Військовий з Херсонщини Віктор Ковбаса 9 років воював проти російської армії. На війну йшов добровольцем-рядовим, й за цей час став командиром зенітно-артилерійського взводу. Пів року тому Віктор втратив ноги у Бахмуті, але тоді з групою вони виконали завдання — зайняли та утримували рубіж.
Тепер Віктор у Вашківецькій лікарні на Буковині. Тут вчиться ходити на протезах — поки що навчальних, але вже чекає на постійні. Через "залізні ноги" четверо дітей Віктора почали називати його на честь залізного персонажа коміксів.
"Я тепер як трансформер Оптімус Прайм"
46-річний військовий живе у Бериславі Херсонської області. Попри те, що мав велике фермерське господарство, коли почалося російське вторгнення у 2014 році, пішов у добровольчий батальйон. Каже, ще дев'ять років тому військові розуміли, що буде ескалація.
"Хоч воно й називалося АТО, потім ООС, але це все одно була війна. Хто прослужив, тому було зрозуміло, що це не зупиниться. Так я й залишився служити. Ми чекали 24 лютого. Тоді ми несли бойове чергування у Пісках на Донеччині, вже були насторожі й підготовлені", – каже Віктор.
Військовий отримав поранення 7 січня у Бахмуті. Його взвод мав зайняти рубіж у приватному секторі міста. Тоді Віктор був разом з побратимом і біля них впав мінометний снаряд.
"Завдання ми своє виконали. Але так сталося, що нам двом прилетіло прямо під ноги. Все пішло в мене, а у хлопця поруч постраждав лише мізинець. Розумію, що попасти мінометом в людину, яка ще й рухається, дуже важко. Просто так зірки зійшлися".
За словами чоловіка, у перші секунди після вибуху він не усвідомлював, що сталося. Згодом самостійно наклав джгут на одну поранену ногу, іншу – допомогли перев'язати побратими, які були поруч. Віктор каже, бійці мали гарне медичне спорядження та проходили навчання з тактичної медицини, а евакуаційна група швидко забрала його з поля бою.
"Звісно, я відчував біль. Я навіть бачив свою ногу окремо. Але ти на адреналіні – дієш за інструкцією. Як старший групи, я мав віддати хлопцям накази, щоб вони не погубили одне одного. Назначити старшого, який би зібрав основний склад докупи й всі повернулися додому", – розповідає військовий.
Тоді Віктор втратив ліву ногу, а праву йому згодом ампутували у шпиталі. Ногу намагалися врятувати лікарі у Краматорську, Дніпрі та Києві, але через відкриті рани та перебиті кістки цього не вдалося зробити.
"Казали, що можуть спробувати врятувати ногу, але це буде як у баби Яги, по-перше. А по-друге, не факт, що нога функціонувала б. Мені показали фотографії ноги, і я просто моргнув, що даю згоду на ампутацію", – розповідає військовий.
Боєць каже, паніки через ампутацію не було, але відчув розчарування, бо "сподівався підписатися на Донбас арені, а тепер доведеться це робити після перемоги".
"Звісно спочатку здавалося, що життя зруйнувалося і це кінець. Якби не надійний тил, можливо, що так і було б. Але життя не зупиняється. У мене є маленька донечка і я маю бути на висоті. Я тепер, як трансформер Оптімус Прайм".
"Місцеві не розуміли, як я можу про це жартувати"
Понад п'ять місяців Віктор проходить реабілітацію у Вашківецькій лікарні. Каже, найскладніше було навчитися самообслуговувати себе, зокрема ходити в душ. Спочатку вчився пересуватися на кріслі колісному, а тепер звикає самостійно ходити на протезах – від сторонньої допомоги відмовляється.
"Перший візок був електричний, мені його запропонували київські волонтери. У перший тиждень після операції я вже міг сам доїхати до душової та туалету. Стороння допомога засмучує, а коли сам себе обслуговуєш, то бачиш в очах персоналу, що ти не людина з інвалідністю, а воїн, який пройшов все й далі протидіє всім негараздам".
Протези військовому дали не відразу, а чекали, коли загояться усі рани. За цей час боєць працював з реабілітологом – усі вправи намагався виконати сам. А, як вперше одягнув протези, то думав, що надалі пересуватиметься тільки на візку.
"Після тижня тренувань я змінив свою думку. Навіть похід в магазин це вже маленька пригода, яка змушує рухатися далі. Коли ходиш сам, то відчуваєш, що життя хоч і змінилося, але не суттєво. А, як люди звертають увагу, то це вже не жалісливий погляд, на тебе вже дивляться як на залізну людину".
Наразі Віктор ходить на тренувальному протезі, щоб сформувати куксу й нога набула потрібної для протезування форми. Орієнтовно за тиждень отримає нові протези, які більше адаптовані до ходьби. Каже, іноді як дивиться на ноги, то відчуває кінцівки.
"Коли я йду, то буває, що відчуваю навіть пальці. Особливо, коли в протезах. Ти розумієш, що ніг там нема, але мозок якось так працює, що ти відчуваєш", – розповідає боєць.
У лікарні військового періодично навідує дружина. Віктор розповідає, що їй теж було морально важко, коли дізналася про поранення. Тому чоловік підтримує її й всіляко намагається смішити.
"Жінка плакала, коли приїхала від мене додому. Я тоді намалював біля швів смайлик, і вийшов ніби бегемотик. Надіслав їй фото, а вона назвала мене божевільним. Буцім, не можна так реагувати. Місцеві спочатку теж не розуміли, як ми можемо жартувати на цю тему", – ділиться чоловік.
Віктор каже, основне його завдання наразі – навчитися ходити на протезах та самостійно себе обслуговувати, бо "санітара вдома не буде". Опісля планує реалізовувати себе в цивільному житті.
"Не всі завдання виконані. Жаль, що війна закінчилася для мене так. Але не можна опускати руки. Всі навички, які здобув за життя зараз знадобляться ще більше. Комунікація з людьми, професійні навички – це все ще знадобиться, але такі плани люблять тишу".
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
Станьте частиною Суспільне Чернівці: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села. Пишіть нам на пошту редакції новин: infred.nov@gmail.com