Найчастіше ветерани звертаються до психолога за допомогою через наслідки контузій. Декотрі військові вважають, що їм не потрібен психолог, але потім виявляється, що після пережитих бойових дій бійці мають проблеми зі сном та пам'яттю.
Із цим працює психологиня Чернівецького обласного госпіталю ветеранів війни Тетяна Аніщенко. У госпіталі зустріч із психологом — це обов'язкова складова реабілітації ветеранів. Про посттравматичний стресовий розлад у військових і ветеранів та повернення ветеранів до цивільного життя — у розповіді Аніщенко Суспільному.
Чи у всіх бійців діагностують ПТСР?
"У перший місяць такі наслідки можна запідозрити у досить багатьох. І ніби наслідки такі показують, що так — у понад 50% бійців точно є посттравматичний розлад. Але ми його фіксуємо тільки тоді, коли проходить як мінімум місяць після травматичної події, яка несе загрозу життя. Тоді, мабуть, 20-30% будуть мати посттравматичний стресовий розлад.
Насправді це така невидима травма воєнних подій, яку ми не можемо побачити на тілі, не можемо перебинтувати, заклеїти лейкопластиром. Але ця травма дуже заважає нормально функціонувати у своєму середовищі".
Як проявляється ПТСР
"ПТСР дуже часто можна сплутати з наслідками контузії. І тут дуже важливо просто знати і розбиратися в таких моментах. При ПТСР, наприклад, є нав'язливі спогади про воєнні події. Ось ветеран лягає ввечері спати, а в нього в голові нашаровуються різні думки, як сніжний ком.
На людину навалюються всі ці спогади. Зазвичай, це досить неприємні та болючі речі, які відбувалися на війні. Це про обстріли та про смерті побратимів. І так само в нічних жахіттях він бачить ті ж самі воєнні події. Може бути різка зміна настрою.
Також може бути такий симптомокомплекс, який називається уникненням. У мене нещодавно на прийомі був військовий. На перший погляд, у нього все було окей, все прекрасно, все добре. Він добре справляється з усім, зі своїми думками. Але є один момент — він уникає носити форму. Цей військовий служить у ППО, де він має носити форму. Але коли цей боєць не на службі, він каже: "Я не можу ходити у формі. Взагалі мені треба переодягнутися в щось цивільне, щось просте. Не можу і все".
Цей військовий служить у ППО вже після того, як його визнали непридатним до служби у певних родах військ. Цього бійця перевели на службу в ППО з десантно-штурмових військ. Військовому було складно перебувати і в госпіталі. Адже тут багато хлопців і вони зазвичай діляться між собою — хто де був, розповідають якісь цікаві моменти. Але все одно це пов'язано з воєнними подіями. І це йому складно давалося.
У цьому проявлялося уникнення — не носіння форми, не згадування, не думання. Тобто це уникнення теж є таким кластером, при якому можна чітко ставити собі ще один плюс, що можливо є ПТСР. Це показник, що потрібно направити до фахівця".
Чи люди з ПТСР небезпечні
"Прояви ПТСР — це більше лячно для цивільних, а не небезпечно. Це може бути якраз дратівливість та агресивність.
Зазвичай ця агресія та дратівливість мають більше захисний характер.
Тому краще не стимулювати, не провокувати, не підсилювати всі ці речі, а зайняти дистанційну позицію. Бо це не напад, а — захист такого плану. І у військових перш за все порушено якраз ось це відчуття безпеки. Якщо їм десь щось йде не так, або відчувається як напад, то їм потрібно захищатися. У цивільному середовищі військові прекрасно вміють захищатися таким способом".
Що відбувається всередині організму людини, яка відчувала загрозу життю
"Різні гормональні речі, будову тіла, нейрофізіологію, анатомію — це так само ніхто не скасовував. Є різні-різні гормони, які виділяються, наприклад, під час ведення бою, або взагалі перебування в зоні активних бойових дій. Це не тільки про військових, а й про тих, хто перебуває під окупацією, хто перебуває під обстрілами.
Від багатьох чинників залежить те, як особистість опрацює саме цю ситуацію, яка є нестандартною, яка має загрозу для здоров'я чи життя людини.
У таких ситуаціях виділяється дуже багато різних гормонів, які потрібні нам для того, щоб вижити. І так само це відбувається у військових у зоні активних бойових дій. У них виділяється дуже багато того адреналіну, норадреналіну, кортизолу. Це відбувається постійно, щодня і в максимальних кількостях, не дивлячись на те, є там прильоти чи немає.
А щоб у мозку утворився новий нейронний зв'язочок, то нам потрібно одну і ту ж дію робити протягом 21 дня. Тобто якщо ми будемо робити одне і те ж 21 день, то на 22-й день ми цю дію будемо виконувати на автоматі. Це фізіологія і нейрофізіологія, це робота мозку. Якщо впродовж 21 дня є підвищений адреналін, то він буде таким і далі.
Зазвичай адреналін з нашого тіла виходить через воду — це піт, сльози та сеча. У зоні бойових дій військові можуть сильно пітніти, навіть при заморозках. І тут так само, тобто на відносно безпечній території дуже багато хто з хлопців каже, що вночі може прокинутися весь мокрий. Не снилося взагалі нічого, ніякі нічні жахи. Тобто він нічого не пам'ятає. Але при тому ліжко було мокре, ніби відро води на нього зверху налили. Такі моменти теж бувають.
Дехто з ветеранів дійсно починає працювати над собою, займаються фізичними вправами. Тоді адреналін може виділятися. А якщо не виділяється, то воно всередині все бурлить. І десь має бути вихід цього адреналіну. І буквально маленька якась така неприємна ситуація, навіть неприємне слово чи запитання якесь, може вже дати стимул людині більш різко висловитися, більш різко відповісти. Зазвичай ветерани самі так само помічають. І вони про це говорять, що раніше я таким не був. Або: "Раніше я був теж більш різкий, але зараз взагалі. Я розумію, що коли я трошки межу перехожу, то там уже все, стоп. І це для мене страшно". Якісь такі речі".
Найскладніші випадки у роботі
"Всі випадки, які є, вони по-своєму якісь особливі.
Наприклад, зараз в нас є пацієнт.У нього нейротравма, тобто в нього поранення головного мозку і в нього є пошкоджені частки мозку. Мабуть, тут моя складність полягає у тому, що він не розмовляє, тому що в нього ще й трахеостома стоїть. У пацієнта порушені ті частки мозку, які в принципі відповідають і за логіку, і за контроль, і за мислення, і за писання. Плюс одна рука в нього дуже спазмована внаслідок поранення головного мозку, а інша рука просто поранена. І тому навіть написати чи намалювати щось йому складно.
Всі інші хлопці приходять і говорять словами через рот. Всю роботу вони ж роблять самі — вони та їхні сім'ї насправді, я лише допоміжна. І все, що з ними відбувається, в гірший чи в кращий бік, так само залежить тільки від них".
Алкоголь після війни
"Алкоголь — це втеча. Завжди. При чому це втеча від тієї реальності, яка надважка, не витримувана. І зазвичай в алкоголь втікають ті, хто бачив, що в алкоголь можна втікати. Тобто там, де є генетична схильність, там, де є батьки, наприклад, які випивали, або були з діагнозами.
Або є ще один такий момент, коли, наприклад, після приходу з "бойових" хлопці, бувало, пропускали по 50, по 150 грамів. Після початку повномасштабного вторгнення цих речей стало набагато менше. Вони це називали "розслабитися". І ось ця звичка, пам'ятаємо про 21 день, все одно залишається — "я під дією алкоголю краще сплю або відчуваю, що я можу розслабитися".
Тобто це — великий капкан, в який ветерани просто моментально потрапляють. І не знаю, з чим це пов'язано, але точно бачу, що саме залежність розвивається просто дуже швидко, порівняно з цивільними.
Якщо цивільний може пити, наприклад, періодично вихідними роками. Все може бути окей і в певний момент він може сказати: "Все, я більше не п'ю". То саме у ветеранів якось ця залежність дуже швидко розвивається.
У певні моменти вони вже не можуть відмовитися від цього. У них вже немає такого бажання випити, але вони не можуть відмовити собі далі вживати алкоголь в силу психологічної та фізичної залежності.
Чи можуть ветерани без реабілітації повернутися до цивільного життя
"Насправді можуть. Таких дуже багато. Але для порівняння: коли ми їдемо в іншу країну, ми не змінюємо свої цінності, ми не змінюємо свої пріоритети, ми не дивимося на цей світ іншими очима.
Тобто тут весь момент полягає саме в тому, що коли військовий повертається на відносно безпечну територію до свого рідного міста, місто ніби рідне, ніби таке, як було. Але він інакший. Зовсім інакший.
Він чітко знає, що тепер найцінніше в житті. Він чітко знає, що означає жити тут і тепер, саме в цю секунду. Він бачив дуже багато смертей на власні очі. І він не може чітко зрозуміти, чому так багато людей взагалі нічого не роблять, не допомагають.
Це як порівняння — цивільний світ та пекло. Тобто неможливо звідти повернутися з незміненою картинкою того, що ти тут бачиш".
Найпоширеніші запити військових до психолога
"Дуже часто військові звертаються з наслідками контузії (легкої черепно-мозкової травми). Часом скаржаться на нічні жахи, кошмари, які сняться.
