так вона чесала мені голову, й було чутно, як на ту ганчірку падали воші, розбігалися в різні боки.
Потім потроху, коли уже розселили по селах, нас поселили в бараці. Він був метрів п’ятнадцять завдовжки, мабуть. Усередині вузький довгий коридор, а обабіч — кімнати. Кімнати теж маленькі, десь три на три з половиною метри. І в кожну кімнату заселили по чотири родини. Одна родина в одному кутку, інша — в іншому.
Ось так і жили — чотири сім’ї в одній кімнаті. Готували їжу, якщо було що, на вулиці, на вогнищі. Ні казанів, ні іншого посуду в людей особливо не було. Хто що знайшов, з того й варили, готували, їли. Потім пам’ятаю, як батьки почали забирати дітей на роботу.
Батько мій був на фронті, а в мене була тільки мама. Ось я, братик був, 40-го року народження, і бабуся стара, 75-річна. І маму забрали на роботу. Забрали їх працювати туди, де місце називалося Губахинська ділянка Молотовської області. Між селами була відстань по чотири, по шість кілометрів, а до найближчого — три. Сходити з одного селища до іншого неможливо. Потрібно було брати дозвіл у комендатурі. І отак маму забрали.
Лісозаготівель у нашому селищі не було. На лісосплави нас теж не відправляли. Було підсобне господарство. Неподалік було невелике містечко Губаха. Здається, там були шахти. І наше господарство було підсобним для тих шахт. Тому воно й називалося Губахинська ділянка, радгосп №1. Вирощували жито. Пшениці не було, тільки жито та овес, буряки, капуста. Редька, яку ми називали турнепсом, довга така, для худоби. Молода цибуля. У селі також була свиноферма. Це було підсобне господарство, цілий комплекс. Потім був ще кінний двір, двір, де тримали рогату худобу.
Село було невелике. І в тому селі жили, як ми потім дізналися, перші переселенці. Розкуркулені люди, ще з 30-х років. Тому вони якось до нашого народу ставилися приязно.
"Усі вірили, що це тимчасова втрата, завтра-післязавтра поїдемо додому"
Наш народ жив і щодня у серці мріяв про Крим. Усі вірили, що це тимчасова втрата. "Завтра-післязавтра поїдемо додому", — казали. Але нікуди ми, звісно, не поїхали. Маму забрали на роботу того ж першого дня — рубати ліс. Доріг там нормальних не було. Усе між деревами, по бездоріжжю. У наше село, я навіть не дуже пам’ятаю, щоб заїжджали якісь чужі машини. У всьому селі була лише одна вантажівка, ЗІЛ-6. Пам’ятаю, я часто підходив, задивлявся на ту машину. А так інших машин не було. Ну, хіба що ті, які привозили якісь продукти чи товари в село.
І мама розповідала, як їх привезли в невеликий ліс. Там вони пиляли дерева. Мамі тоді було тридцять років, вона чотирнадцятого року народження. Що вона могла зробити? Пиляти дерева — це тяжка праця. Але там працювало багато жінок. На щастя, мама там недовго пробула. Одного дня їй на голову впало дерево. Вона деякий час хворіла, мала струс мозку.
А потім уже почали саджати картоплю. Садили картоплю на полі, по одному гектару площі на кожну людину. Підбивали підсумки: з якої ділянки зібрали більше картоплі. Потім цю картоплю складали у сховище. Взимку жінки працювали в тих ямах. І якщо з тієї ями ти хоч одну картоплину візьмеш, то тебе при обшуку ловили. За три картоплини давали двадцять років тюрми.
Вони хотіли, щоб ми здохли з голоду! Зібрали врожай, поле стояло порожнє. Картоплі немає, тільки бур’ян і бадилля. І ось ми, діти, ходили збирати залишки картоплі. Брали паличку, на кінець цвях чіпляли й колупали землю. Знайдеш дві картоплинки — вже радість.
У нас, депортованих, перший рік городів не було. Один місцевий чоловік сказав моїй мамі: "Ти не думай, ви не скоро повернетеся додому, тому бери відро картоплі й посади собі город". А землі було багато. І ось мама засадила одну сотку картоплею.
Жінки вечорами збиралися й лузали замість насіння овес. Ми, хлопчаки, ходили його шукали й приносили нашим жінкам. І ось вони сиділи, згадували Крим, співали пісні.
"Ми не зможемо забути цю наругу"
До Криму я потрапив уперше після заслання у 1989 році. Тоді в Сімферополі відбувалася науково-технічна конференція. Мене туди відправили, бо я був головним технологом на заводі.
Я скористався моментом, поїхав до керівника міста Старий Крим, де народився. Надав документи, що я уродженець Старого Криму. Я хочу повернутися, виділіть мені землю. Він відповів, що не може виділити мені ділянку, бо мені потрібно тут жити. Але хто ж мене там на роботу візьме? І це питання залишилося відкритим. Я написав заяву: у зв’язку з тим, що урядом дозволено повернення на свої землі, прошу надати мені земельну ділянку. І поїхав додому. Через кілька років прийшла відповідь. Але у 1991 році я отримав травму, тому переїзд довелося на рік відкласти. Ми почали з дружиною збирати речі, відправляли їх контейнерами в Крим.
Свій дім я почав будувати 1993 року. Власними силами. Фундамент ми копали всією родиною. Син — дванадцять років, донька — чотирнадцять, мені було п’ятдесят п’ять, коли я повернувся на батьківщину. І дружині — сорок п’ять.
Ми не зможемо забути цю наругу: навмисну, принизливу до глибини душі. Як таке можна стерти з пам’яті? Ні. Ніколи. Той вогник болю і правди ми повинні нести до останнього подиху. Розповідати про це своїм дітям, онукам, усім прийдешнім поколінням".
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube