Перейти до основного змісту

"На Великдень раділи скибці чорного хліба". Як буковинці згадують повоєнний голод 1946-47 років

У селі Остриця Чернівецької області під час повоєнного голоду люди їли траву, листя дерев та відходи від виробництва спирту, а за зерно чи борошно селяни міняли весь одяг та домашнє начиння. Повоєнні роки були неврожайними, але селян змушували віддавати весь хліб державі, а худобу та реманент конфісковували до колгоспів.

До Дня пам'яті жертв голодоморів Суспільне Чернівці підготувало розповіді очевидців повоєнного голоду 1946-1947 року.

82-річна Домніка Міхаєсі (Кожокару) дитиною застала повоєнний голод у селі Остриця неподалік Чернівців. У Домніки було шестеро братів. Вони жили у скруті, бо батько помер якраз перед настанням голоду.

"Мама не ходила просити милостиню. Наші люди взагалі не просили милостиню, лише обмінювали пожитки. У хаті не залишилося нічого, навіть жодного налавника — все обміняли на їжу", — розповідає Домніка Міхаєсі.

Щоб заробити на їжу, старші брати наймалися до багатших господарів на роботу. Брат Домніки Аурел пішов у Волоку, де допомагав доглядати за худобою та орати в обмін на їжу. На Великдень брат приніс додому кожному по яйцю і пасці.

"Це було для нас чимось неймовірним, адже у нас на Великдень готували лише суп з двох голубів, а також були дві чорні хлібини по два кілограми. Нам відрізали по скибці того хліба, і ми його їли на Великдень. Мама не мала що понести на освячення до церкви, тож священник давав тим, у кого нічого не було, просфори більшого розміру", — каже Домніка.

Вона згадує, що потім її з братами перевезли у лікарню у Великий Кучурів — до сільради надійшов наказ відправити туди дітей вдів.

"Першого вечора, пам’ятаю, нам дали рибу і скибку товстого хліба, і ми були щасливі. Але з кожним днем хліба давали дедалі менше. Там було багато дітей. Ми виходили на вулицю і їли траву… не дай Боже нікому таке пережити. Після цього нас більше не випускали у двір — тримали під замком", — розповідає Домніка.

У лікарні одна із старших дівчат спустилася у двір з верхнього поверху на зв'язаних простирадлах. Вона принесла з собою листя яблунь і вишень, щоб поїсти. Діти ділилися тим листям між собою. Домніка не пам'ятає скільки тижнів вона з братами пробула у лікарні, звідти їх забрала матір.

Вже вдома брати Домніки ловили рибу, її пекли та сушили, а потім возили у Волоку. Там рибу міняли на борошно. Але їжі бракувало, тоді їли навіть макуху (побічний продукт після вичавлення олії пресуванням з соняшника, ріпака, сої, льону чи анісу). Матір Домніки продала корову, бо у сільраді змушували здавати молоко державі.

Взимку найстарший брат Йоніка поїхав до Сторожинця, щоб виміняти предмети побуту на борошно чи крупи. Йоніка був студентом, раніше навчався у Тімішоарі та мав кожух, розшитий традиційним взором. Коли Йоніка приїхав до одного двору, то господар сказав, що дасть 30 кілограмів жита за той кожух.

"Брат відповів: "Я не можу віддати, бо мати мене лаятиме, вдома більше нічого не маю. Та й мало за такий кожух даси". Син того чоловіка додав: "Я для тебе ще баняк жита за хвірткою, під мостом, сховав". І брат таки віддав кожух. Коли вони повернулися додому, мати їх побачила ще з воріт — було так холодно, і вони були повністю засніженими. "Добре, що прийшли, принесли, гарно заробили, добре продали", — казала мати, коли він заходив до хати. А коли побачила, що у брата навернулися сльози, запитала: "Що сталося, сину мій?". І він зізнався: "Мамо, я віддав кожух". Такого брата ми мали. Я не знаю, чи існували такі батьки, яким був наш брат, — дбав про нас до останнього. А мама на це відповіла: "Синочку мій, як ти міг його віддати, адже це єдине, що в тебе залишилося?". А він сказав: "Мамо, а якби ти побачила цих дітей мертвими і несла їх до могили, хіба це було б краще?".

Цю історію матір розповідала Домніці плачучи.

