"Kraken" був метою: інтерв’ю бійця з позивним Чернівці зі спецпідрозділу ГУР МО

Військовий Олександр. Фото: Суспільне Чернівці

35-річний військовий Олександр з позивним Чернівці служить штурмовиком у спецпідрозділі "Kraken" з березня 2023 року. Олександр називає посаду штурмовика найважчою у війську, водночас добровільно обрав її. У квітні цього року під Часовим Яром отримав поранення стопи через вибух.

Тепер у Олександра розірвані нерви, тому поки невідомо, чи зможе нога працювати як раніше. Чому вирішив стати штурмовиком, змінити підрозділ з ТОРу на "Kraken" та про поранення під Часовим Яром — в інтерв'ю Суспільне Чернівці. Далі — пряма мова.

“Посада штурмовика найважча у війську”

Штурмовик — це перший військовий, який зустрічає ворога і, можна сказати, бачить його в обличчя.

Вдень ворог, як і ми, бачить всю картину, тобто контролює, розуміє. Моя спеціалізація — працювати вночі. При нічних штурмах ворог не чекає, бо людина розслабляється. При нічних штурмах є різні засоби амуніції, зокрема антитепловізійні пончо.

Фото: Олександр

Мій перший штурм був минулого літа під Бахмутом, населений пункт Андріївка. Разом з іншою бригадою штурмували лісосмугу та мали деокупувати Андріївку.

Фото: Олександр

Найважче у роботі штурмовика — зайти на завдання і вийти з нього. Ворог тебе змальовує: скільки особового складу і який буде маршрут. Ворог знає, де затягнути, який є безпечний маршрут. Завжди при штурмі приїжджаємо на броні, десантуємось. Ворог нас вже зустрічає артилерією, мінометами, танками. Ще у дорозі буває, як то кажуть, спекотно.

Буває, що приїжджаємо, вивантажуємось з бронетехніки, тоді вже починається складне. Коли ти бачиш ворога, це одне, а коли ти не бачиш ворога, по тобі просто працює міномет, артилерія, танк, все, що попало — з цим важко боротись. Зараз ще мавіки, скиди, FPV, на початку війни такого не було. Зараз це найбільший головний біль.

А виходити з штурму важко, бо ворог знає, де ви закріпились, і розуміє, що має бути ротація, або що є поранені. За час війни ворог також навчився думати, підтягнув стратегію і тактику. Він не такий вже, скажімо, як був на початку війни.

Про ступор під час штурмів

У мене не траплявся, але був в моїх побратимів. Це буває, коли людина очікує один сценарій, але все кардинально йде не так. Деякі люди на той час були не готові.

Фото: Олександр

Що потрібно, щоб стати штурмовиком?

Крім гарної фізичної підготовки, треба мати навички, якісь лідерські вміння, вміння і велике бажання розвиватися. Кожен боєць спецпідрозділу має вміти стріляти з будь-якої зброї, як легкої, так і важкої.

Про перехід з ТОРу у Kraken

Я перейшов, бо розумів, що загалом ти в поліції теж робиш свій вклад у перемогу, просто поліцейська служба та військова — це різні речі. Треба просто налаштуватись і зробити крок, якщо ти знаєш, що можеш допомогти країні, і якщо знаєш, що у тебе вистачає на це фізичного, морального, ментального здоров'я.

24 лютого 2023 року я подав заявку. У березні мені подзвонили і сказали, що коли буде курс молодого бійця, потрібно бути в Харкові. Я вже думав, що якщо КМБ не пройду з якихось причин, то повернусь, буду далі служити у ТОРі, буду готуватись і ще раз пробувати. Але все гарно пройшов, нормально себе зарекомендував. І вже на КМБ мене питають, куди хочу йти. Я одразу сказав, що хочу у штурмову роту. Бо мав розуміння, що у штурмовики мінімум людей хочуть йти. Я розумію, що у мене є ті сили, які потрібні.

Мене направили в одну роту, але потрапив в ту роту, у якій я зараз — спеціальну нічну роту.

Про тренування у Kraken

Дуже багато спецпідрозділів відрізняються від звичайних бригад ЗСУ. Я нічого не хочу проти бригад ЗСУ казати, просто спеціалізація і тренування там абсолютно інші.

Тобто у нас, до прикладу, коли немає бойових виходів, є тренування. Субота й неділя — вихідні, але не завжди. З понеділка по п'ятницю у нас буває по чотири тренування на день. Перше тренування зранку: полігон, відпрацювання різних маневрів, за якими у нас відбуваються сценарії на бойових виходах. Після полігону приїжджаємо на базу. Там у нас є "холошіння" — це автоматично відпрацьовані рухи зі зброєю. Після "холошіння" у нас зачистка будівель. Після цього відпочиваємо трохи і те саме.

Вночі їдемо на нічний полігон і тренуємо те саме, що було вдень, але вже з приладами нічного бачення.

Цим і відрізняється, що у нас дуже велика інтенсивність тренувань, що ми свої навички відточуємо до автоматизму, до ідеалу.

При цьому, перевтоми не відчувається. Коли ми вже знаємо, що у нас буде бойова задача, то інтенсивність тренування поступово знижується.

“Хотів у Kraken, бо тут вмотивовані та загартовані”

Хотілось професійний військовий підрозділ з, так би мовити, людьми-однодумцями, які бачили і мали розуміння того, що повинно робитись для перемоги.

Фішка нашої буденності певно в тому, що до повномасштабної війни всі, як то кажуть, були "тиграми" і "рексами". Там ходили гори м'язів. Дуже вони всі такі, як би мовити, блатні, круті. Багато зі звичайних хлопців, які жили звичайне життя, працювали, тренувались і не показували, що вони Жан-Клод Ван Дамми чи Рембо, прийшли відбір і пішли у спецпідрозділи. Ті люди, які показували, що вони чогось вартують в житті, як виявилось, вони нічого не вартують — далі ходять в зали, качають "банки". Але наблизити перемогу, піти повоювати — таке роблять одиниці.

У цивільному житті мої побратими мали абсолютно різні професії: кальянщик, кухар, військовий, поліцейський. Є люди з французького легіону. Коли почалось повномасштабне вторгнення, вони повернулись на Батьківщину і пішли там до лав спецпідрозділів.

Про напрямки, на яких воював

Здебільшого Донецька область, під Бахмутом, Андріївка, Часів Яр, Харківська область. Ну і ще були деякі напрямки фронту, про які говорити не можна.

Як отримав поранення

Це сталося, якщо я не помиляюсь, 11 квітня. За кілька днів до цього ми з хлопцями нашим відділенням заходили в Часів Яр. Є Часів Яр старий і є Часів Яр новий. Ми заїжджали через канал. Ворог нас чекав, як тільки ми приїхали, то вже міномет працював по нашій броні. Приїхали, вивантажились, треба було від нового Часового Яру до старого пройтись. Ми пересувались до точки, де мали закріпитись.

Коли вирушили, то ворог мавіком намалював, куди ми напрявляємось, і почав коригувати артилерію. На кожному перехресті міномет щільно працював. Вони бачили, що у нас амуніція не піксельна, а мультикам. У нас озброєння не автомати Калашникова, а натівське. Так вони зрозуміли, що перед ними якийсь спецпідрозділ. Ворог побачив, де ми закріпились, у якому будинку. Це була багатоповерхівка. Наш будинок був найближче до ворога. Вони планомірно, стратегічно намагались знищити наш будинок.

У першому під'їзді у нас був спостережний пункт, а у підвалі третього під'їзду ми жили. Постійно, коли ми вибігали з під'їзду, щоб поміняти чергування, то їхній дрон бачив нас. Взводний закомандував принести тротилові шашки. Ми через кімнати з першого до третього під'їзду підривали тротиловими шашками стіни, щоб не вибігати на вулицю, коли нам треба помінятись на "СПшці" і на відпочинок. Вже бігали через підірвані стіни і добігали до третього під'їзду через підірвані стіни. Там уже метр дистанції було від під'їзду до підвалу. Так уже заходили в підвал безпечно.

Поранення отримав на фінішній прямій, коли першу групу поранених побратимів евакуювали на броні. Я на той момент був вже з контузією, бо коли був на СПшці, почув звук FPV-дрона. Голова не розуміла, а ноги зробили те, що мали зробити. Я розвернувся, одразу стрибнув у коридор чи щось таке, FPV вибухнув. Ударною хвилею мене відкинуло, вирубило не на довго. Коли прийшов до тями, все ще було в диму, в пилюці. Нічого не чув, спустився на поверх, перевірив себе, чи немає ушкоджень. Ніби все нормально було, окрім слуху. Я абсолютно нічого не чув.

