"Найстрашніше – почути, що "важкопоранений" став "полеглим". Історія бойової медикині, яка служить на фронті з 19 років

22-річна Юлія Мицканюк служить у війську три роки. Бути військовою вирішила ще з часів Революції Гідності, бо не хотіла просто спостерігати за подіями у країні. Дівчина вступила у медичний коледж, щоб згодом стати бойовою медикинею, а на другий день після випуску пішла у військкомат. Батькам про свій вибір сказала вже в зоні ООС.

Два роки Юлія надавала допомогу та евакуювала бійців у складі бригади "Едельвейс". Через стан здоров'я зараз дівчина працює у військовому госпіталі в Чернівцях, втім хоче відновитися та повернутися на передову. Про три роки служби в ЗСУ – розповіла в інтерв'ю Суспільне Чернівці.

– Ви потрапили на фронт у 19 років. Як це відбулося?

– Я здобула медичну освіту у коледжі. Напередодні я вже збирала документи, щоб піти у військкомат й призватися до ЗСУ. З усіма документами я була там на наступний день після випускного.

Я вирішила, що буду служити ще в 11 років, коли почався Майдан. Я співпереживаю будь-яким подіям, особливо, якщо вони відбуваються в країні, яку ти любиш.

"Коли я бачила Небесну сотню і як багато перспективної молоді гинуло, то мені було шкода за цим спостерігати. Тоді я нічого не могла зробити крім того, щоб плекати думки про те, щоб у майбутньому не сидіти й не обирати роль спостерігача".

Просто тоді мені вік не дозволяв, наприклад, підписати контракт. Тому це було питанням часу.

– Але чому саме військо?

– Це мені відгукнулося. В мене в родині були військові та сусід, з яким я часто спілкувалася про війну. Він ні з ким не обговорював війну, а мені міг відкритися, і я розуміла, що ця думка має право на життя, а моє бажання може мати більші наміри.

Юлія підписала контракт із ЗСУ у 19 років. Юлія Мицканюк

– Ви з кимось радились щодо намірів піти на фронт?

– Ні. Я лиш у сусіда питала, як обстановка та якою є роль медиків. Він навіть не підозрював про мої наміри. На другому курсі коледжу батьки говорили зі мною, чи подобається мені медицина і чи планую я в майбутньому працювати за спеціальністю. Я відповіла, що так. А коли запитали, в якій структурі я б хотіла працювати, наприклад, у лікарні чи стоматології, то я сказала, що хочу бути бойовою медикинею.

"Вони не найкраще на це відреагували, особливо батько. Він сказав, що цього не допустить. Тоді я вирішила, що не буду обговорювати цю тему з батьками й продовжила вивчати тактичну медицину".

Тоді у мене не було знайомих бойових медиків, які б могли поділитися досвідом. Я дивилася й вивчала відео з інтернету. Бачила, що тактична медицина відрізняється від цивільної – важливу роль відіграє психологічна підготовка.

– Чим ще відрізняються цивільна та тактична медицини?

– В лікарні ти підготовлений до того, в яких умовах працюватимеш й орієнтовно знаєш перелік хвороб та невідкладних станів, з яким зіштовхнешся.

Надавати медичну допомогу під час бойових дій — це зовсім інша річ. Тут немає стерильності, а психіка має бути загартована так, щоб бути готовим надати допомогу не тільки комусь, а й собі. Вижити в цих умовах та витягнути людей.

Я не знала, як зможу на це все реагувати: чи можу розгубитися, чи буде страшно й чи допомога буде потрібна мені. Але морально налаштовувала себе, що рано чи пізно це станеться, й мені потрібно буде тримати себе в руках й надавати допомогу. Моїми першими пацієнтами були двоє моїх поранених друзів. Я надала їм допомогу адекватно й без проблем.

Юлія ще в 11 років вирішила, що буде служити в ЗСУ. Юлія Мицканюк

– Ви потрапили до війська ще до повномасштабної війни. Як це було?

– У військкоматі мені сказали, що потрібно мати відношення з військової частини, якщо хочу потрапити в якусь конкретну. Інакше розподілять на вакансії згідно з запитами з частин. Я мала відношення з 10-ї гірсько-штурмової бригади.

Хоча перед цим мені довелося чекати, бо який підрозділ я не запитувала, тоді категорично відмовлялися брати дівчат з медичною освітою на бойові посади.

"Дивилися на мене й казали: "19 років, ти, певно, ще не до кінця визначилася, чи хочеш служити. Радимо тобі подумати ще." Для мене це було образливо, хоча зараз я розумію, чому вони так казали. Вони пропонували подумати, а зараз мало хто адекватно може сприйняти 19-річну дівчину, яка каже: "Я хочу служити на бойовій посаді, відправляйте мене на війну".

– Але чим 19-річна дівчина відрізняється від 19-річного хлопця? Враховуючи, що у вас була медична освіта.

– Певно, були ще якісь легкі прояви дискримінації. Думали, що жінки не можуть справлятися на війні так, як чоловіки. Елементарно щодо фізичної підготовки. Як на мене, потрібен був час: від початку повномасштабної війни більшість людей, які були до цього категоричні, побачили, що жінки справді можуть виконувати ті ж обов'язки, як і чоловіки, і так само бути на бойових посадах.

Зараз вже шиють жіночу форму та виготовляють взуття. Приділяють увагу комфорту одягу та амуніції, роблять спеціальні плитоноски.

– Яким для вас був початок повномасштабного вторгнення?

– Через місяць після подання документів мені потрібно було з'явитися до ТЦК й мене направили у підрозділ в Донецькій області, де я підписала контракт. Згодом мене направили у навчальний центр проходити курс молодого бійця. По дорозі туди я зателефонувала батькам й розповіла їм правду: що не перебуваю у прикордонній службі на Буковині.