90-річний Міхай Міхаєсі у час голоду жив біля Прута. Міхай ловив рибу, а його батько їздив до Чернівців, щоб її продати. За вторговані гроші купував додому крупу і хліб.

"Коли готували у великій каструлі, то клали лише жменю крупи, додавали лободу і їли. Так ми рятувалися, бо жити було дуже складно. Ми також їли трохи риби, але намагалися продати якомога більше, щоб купити хліб, крупу чи щось іще, бо рибою не наситишся — хліб більше насичував", — розповідає Міхай.

Він згадує, що ходив поїсти у Чагор до материної родички, бо вона мала якісь запаси їжі. Жінка варила борщ із крупами, але додавала їх лише трохи.

"Коли ми йшли дорогою, я побачив одного мерця, який помер від голоду, а за пів кілометра — ще одного. Вони були з Бессарабії, де голод був ще більшим", — каже Міхай.

Чоловік згадує, що люди із навколишніх сіл та Бессарабії їхали у Стрий за жомом. У Стрию була спиртова фабрика, де виробляли алкоголь зокрема з картоплі. Залишки від виробництва викидали у яму, яка за роки вже вкрилася травою.

Наші люди про це згадали, викопали оту яму і, зголоднілі, почали їсти жом одразу на місці. Багато хто від того жому помер. Багато людей із цих сіл та з Бессарабії сідали до потягів, до вагонів, і їхали туди, набирали жом у мішки й везли додому. Вдома сушили і змішували з невеликою кількістю борошна — ось так це було", — розповідає Міхай.

Дослідниця Голодомору в селі Остриця Олена Пурич каже, що їсти жом було небезпечно через вміст хімікатів. Люди, які не знали, як правильно обробляти жом, помирали. Селяни з Остриці продавали усе — одяг, інструменти, предмети побуту — аби лише купити хліб чи зерно. У селах поблизу ці продукти неможливо було придбати, тому людям доводилося йти далі, до підніжжя гір, де посуха була не такою сильною.

Після Другої світової у селах бракувало чоловіків, які б обробляли поля, розповідає Олена Пурич. Весь врожай селян змушували віддавати державі. Потім під час колективізації у селян конфіскували і землю біля будинків, і худобу, і знаряддя для обробки землі — усе вивозили до колгоспів. У 1946-1947 місцеві жителі втратили усе.

"Один місцевий житель розповів мені про такий випадок: "Для нас, дітей, які залишилися без батька, було дивом дізнатися, чому миші вішаються". Того року, коли був голод, у господарствах не було їжі, адже держава забрала все, і навіть мишам не було що їсти. Вони лізли на лободу по насіння, але, спускаючись, зісковзували з гілки, і діти казали: "Миші з голоду вішаються"", — розповідає Олена Пурич.

За її словами, селянам не дозволяли брати зерно з колгоспів, а якщо когось ловили із краденими колосками, то жорстоко карали. Олена Пурич зібрала список людей, які загинули від голоду в селі Остриця та були депортовані. Цей список розміщений на меморіальній дошці цвинтаря в Остриці. Щороку на Великдень люди збираються, щоб ушанувати пам'ять тих, які не повернулися додому.

Що відомо про голодомор 1946-1947 років

  • Причиною голоду 1946-47 років стала сукупність факторів, серед яких страшна посуха, повоєнна розруха та відсутність чоловічих рук для обробки землі, припинення постачання продовольства із США в рамках ленд-лізу. А також – показове рішення Радянського Союзу відправляти зерно країнам Східної Європи, які теж постраждали від посухи, щоб довести світу переваги комунізму.
  • Для реалізації цього плану колгоспам ставляться нереальні завдання – зібрати і відправити з України до Москви більше 360 мільйонів пудів зерна. Щоб виконати цей план, колгоспи починають збирати запаси із приватних селянських господарств. Часто зібране зерно мокло і псувалося на колгоспних токах, однак людям його не давали – на той час досі діяв сталінський «Закон про п’ять колосків», який загрожував таборами навіть дітям, які збирали зерно по стерні.
  • За оцінками фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України у 1946-47 роках надсмертність в Україні перевищила 700 тисяч осіб, більше чверті жертв – діти до 14 років. Багато свідків штучного голоду 1946-47 років досі живі.

Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: news.chernivtsi@suspilne.media

Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини

Топ дня
Вибір редакції