Але бувають такі, що приходять і кажуть, наприклад: "У мене все окей. Я не знаю, чому мене направили до психолога". Я кажу: "Ну, в нас по регламенту треба. І що? Ви спите прямо ідеально, по 7-8 годин вночі?". Отримую відповідь: "Ні, там трошки погано сплю". "А пам'ять у вас не страждає? Все нормально, все пам'ятаєте, де ключі ставити чи ще щось?" "Ну так, трохи є проблема". "І контузії у вас не було?". "Контузії не фіксовані, ну і що, що було?
Для налагодження контакту, буквально в перші хвилини, я запитую зазвичай, військових: "А цивільні не бісять взагалі? По шкалі від нуля до десяти. Скільки?".
Був один пацієнт, який мені казав: "Та негарно так казати. І не можна так казати, але так". Я кажу: "Так. Буває". Але це для мене якраз показник дратівливості. Тобто це не про протиставлення "я — цивільний, я — військовий". А тут показник якраз тієї дратівливості, наскільки адреналіну багато. Тобто наскільки пацієнт може коригувати свої емоційні стани, з ними справлятися, якось регулювати ці спалахи емоційні".
З якими проблемами звертаються родини військових
"Насправді, щодо всього звертаються. Тому що перше звернення — це верхівка того айсберга, який є насправді. Потім я їх далі так само передаю іншим колегам. Бо коли ми з ними доходимо до якихось дитячих емоційно-психологічних травмувань, то має бути постійна, стабільна і довга робота з психологом.
Але родичі військових зазвичай звертаються якраз через проблеми в сім'ї — або дратівливість, або навпаки байдужість. Але це все насправді нормально. Так само дружини мають дуже високу особистісну тривожність за свого чоловіка, який зараз на війні.
Але ось зазвичай, коли дружини приходять, я їм розповідаю все те саме, що розповідаю хлопцям — що з хлопцями відбувається, чому це відбувається.
Дружинам я ще додаю один момент. Особливо, коли досить подразливий чоловік, тобто якого легко роздратувати, йому дуже важливо контролювати територію, контролювати все і всіх. І при цьому дружині це не подобається — "Як це, мене контролювати?" Тобто у дружин це зазвичай трактується як недовіра.
Після пережитого та побаченого військовий не довіряє нікому, крім свого побратима, який прикривав йому спину. І це нормальні речі. Так само дружини трактують це так: "Якщо він так мене пильнує, значить в нього хтось є". Такі гойдалки.
Я сама це дізналася буквально рік тому і усвідомила цей момент. Для військових навіть цей контроль типу "взяти слухавку, коли я телефоную" — це прямо обов'язково. І це для них переноситься той зміст, коли по раціях бійці зв'язуються із побратимами. І якщо на тому кінці дрота ніхто не відповідав, то вони чітко знали — 200-й, все.
Тобто для військових підняти слухавку — це якраз такий показник, що все гаразд. Можливо, він не так емоційно тепер це проявляє, але надважливе, що є в його житті, — це те, що рідні у безпеці.
Це усвідомлення взагалі міняє хід дій тієї дружини наступного разу, коли чоловік буде телефонувати. Чи принципово не буду піднімати слухавку з позиції "немає чого мене контролювати". Чи навпаки — "я буду не пропускати ці телефонні дзвінки і брати слухавку кожного разу, або якнайшвидше перетелефонувати, щоб показати, що все окей, я в безпеці".
Війна — причина розлучень?
"З мого досвіду, це не так. Війна — це тільки такий фільтр. Фільтр невдалих та не дуже хороших стосунків, які тягнулися за різні боки, аби утримувати з різних причин. Але при тому, змінити щось, зробити крок в невідоме — це страшно. І це тільки фільтр. Фільтр того, що насправді відбувалося в сім'ї.
Дуже багато насправді різних наслідків, де дружини просто не витримують, не дивлячись на те, що вони своїх чоловіків дуже сильно люблять. Але вони не витримують того, що відбувається вдома. Але це зазвичай досить руйнівна поведінка. І там зазвичай є якісь залежності. Це тоді, коли хлопці не можуть впоратися із тим всім досвідом. Вони не знають, як його сприймати, куди його покласти, в яку коробочку своєї пам'яті. І настільки це для них важко, що їх просто виносить з усього середовища. Ось тоді, які би відносини не були, тоді сім'я розпадеться, бо дружина не витримує просто.
Але так само є й інші моменти. Тобто коли той же хлопчина чітко усвідомлює, що щось не так. І щось певно зі мною не так, або я щось роблю не так, або алкоголь, мабуть, зайвий в цьому всьому. От тоді вже починаються зміни.
І це маленький крок до того, щоб він почав усвідомлювати, що дійсно є проблема. Усвідомлення проблеми і пошук фахівця, чи способу, чи методу, як би з цією проблемою впоратися, — це вже 50% справи".
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: news.chernivtsi@suspilne.media
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини