Загін "Bravo Team" розвідника Олександра Пислара одним із перших зайшов на територію Курської області Росії. Очікували, що росіяни сильно охоронятимуть кордон, однак українські військові достатньо швидко просунулися на їх територію.
Олександр служить у війську шість років, у 2014-2016 роках брав участь в АТО, а з початку вторгнення обороняв Київщину, був на запорізькому та донецькому напрямках, звільняв Лобкове та П'ятихатки. Під час повномасштабної війни у його загоні не було жодної втрати, однак були важкі поранення. Каже, це завдяки детальному плануванню і злагодженому командуванню.
Як відбувалася операція на Курщині, як змінилася розвідка за час служби та за що отримав повного кавалера ордена "За мужність", – читайте в інтерв'ю Суспільне Чернівці.
"З поверненням в Україну"
– Ми зустрічаємося під час вашої відпустки у Чернівцях, куди ви повернулися з Курської області. На початку операції на Курщині ваше фото було, напевно, одним із перших, яке завірусилося у мережі. Як ви відреагували, коли вам сказали, що треба їхати на Курщину?
– Спочатку ми не дуже вірили, що нам вдасться взагалі така велика операція. Були такі невеличкі сумніви, бо ми брали участь в контрнаступі 2023 року. Тоді все пішло не так гладко, як би хотілося і військовим, і цивільним. А коли на Курщині все почалося: росіяни тікають, кадирівці тікають швидше за росіян, тоді було здивування.
Ми жартували з побратимами, що виїхали за кордон. У багатьох військових з інших частин та підрозділів, які мобілізувалися нещодавно, було піднесення: "Ми наступаємо на росіян". А для нас це була звичайна робота – хоч і з азартом. Поставили завдання – його треба виконати.
– Що ви відчували, коли опублікували в мережі фото і відео з Курщини? Якою була реакція людей?
– У нашому телеграм-каналі "Bravo Team" в коментарях росіяни бажали мені, щоб я швидше здох. Мій товариш каже, що для українців це був дуже сильний вибух емоцій після затишшя і відсутності будь-якої інформації. А я просто хотів фото. Ми йшли на зачистку і проходили попри ту "Пятьорочку". Вона ще була не побита і не помальована. Кажу своєму другу: "Льоха, сфоткай мене, будь ласка. Завжди хотів фотку біля "Пятьорочки". Та фотка полетіла по всіх пабліках.
Відео із центру Суджі я зняв, бо мене зачепило, що росіяни доводять, що Суджа під їхнім контролем. Це ж неправда. Я думаю: "Зараз я вам покажу, чия Суджа". Не очікував, що воно так розлетиться по інтернету і люди це підхоплять.
– За перший день сили оборони просунулися не менше, ніж на сім кілометрів. Чому для вас це було несподіванкою?
– Бо ми очікували, що росіяни будуть дуже сильно охороняти кордон, що буде дуже сильна замінованість, дуже велика кількість засобів артилерії. Вийшло так, що їм не так важливо було утримувати свою територію, як знищувати нас на нашій – в Донецькій, Запорізькій, Харківській областях.
Я ніяк не применшую зусилля наших бригад, бо вони зробили колосальну роботу. Те, що цей кордон можуть не настільки сильно утримувати, як на донецькому чи запорізькому напрямках, не означає, що тут треба менше зусиль. Були різні укріплення: бетонні ДОТидовготривалі опорні точки, ВОПи та РОПиопорні пункти, які утримують взводи або роти, протитанкові рови, славнозвісні "зуби дракона".
– Зрозуміло, що ви виконували завдання командування. Але у вас, як українського військового, який захищає свою країну, на цей момент є пояснення, навіщо ви були на території Росії?
– На мою думку, це зробили для того, щоби відволікти сили та засоби російської армії, яка дуже сильно тисне на донецькому напрямку. Найбільш глибоку свою думку щодо цього я не буду висловлювати для того, щоб не створювати незручної теми. Я не знаю, яким був задум найвищого командування. Сталося, як сталося. Оскільки операція ще триває, то я не можу розповідати деталі: ні як це відбувалося, ні як планувалося.
– Як на вас реагували місцеві?
– Я побачив дуже мало місцевих – їх можна порахувати на пальцях двох рук. Можливо, я не дуже й намагався їх бачити. Наприклад, у перші дні, коли ми були на зачистці, то натрапили на одну жіночку і якогось дядька. Ми привіталися, я ще сказав: "З поверненням в Україну". Чоловік посміявся, лише привітався і пішов далі.
– В чому була складність під час операції на Курщині?
– Розуміння того, що ти не вдома. Навіть коли я служив за часів АТО в Донецькій області було дуже складно проводити військові операції, тому що місцеве населення через пропаганду досить нелояльно до нас ставилося.
А вже на початку 2022 року, коли я брав участь в боях на Київщині, бачив ставлення людей – цивільні були нам раді. А тут ти приходиш не до себе – це зовсім інше.
"Плакав, бо мене не брали в армію"
– Ви воюєте шість років. Брали участь в АТО. У 2014 році були у складі бригади імені короля Данила і вже тоді були розвідником. Чому обрали цей напрям?