На середині навчання почалась повномасштабна війна і нас направили назад у підрозділ. Оскільки я була бойовим медиком у піхоті, то постійно була з підрозділом: це могла бути передова, друга лінія або очікування в резерві, але від березня наша частина брала участь у бойових діях.

Бойовий медик не виконує тільки функцію медика. Першочергово, це бойова одиниця, яка має бути готова прийняти бій та користуватися усією зброєю. Ти можеш надавати допомогу чи евакуювати пораненого або полеглого. У мене не було форс-мажорів, коли доводилося брати зброю й відстрілюватися на позиції.

– Чи можна сказати, що тактичної медицини ви більше навчалися з досвіду, ніж на заняттях?

– Однозначно. Заняття мене просто підготували й показали обкладинку. З того, що я вивчала, перелік поранень міг бути двічі або втричі більший. До цього неможливо було підготувати фізично, але можна морально. Важливо на екіпажі розділити роботу: хто ставить катетер чи крапельницю, а хто перемотує.

Хоча якби не було навчання, то мені було б важче. Було навчання, були люди з досвідом. Також я щодня бачила поранення, запам'ятовувала й з кожним днем була впевненішою, що завтра зможу відреагувати вдвічі швидше та бути ефективнішою.

– Що для вас найскладніше в роботі бойового медика?

– У нас були випадки, коли по рації повідомляли про важкого "трьохсотого". Ти їдеш і промовляєш в голові: "Аби тільки не "двохсотий".

Медики так само потрапляють під обстріл і не завжди їх вчасно вдається евакуювати. Дороги, якими ми вивозимо бійців, обстрілюють. Ти просто думаєш, аби зараз не було обстрілу, бо ти просто не зможеш надати допомогу. Напевно, найбільший страх кожного бойового медика це те, що з "трьохсотого" стане "двохсотий".

Бувало, що через обстановку ми не встигали доїхати і "важкий поранений" ставав "полеглим".

Юлія Мицканюк

– Зараз ви служите у Чернівцях через стан здоров'я. Чи плануєте повертатися на передову?

– Я мала контузії та отримала осколкове поранення. Також почалися проблеми з хребтом від важкого бронежилета, медичного рюкзака та екіпірування. Бувало, що доводилося підіймати та витягувати поранених.

Мені довелося перевестися у військовий госпіталь та паралельно займаюся своїм здоров'ям, бо це неможливо ігнорувати – тоді, якщо повернуся назад, буду ефективнішою. Я задумуюся про повернення на фронт

– Вам було легко адаптуватися до служби в тилу?

– Тут ти розслабляєшся й не перебуваєш у постійній напрузі, як на фронті. Але роботи теж вистачає. Але адаптація у мене була важкою. Вона починалася з моїх особистих комплексів: чому я тут, а не там? Я бачила, що у моєму підрозділі й далі є поранені та загиблі – це все позначалося на мені. Я не знала, чим я могла їм допомогти й довго відчувала провину. Не можу сказати, що й зараз немає цього відчуття.

Я міркувала про роботу з психологом, але наразі вдається пропрацьовувати свої думки самостійно.

Юлія Мицканюк

– Ви хочете повернутися на фронт через відчуття провини?

– Частково через це, частково тому, що я звикла до колективу й того, що там відбувається. Я розумію, що можу там приносити більше користі, бо знаю ті умови і як в них працювати. Це важливий елемент.

– Як люди в тилу реагують на вашу військову форму?

– Я розумію, що впадаю людям в очі, але на жаль чи на щастя не можу прочитати їхні думки. Бо думки бувають різні. Бувало, проходиш повз хлопців і чуєш: "Ух, проканало. Не вручили повістку сьогодні". Тоді хочеться розвернутися й сказати, щоб розрізняли шеврони: де ТЦК, а де люди з бойових підрозділів.

"Були випадки, коли до моїх друзів підбігали цивільні, говорили: "От мені ваші друзі вручили повістку. Скажіть, на яке число мені потрібно з'явитися, бо я не бачу". Це доволі ображає хлопців, бо вони розуміють, що до них ставляться з претензіями, а подеколи й із сарказмом. Хлопці цього не заслуговують.

– А як ви ставитеся до центрів комплектування?

– Нічого проти ТЦК не маю, бо розумію, що людям потрібна заміна. ТЦК просто виконує своє завдання. Військові всі виснажені та втомлені. Якщо ви громадяни цієї країни, то маєте щось робити заради неї. Я не знаю, як у ці часи совість дозволяє жити просто так та гуляти.

– Враховуючи пережитий досвід та поранення, ви все міркуєте про повернення на фронт. Що вас мотивує?

– Навіть, якби я могла знати про те, з чим зіштовхнусь, я б все одно пішла на фронт. Мотивацію можна знайти з елементарних речей: коли знаєш, що твої близькі в безпеці або, коли усвідомлюєш, що противник міг просунутися далі тих кордонів, які зараз тримають наші бійці.

Також мене додатково мотивують діти. Я дуже люблю дітей та покоління, яке підростає. Воно не заслуговує жити в країні, де триває війна. Це буде їхня дитяча травма, яка позначиться на дорослому житті.

"Мені спокійніше, коли я гуляю містом і розумію, що щось зробила, щоб могти зараз вільно гуляти цими вулицями. Я можу не опускати очі, коли дивлюся на людей у військовій формі. Я вільно відчуваю себе в цій країні, бо знаю, що щось для цього зробила. Любов до країни проявляється вчинками".

Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини

Станьте частиною Суспільне Чернівці: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села. Пишіть нам на пошту редакції новин: infred.nov@gmail.com