Вибіг на вулицю, гукаю. А потім думаю: "Та що я гукаю, якщо я нічого не чую? Треба бігти там, де хлопці мали б бути". Якраз збираюсь бігти туди, прибігає наш медик Чача. Він мені щось емоційно розказує. Я кажу: "Чача, я тебе не чую, я контужений. Слуху нема. Покажи рукою, куди бігти — я зрозумію". Він показав на під'їзд і ми туди добігли.

Там були троє наших побратимів з серйозними травмами, переломами ніг, відірваними м'якими тканинами. Ми надали домедичну допомогу і вже чекали на евакуацію першої групи.

Дочекались евакуації. У нас дуже крутий водій нашої броні Герасім. Заїхати туди на броні — це, можна сказати, підписати собі смертний вирок. Ми хлопців затягнули на броню, Герасім виїхав. Лишився я, медик і Лакоста. З нами були суміжні сили з десантно-штурмових військ. Там у них було двоє поранених: у одного уламок під серцем, у одного було багато контузій. Ми чекали вже на другу евакуацію, щоб виїхали я, Чача, Лакоста і двоє з ДШВ.

Фото: Олександр

Коли приїхала наша броня, перед цим я кожному пояснив, хто і де буде сидіти, щоб ми там не скупчувались. Заїжджає наша броня, виходить відділення нашої роти, щоб нас змінити. Починаються скиди. Один скид падає з правої сторони автомобіля, а один — з лівої сторони і не розривається. Коли хлопці, які приїхали нас змінити, десантувались, їх посікло з дрона. Вони забігли у під'їзд та надали собі першу домедичну допомогу. Я перший біг до машини, мав відкрити двері і посадити суміжника. Я вибігаю, починає все підриватись і той скид, який був з мавіка, я його не бачив. Я став на нього ногою і він під моєю ногою детонує. Дивлюсь на ногу — бачу спалах.

Суміжник сів у машину, я йому вже двері не закривав. Двері важкі, десь 300-400 кілограмів. Не закривав, бо відчував, що нога дуже болить і я втрачаю з кожною секундою сили. Там постійні обстріли. Я розумів, що залишатись на відкритій місцевості не можна. Думав, ззаду сісти в броню, а ззаду сидять командир взвода, він отримав поранення двох ніг і однієї руки, то я не міг через нього залазити в авто. Я побіг з іншої сторони броні залазити, а там був наш кулеметник. Вийшло так, що місця не було вже у машині.

У той момент, я думав забігати в під'їзд і вже залишатись у під'їзді. Але було, як то кажуть, чуття, що якщо я це зроблю, це може бути останнім, що я зроблю у житті і вирішив просто залазити на хлопців зверху. Ми їхали, але справа у тому, що ноги стирчали на вулицю, і не могли двері закрити. Коли виїхали, там був сектор, який прострілювався, а на броні ще чотири колеса було пробито. Танк почав працювати. І я собі ще так думаю: "Двері у машину відкриті. Зараз буде біда". У якийсь момент я розумію, що водій може наїхати на будь-який приліт і двері закриються і вийде, що так як у мене ноги стирчать назовні, то може бути все сумно. То я ноги до себе підтягнув. Так і вийшло, що на якійсь ямі двері закрились.

Вже потім я дивлюсь на ногу, пам'ятаю, кісточки стирчать, м'ясо стирчить. Кров з кожним ударом серця пульсує. От як серце б'ється, так і кров з ноги вилітає. Наклав собі турнікет.

Ми доїхали до точки, де мав бути наш медевак, але його там не було. Прийняли рішення їхати на центральну дорогу. Поки їхали, то побачили наш медевак. Наші медики надали нам допомогу.

Про реабілітацію та плани

У мене немає фрагменту стопи, м'яких тканин, перелом кістки першого пальця. Найбільша проблема — немає нервових закінчень, вони вирвані, дуже пошкоджені і немає рухливості стопи ні вверх, ні вниз, ні вліво, ні вправо, немає рухливості і чутливості пальців.

Зараз треба, щоб повністю загоїлись м'які ткані. Шви зняли два тижні тому, але ще рана є. Тобто зараз мінімальні навантаження, реабілітолог, фізіотерапевт, масажі і відновлення рухливості стопи. Коли рана загоїться, то буде зрозуміло, що буде далі: операція з пересадки нервів чи стопа своїми силами буде відновлюватись.

Точно залишусь служити, у будь-якому випадку, що б не було зі стопою та здоров'ям. Якщо не зможу служити в роті активних бойових дій, тобто штурмових, то буду інструктором, щоб передавати досвід, який я маю.

Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: news.chernivtsi@suspilne.media

Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини