"Росіяни боялися заходити до нас в камеру": нацгвардієць з ЧАЕС про полон, тортури й російський паспорт

Олексій Лутченко понад 20 років служить на Чорнобильській атомній електростанції. 24 лютого 2022 року він разом з іншими нацгвардійцями та співробітниками ЧАЕС став заручником російських військових, які захопили станцію. Наприкінці березня 196 нацгвардійців вивезли до полону, серед них був і Олексій. Додому він повернувся 29 жовтня 2022 року.

Як росіяни шукали біолабораторії та примушували співати їхній гімн, як пропонували російське громадянство та знущалися з полонених, чого хотілося найбільше після повернення додому та про що мріє зараз? Про це читайте в інтерв’ю Олексія Суспільному.

Далі з його слів.

Як ви зустріли день повномасштабного вторгнення?

24 лютого я повинен був заступити на службу. О 16:00 у нас починався інструктаж, але вже цього не сталося, тому що вже в першій половині дня Чорнобильська атомна електростанція була оточена танками, військами Російської Федерації повністю. У дуже великій кількості.

Найбільше їх цікавило місце дислокації "Правого сектору" та інших націоналістичних угруповань, що взагалі неможливо. Місця дислокації важкого озброєння. Саме "Точка-У" їх цікавила, такі ракети. І біолабораторії з дикими качками та бойовими комарами. Як би це не звучало, але справді, вони це шукали. Вони вірили в це, вони стали жертвами своєї пропаганди.

Яку загрозу створювали російські війська на ЧАЕС?

Якщо у нас в 1986 році був викид з одного четвертого блоку і рівні радіації та підвищення були зафіксовані на території Європи, тому що Радянський Союз намагався приховати дану аварію. То, якби почалися повномасштабні дії, а ми бачимо, як вони на прикладі оборони Маріуполя, як вони зруйнували Азовсталь і все інше, таким чином вони б зруйнували Чорнобильську атомну станцію, ми б мали дуже велику екологічну катастрофу, яка в рази перевищила аварію 1986 року.

Як росіяни робили окопи в Рудому лісі?

Є таке поняття — культура радіаційної безпеки на будь-якому ядерному об'єкті. Це, перш за все, дотримання норм радіаційної безпеки. Вони взагалі не розуміли, що це таке. На промисловому майданчику в перші два чи три дні вони, навіть, польову кухню облаштовували.

Тобто вони не зрозуміли, де вони знаходяться, що таке радіація, які будуть наслідки. Навіть офіцерський склад. Я вже не кажу про представників народів Крайньої Півночі, яких було дуже багато. Вони були по зовнішньому колу, ми їх бачили, але на території їх не допускали.

Рудий ліс в Чорнобилі, де окопувалися російські війська під час блокади міста.

"Київ за три дні"

Завдяки начальнику зміни станції у нас були українські новини. І ми слухали їх і розуміли те, що відбувається, що Київ за три дні у них уже не вийшло. І ми цьому були дуже раді. Десь уже на третій-п'ятий день, коли вони це також зрозуміли, вони почали там уже й алкогольні напої вживати, і почали поводити себе більш агресивно, провокували якісь конфлікти. Але ми намагалися це стримати, тому що ми розуміли, що в разі конфлікту протистояти ми не можемо.

Як ви потрапили до полону?

Нас зібрали вранці всіх в актовому залі під приводом, що нас перерахують. Але після того нам зав'язали очі, завантажили в автозак і вивезли на територію Білорусі.

Прийшов їхній якийсь полковник, сказав, щоб ми не смикалися, нас всіх повезуть на обмін, і через один-три дні ми будемо вдома. Але коли нас привезли, через добу я вже був в слідчому ізоляторі Брянської області, то я розумів, що про обмін мова не йде і це буде не дуже скоро.

Ранок починався з виконання гімну Російської Федерації. Обов'язково. Якщо якась камера відмовлялася співати, чи це не було так голосно, як їм хотілося, то це мало свої наслідки негативні. Ми вивчили майже весь репертуар "День Победы", "Клён Кудрявый", "Катюша", гімн Російської Федерації, і ще дуже багато різних пісень.

Була повна відсутність інформації. Десь один раз на місяць, ну, в кращому випадку два, вони давали дивитися телевізор своїми новинами. Те, що вони розповідали, що вони вже тут знищили все і Чернігів, і Київ, і завоювали майже всю територію України, і вже готові воювати з Польщею, то це так.

У вересні 2022 року взагалі забрали телевізор з поверху, де ми утримувалися, і ми почули, як вони розмовляють між собою, що в них почалась мобілізація загальна. І ми зрозуміли, що в них не все так добре, як вони про це розказують.

Вони боялися заходити. Тобто, до своїх зеків вони заходять в камеру, вони з ними спілкуються. До нас це так — виводили всіх з камери, там спецпризначенці охороняють, тільки потім заходили на огляд камери. Був, мабуть, один чи два в них начальники зміни, які могли зайти й вони не боялися. Всі інші – це був страх. І, найголовніше, вони боялися, щоб їх обличчя ніхто не бачив. Тому що майже завжди вони були або у балаклавах і у нас завжди повинна бути опущена голова.

Чи дозволяли в полоні дзвонити рідним?

Мені за вісім місяців перебування в колонії один раз під диктування дозволили написати листа. "Жив, здоров, у мене все нормально". Ніяких телефонних дзвінків, ніхто не дозволяв. Присутність якихось міжнародних організацій Червоного Христа, ООН, ОБСЄ — взагалі нікого не було за вісім місяців. Вони просто, до місць тримання полонених нікого не допускають.

Лист з російського полону нацгвардійця з ЧАЕС Олексія Лутченка.

Як знущалися російські військові з полонених?

Якщо тобі приносить естетичне задоволення знущатись з людини, яка вже немічна, от той стан, який був у нас перед обміном, скажімо так, інвалідами, немічними, ну вибачте, потрібно бути якимось, моральним виродком. Це дуже страшні речі, але їм це подобалось. Їм це смішно було.

До нас бували дні, коли було там дуже жорстке відношення. Це успіхи наших Збройних сил, Національної гвардії, усіх військових формувань. Це саме було, як наслідком їхньої жорстокості.

Я прочитав есе Умберто Еко "14 ознак фашизму". От там все дуже гарно описано. Культи загибелі заради своєї держави, тобто це нормально вважається.

Вони вважають те, що нам допомагають. Це знищуючи нас, знищуючи наші міста, селища. Це ж вони нас рятують — від Заходу, від західних впливів. Ми ж повинні бути один народ, як вони кажуть. Але ми від них відрізняємося кардинально мисленням.

"Прапорщик — це в кращому випадку дев'ять класів"

У мене навіть слідчий один раз, коли це ще був один із перших допитів, запитав про освіту. Я закінчив Ніжинський та Чернігівський педагогічний університет. Він питає, а я кажу: "Вам яку?" А він: "В тебе що їх дві?". Кажу: "Так".

Він відклав ручку в сторону і каже: "Я кого допитував з ваших військовослужбовців за контрактом з них 70 відсотків – це вища або середня технічна освіта". Я кажу: "Ну вибачте, ми на охорону ядерних об'єктів дурнів не беремо. У нас є певні вимоги до інтелектуальних, до фізичних навичок і ми відбираємо тільки найкращих. Питаю — "А у вас?". Він каже: "У нас, щоб ти розумів, прапорщик це в кращому випадку дев'ять класів".

Як пропонували російський паспорт?

Все, що там відбувалося: моральний, фізичний вплив, знущання, тортури, голод, холод, все інше, все було направлене на те, щоб... Ну, все дуже просто. Хочеш, щоб все це закінчилось — отримай паспорт Російської Федерації. Тобто мені особисто декілька разів пропонували паспорт.

Обіцяли все красиво, гарно, що і дітей перевезуть, і дружину заберуть, і допоможуть влаштуватися, і забезпечать роботою, і житлом. Це вони обіцяли.

Не розказували тільки, що приїде телеканал "Звезда", знімуть це на це відео, як я отримав паспорт Російської Федерації. І що потім зі мною далі буде, це вже таке.

Вони завжди розказують, що ми вас готові віддати, Україна вас не хоче забирати і все. Ну, ми ж розуміємо, що це неправда. Вони не хочуть віддавати, вони не погоджують наших полонених і утримують. Коли нас обмінювали, нас з СІЗО забирали десять людей і одного матроса забрали на останньому етапі. І вже потім, коли в Криму ми сіли, нас з Криму везли на обмін у Запоріжжя. Там уже вночі один, я так розумію, це представник військової поліції Росії сказав: "Не нервуйте, вас везуть на обмін, ви завтра будете вдома".

Нацгвардієць з ЧАЕС Олексій Лутченко з побратимами після російського полону. Особистий архів Олексія Лутченка

Повернення з полону: чого хотілося найбільше?

Ми ж не знали, що вони відійшли з Чернігівської та Київської області. У нас цієї інформації взагалі не було. Але вже коли дізнався, це такі дуже приємні новини були.

Мій старший син брав участь в обороні Чернігова. У мене не було ніякої інформації про мою сім'ю. Перше, що я хотів – це почути, що всі живі, всі здорові. Ну, слава Богу, це так і було.

Якогось там солодкого, цукерок..ні, не хотілося. Кави хотілося. Ми вже потім, коли їхали назад, заїхали на АЗС і там вже нас просто пригостили кавою. Це такий спогад дуже приємний.

Я втратив за час полону 35 кілограмів ваги. Залишили 63 кілограми з 98. Ну, це зараз знову мої 98, але ж третину ваги я втратив.

Про цінності та плани на майбутнє

Якісь матеріальні блага, усе інше — ніщо, в порівнянні з відношеннями з близькими, рідними людьми. Які тебе чекали, на яких ти сподівався і все. Оце саме головне в нашому житті.

Стосовно планів, я не знаю яким чином, але хочеться допомогти звільненню наших хлопців. 103 наші військовослужбовці, побратими, з якими ми з перших днів потрапили в полон, досі перебувають там. Що там відбувається, я знаю, тому хочеться їм якось допомогти. Тому перш за все — звільнення наших хлопців з полону і перемога. А потім буде усе інше.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.