– Я хотів бути розвідником. Батько мене готував, що чоловік має віддати борг Батьківщині. Коли я йшов служити наприкінці 2013 року, то мав стати десантником, потрапити у львівську 80-ку. Пройшов усі тести, але мене не хотіли брати. Пам'ятаю, як я вийшов за територію частини, присів біля паркана і плачу, як дитина, бо мене не беруть в армію. Згодом мені зателефонував воєнком і розповів про потужну бригаду в Яворові. Я подумав, якщо не беруть на строкову службу, то піду на контракт на три роки.
Я цілеспрямовано хотів стати розвідником, бо це більш цікава і витончена робота. Йти в атаку чи оборонятися – це шаблонне завдання, а тут треба підключити хитрість, фантазію, ризикувати. Це потрібно мати в душі.
– У багатьох інтерв'ю розвідники якраз кажуть про те, що основна зброя для них – це інтелект. Ви це поділяєте.
– Я абсолютно з ними згоден. Звичайно, треба бути й фізично витривалим, щоби пройти лісами і болотами 30 кілометрів, як це було на Київщині. Але основний м'яз у розвідника, як і в інших спецпризначенців, – це мозок. А ще сміливість. Без сміливості в розвідці ти нікуди не зайдеш і нічого не зробиш.
"У загоні "Bravo Team" зібрав мотивованих людей"
– У 2015-2016 роках ви були командиром групи спеціального призначення "Bravo Team". Як і чому її сформували?
– У мене позивний "Браво". Поруч я зібрав відчайдушних, надійних і мотивованих людей. У групі було 8-9 людей. Ми не хотіли відсидітися, хотіли виконувати завдання. Якщо вони ще й були складними, то ми мали бути першими.
У 2015 році ми перевелися у розвідувальний батальйон. Певний час я був простим розвідником, згодом мені доручили брати під командування людей. Ми тоді виконували досить цікаві завдання. Зокрема, ходили до Станиці Луганської на переговори з росіянами, щоби домовитися про обмін полонених.
На початку повномасштабної війни ми ще працювали у складі групи на Київщині, але вже була ідея створити загін. Зараз команда "Bravo Team" має більше 20 людей. Більшість людей загону – це ті, з ким я служив у АТО. Звичайно, є й нові люди.
– Хто може бути розвідником? Наскільки важлива мотивація?
– Мотивація дуже важлива. Але в колективі не можуть бути всі максимально сміливі та вмотивовані. За час війни у багатьох просіла мотивація. Найголовніше – це мати кілька людей, основу, яка буде тримати це все.
– Як ви думаєте, якраз завдяки цій основі загону вдалося обійтися без втрат, але з пораненнями?
– Я думаю, що це завдяки везінню. Воно дуже багато значить на війні. Крім цього, у нас був янгол-охоронець – наш головний медик, який врятував багатьох хлопців від смерті. У мене є боєць, який втратив ногу, але вижив. У 2014 році я втратив свого друга, який мав таке ж поранення, але загинув. Зараз завдяки різним засобам, тим же турнікетам ситуація краща.
– Чого вам потрібно було вчитися вже під час повномасштабної війни?
– Керувати новим озброєнням. У 2016 році не було дронів. Вперше мені дали мавіка у березні 2022 року і помахали пальцем: "У нас тільки три таких на батальйон – не загуби". Зараз цього є достатньо.
На початку АТО у нас не було натівського озброєння: NLAW, гранатомети Мk 19, М4А1, гвинтівки CZ, SCAR. Треба було навчитися, як цією зброєю користуватися, як доглядати за нею. Війна – це двигун прогресу. Розвиваються не тільки засоби, але й методика і тактика ведення бойових дій. Звичайно, незмінними з часів першої чи другої світових війн залишаються оборона, окопи, бліндажі.
– Наскільки змінилися розвідка 2014 і 2024 року?
– Дуже сильно змінилися – навіть розвідка 2022 і 2024 років. У 14-ому році були карта, компас, олівець і загримовані військові. У 22-ому з'явилися дрони. Ми, наприклад, мали розвідати лісосмугу. Але, щоби якісніше це зробити, мали ті дрони запускати майже під носом у росіян, з невеликої висоти дивитися. Зараз велика насиченість дронами, усе набагато краще. Уся розвідка опирається саме на аеророзвідку.
"Під час штурмів не мали жодної втрати"
– Які завдання виконував і на яких напрямках бував загін "Bravo Team" від початку вторгнення?
– Більшість наших завдань – це збирати дані і спостерігати за ворогом. Розвідка не повинна штурмувати, але ми і це робили, і засідки ставили. У березні мали операцію на Київщині. Між Іванковом і Києвом лісиста місцевість – там рай для розвідників. Туди як заходив, то виходив через 4-5 днів і навіть міг ні на кого не натрапити. Пізніше було багато операцій на запорізькому напрямку і частині Донецької області, зокрема, треба було відновлювати втрачене положення. Я би виокремив контрнаступ 2023-го року. Ми там відбули чотири серйозних штурми. Я гордий, що ми не втратили жодної людини, але мали поранених.
У нас було дуже адекватне командування, яке берегло особовий склад. Вони розуміли, що вмотивованого і навченого розвідника за 2-3 дні ніхто назад не пришле. Навіть за пів року ти не отримаєш таких бійців, які в тебе є. До планування операцій підходили дуже деталізовано. Це, можливо, одна із причин, чому обійшлися без втрат.
Коли разом із 128 бригадою штурмували Лобкове, у мене був один легкий поранений. Штурми у П'ятихатках були набагато складнішими. Росіяни пробували вибивати нас танками, застосовувати контратаку. Після цього вони валялися по дорогах. Згодом була лісосмуга біля Роботиного – там я разом із багатьма своїми бійцями отримав поранення. Тоді ми вибули на довгий час. А коли частина повернулася, то займалися мінуванням, засідками, FPV-дронами.
– Після осколкового поранення ви достатньо швидко відновилися?
– Я полежав у госпіталі вісім днів. Мені зашили дві дірки, вже нічого не кололи і я сказав, щоби виписували. Ми якраз на той час базувалися в Запорізькій області. Зателефонував комбату, відпросився полікуватися додому. Мав два тижні відпустки і повернувся до роботи.
Я достатньо швидко відновився, тому що в мене не було складного поранення. Мені в поперек осколок прилетів, з живота вилетів і нічого не зачепив.
– Чи завжди від початку вторгнення було нормальне ставлення командування?
– Зараз я служу з тими офіцерами, майорами, які в АТО були командирами взводів. Ми з ними пройшли бої у Луганській, Донецькій областях. Вони знають, що таке люди. Коли командири жили у тих же окопах, були у тих же бронемашинах, вони зовсім по-іншому ставляться до підлеглих. Але ні для кого не секрет, що у війську є дуже багато не тих офіцерів, яких хотіли би бачити на певних посадах.
– Тобто ви на собі це відчували?
– Можна сказати, що так.
– І це десь неефективно впливало на виконання завдань?
– Візьму на себе ризик сказати, що дуже багато в чому відповідальність за неефективність або невдалі операції – це переважно відповідальність вищого командного складу.
– Минулого року восени ви стали повним кавалером ордена "За мужність". Це означає, що у вас є всі три можливі ордени. За що отримали кожен із них?
– Перший орден отримав не лише я, а ще четверо моїх бійців. Ми провели дуже успішну засідку на колону відступальних сил з-під Київщини. Це було 31 березня поблизу сіл Леонівка та Зимовище. Ми там знищили близько 20 росіян. Спостерігали за цим місцем спеціально, хотіли зловити невеличку колону. Виявилося, що там було близько 50 машин. Але ми думаємо: "Як ми вже сюди прийшли і налаштувалися вбивати росіян, то будемо це робити".
Не знаю, за що командування вирішило дати другий орден. Я думав за те, що врятував командира, коли ми потрапили у засідку росіян. У тому ж місці нам вдалося пройти в тил противника, замінувати перехрестя, щоби вони туди не підтягували резерви. Це була нагла операція, під носом у росіян.
У Донецькій області в мене були перші поранені за весь час повномасштабної війни. Нас вибивали росіяни і треба було відновити положення. Ніхто не хотів на це погоджуватися, а ми пішли. Можливо й за це отримав відзнаку, а можливо комплексно.
А третій орден був за контрнаступ у 2023-ому. Тоді ми себе гарно проявили.
– Повних кавалерів в Україні, напевно, не так багато. Як вам – мати таку нагороду?
– Це заслуга всього підрозділу. Якби моя воля, то більшу частину свого підрозділу я б відзначив такими самими нагородами, а деяким дав би Героя України.
– Це ваша друга відпустка від початку повномасштабної війни. Яку відчуваєте потребу у демобілізації?
– Звичайно, є втома. Ти постійно робиш одне й те ж саме. Це відбувається упродовж довгого періоду. Ти хочеш у відпустку, приїжджаєш, побув 3-4 дні, зробив свої справи і хочеш їхати назад. Багато військових не витримують. Демобілізація потрібна. Надіюся, керівництво працюватиме над цим питанням.
– У телеграм-каналі "Bravo Team" ви публікуєте відео зі служби – як росіяни спілкуються через радіостанцію чи як під ногами залишають російський прапор. Навіщо це робите?
– Минулого року ми взяли приклад з інших підрозділів, які діляться своєю службою. Робимо це, щоби люди бачили і розуміли, як буває.
Відео з російським прапором під ногами у машині я виставив, щоби позлити росіян. Вони думають, що усе серйозно, – це нас дивує і смішить. Вони не розуміють, що ми просто з них знущаємося.
Відео, де чути, як росіяни спілкуються через радіостанцію, я зняв у Запоріжжі в 2023 році, хоч і опублікував нещодавно. Рацію знайшов мій боєць під час зачистки позиції. Тоді росіяни кидали все. Рація була заряджена і ми чули, що їх п'ятнадцятеро, що вони зібралися вибивати нас із позицій. Спробували – у них нічого не вийшло.
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: news.chernivtsi@suspilne.media
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини