"Я йому казала: я твій паспорт порву, нікуди ти не поїдеш. А він: мам, прийми це як є, я їду. Я не можу сидіти тут, пити каву і дивитися, як горить моя країна".
Андрій Воробкало з Черкащини загинув у Бахмуті 2 квітня 2023 року, захищаючи Україну. Перед тим так і не доїхав у відпустку, в якій планував освідчитися коханій, щоб створити сім'ю. Йому назавжди лишилося 26.
На фронті Андрій мав позивний "Грек", бо тривалий час прожив у Греції, звідки повернувся у 2022-му, аби потрапити до війська. Нині там, на острові Андрос, мешкає його мама Оксана Сирігос. Головна картина в її домі — малюнок, який Андрій створив ще школярем. Що син писав із Бахмута у перервах між боями, де мріяв святкувати перемогу України та що їй дає сили жити далі — вона розповіла Суспільному.
Знав шість мов і навчав дітей таеквондо
Народився Андрій на Черкащині, в селі Хутори.
"Він ще змалку був не по своєму віку розумною дитиною. У вісім місяців почав ходити, розмовляти теж почав рано. Мав якесь таке глибоке, доросле розуміння світу. Коли був уже дорослим, мені здавалося, що не він моя дитина, а я його дитина. Я більше з ним спілкувалася, радилася, розпитувала", — розповіла пані Оксана.
Син на все мав свій, особливий погляд, додала вона. Ця риса в нього теж збереглася з дитячого віку:
"Дитинство він провів у рідних Хуторах. А у нас же недалеко «Азот». То він колись уже дорослим зізнався вітчиму, що малим думав, що «Азот» — це завод, який виготовляє хмари для всього світу".
А ще, зі слів пані Оксани, син любив правду:
"Він дуже любив правду, ніколи мені не брехав. Міг щось не договорити, а от збрехати – ні. І це в нього було до останнього. Коли він потрапив у Бахмут, я про це не знала, він уникав про це говорити, приховував від мене, не хотів, щоб я знала. Про те, що він там, я дізналася випадково".
Проте у дев'яності, коли Андрій був маленьким, була змушена поїхати на заробітки, розповіла пані Оксана:
"Ми і йому документи зробили, їздив до мене часто – спочатку на літо, на канікули, а вже пізніше, коли йому було 12 чи 13, спробував переїхати. Пішов у грецьку школу, але йому щось «не зайшло», бо він порахував, що йому треба буде вчитися на рік більше — через різні програми. Тому вирішив повернутися додому, щоб закінчити школу в Україні".
Після школи син почав навчатися в університеті у Варшаві, додала пані Оксана. Обрав міжнародні відносини. Однак через деякий час таки переїхав до Греції. Спочатку працював у ресторанно-готельному бізнесі, був аніматором. Об'їздив всю Грецію. А потім долучився до сімейного бізнесу — родина має власну піцерію.
Від вітчима, який має п'ятий дан по бойовому мистецтву, Андрій навчився хапкідо. Потім перейшов на таеквондо, займався вже з іншим учителем, отримав чорний пояс.
"Це дало йому можливість відкрити свою школу тут у нас, на острові. Мав близько 70 вихованців, дітки його дуже любили. Навіть коли була епідемія коронавірусу, карантин, він все одно старався, проводив для них індивідуальні заняття. Робив усе, що міг, щоб школа трималася".
Андрій, за словами пані Оксани, знав шість мов:
"Українську, англійську, грецьку, польську, французьку. Ну, і російську, хоча я її за мову не рахую".
Попри це, за словами матері, Андрій любив лише Україну та її культуру:
"Він приїхав у Грецію зі своєю гітарою і з прапорами — синьо-жовтим та червоно-чорним. Кожен любить і цінує свою країну, свою культуру. От і Андрій, де б він не був, цінував тільки своє. Навіть усі свята сприймав лише українські і по-українському. Жив тільки Україною, дуже її любив. Завжди казав, що дівчата в нас найкращі, трава зеленіша, річки найшвидші, ліси найгустіші, їжа найсмачніша. Коли він уже поїхав на війну, я питала: "Синок, тебе не тягне назад на море"? — "Ні, мам. Тут пахне зовсім по-іншому. Тут я вдома"".
Просив ним пишатися
Андрій відучував, що почнеться повномасштабна війна, розповіла пані Оксана:
"Він мені пояснював: ти ж бачиш, що довкола нашого кордону збираються російські війська. Мам, щось буде. Кажу: та ні синок, я так не думаю. Але так і сталося. Із 24 лютого Андрій з телефона не вилазив. Я теж постійно сиділа в новинах, у телефоні. Щодня думала, що може ж усе закінчиться, що це якась помилка. Але він мені казав: мам, це надовго, років на чотири точно".
Спочатку родина робила все, що могла — купувала для війська медикаменти, продукти, гроші. Однак Андрій бачив, що це не допомагає. Почав збиратися в Україну.
"Я йому казала: ти нікуди не поїдеш. Відповідав: ні, поїду. Коли ще в 2014 році почався Майдан, війна, він був у Польщі, і теж рвався туди. Каже: тоді ти мене не пустила, а тепер навіть не проси і не моли, я збираюся і їду".
Уже після загибелі сина пані Оксана дізналася, що він писав у посольство, питав, що потрібно, адже він не мав ніякої військової підготовки. А ще — готувався: посилено займався спортом, накупив амуніції, бігав із рюкзаками.
"Я йому казала: я твій паспорт порву, нікуди ти не поїдеш. А він: мам, прийми це як є, я їду. Я не можу сидіти тут, пити каву і дивитися, як горить моя країна. Тільки прошу — пишайся мною. Кажу: ти мене робиш самою нещасною матір'ю у світі. — Ні, це мій вибір, будь ласка, поважай його. Я питала, що буде, якщо, не дай Боже, його вб'ють. Відповідав: мам, рано чи пізно ми всі там будемо. Він не боявся.
16 квітня Андрій поїхав в Україну. Мамі залишив прапори і гітару, з якою не розлучався з дванадцяти років.
Писав листи, як Симоненко
Як тільки приїхав в Україну, Андрій відразу пішов в УДА — Українську добровольчу армію, бо в ЗСУ його без досвіду служби не приймали.
"Там він був вісім місяців. Вивчився на мінометника, на парамедика, прийняв присягу, був командиром підрозділу. За цей час вони були і на Донеччині, і на Херсонщині. А 5 грудня його вже прийняли в ЗСУ, де він опанував 120-міліметровий міномет", — розповіла пані Оксана.
Ще коли був в УДА, Андрій познайомився з дівчиною — Іриною.
"Її брат служив у тому ж підрозділі, а вона волонтерила. Андрій закохався. Називав кохану Зірочкою, а вона його — Горішком. Вони вручну писали одне одному листи. У тих листах він писав, як колись Василь Симоненко своїй дружині: цілую з першого рядка, бо до останнього не стримаюся. Був період, коли він десь із місяць лікувався і його відпускали додому. Вони жили з Іринкою тут, у Черкасах".
Позивний "Грек" Андрієві дав один із побратимів — бо жив у Греції, багато говорив з вітчимом і друзями — грецькою, та і схожий був на грека.
Про сина завжди казали: "Де сміх — там Андрій", розповіла пані Оксана:
"Він завжди сміявся. Прийде, насміється, нашумить — і пішов далі. Не жадібний був, усім ділився. Я колись йому два мішки апельсинів передала, кілограмів сто. То він хлопцям роздав, казали, що ніколи таких смачних не їли".
Замість весілля — похорон
Після Херсону, у березні 2023-го, в Андрія мала бути відпустка. У дорозі розповів мамі про свої плани:
"Він знав, що я хотіла, аби він одружився, подарував мені онуків. Сказав тоді: «Мам, мабуть, твоя мрія здійсниться. Буду одружуватись, буду Іринці освідчуватися»".
Це було 17 березня. А 18 березня, пригадала пані Оксана, син прислав "кружечок" у телеграмі: телефонував командир, відпустку скасували і він має повертатися. Про те, що точкою призначення був Бахмут, вона тоді не знала:
"Я думала, що вони десь перебудуть тиждень, а потім йому таки дадуть відпустку. Я ж не знала, що його відправили вже у Бахмут, він мені не казав і просив, щоб мені ніхто не розповідав".
Спали стоячи по дві хвилини
Про те, що було в Бахмуті, пані Оксана дізналася вже від побратима сина — його земляка:
"Хлопці не дуже охоче згадували про це все, але він все ж розповів. Я збирала інформацію частинками. У Бахмуті вони билися з вагнерівцями, практично цілодобово. Спали стоячи по дві хвилинки. Побратим розповідав: до стіни притулимося і так спимо. Вони там цих вагнерівців так били, техніку їхню колотили. Прикривали «дорогу життя» якою вивозили поранених. З його слів, Андрій тоді підбадьорював усіх, казав: хлопці, давайте, ми ж свою землю захищаємо".
Їжі, переповіла пані Оксана, майже не було:
"Їх відправили на два дні, я навіть бачила цей наказ. Дали два сухпайки, сказали, щоб лишали все, бо через два дні повернуться. А вийшло, що на два тижні. Не знаю, що вони там їли. Ото Іринка тільки деколи щось передавала. Коли тіло забирали з моргу, він дуже був худий".
Загинув Андрій 2 квітня, о шостій годині вечора.
"Вони тоді «відпрацювали» і в них закінчився заряд на дронах, планшетах. Зайшли в будинок, щоб від акумуляторів трохи підзарядити техніку і випити кави. Іринка якраз тоді вислала посилку, вони ще відкривали ті смаколики. Був прямий приліт — снаряд від танку, прямо в цей будинок. Їх там було шестеро, троє загинули".
Про те, що сина не стало, пані Оксані розповіла його дівчина. Це було 5 квітня:
"Мені подзвонила Іринка. Розповіла. Я спершу не повірила, вимкнула телефон, подумала що щось тут не те. А потім вона знову набрала мене. Я питала може це помилка, може поранений. Але ні — загинув".
Встиг попрощатися з рідними
Син відчував, що загине, адже написав рідним повідомлення, в яких прощався, розповіла пані Оксана:
"Перед цим він розмовляв із вітчимом і сказав що все, ми його більше не побачимо. Молодшому брату, якого дуже любив, написав: «Козак, у моєму серці завжди жила мрія, щоб ти виріс справжнім патріотом нашої України. Тому я прошу тебе — вчи рідну мову та нашу історію, бо вона вчить нас мужності, мудрості та гідності. Хай любов до рідної землі буде твоїм щитом, а знання — мечем. З любов'ю, твій Андрій». Мені написав: "Мамо і тато, не плачте! Будьте сильні! Живіть з гордістю, пишайтеся мною і пам'ятайте, що це був мій вибір. Я завжди поруч, ви ж знаєте".
Вітчимові писав англійською:
"Подякував, що той навчив його бути сильним. Рідний батько Андрія теж військовий, воював, отримав поранення. Він теж сильна людина, син багато чому в нього навчився, зокрема, перейняв любов до читання, музики, гри на гітарі. А від вітчима якраз навчився бути мужнім, нічого не боятися".
Коханій Зірочці заповідав прожити щасливе життя:
"Живи повноцінно, люби знову і будь щаслива, знаючи, що моя любов завжди з тобою. Твій Горішок".
Усі ці останні повідомлення нині викарбувані на пам'ятнику біля могили захисника.
Вивезли тіло Андрія саме завдяки Ірині, додала пані Оксана:
"Звідти було важко забирати тіла. Було таке, що він заходив у якийсь підвал і на відео показував тіла хлопців, які лежали один на одному. Казав вітчиму: «Щоб ти знав де мене шукати, якщо доведеться»".
Андрія забрали і повернули на Черкащину. Поховали його в рідних Хуторах.
Перемогу хотів святкувати там, де стоятиме його пам'ятник
Пані Оксана зберігає всі синові речі, лише дещо віддала напам'ять:
"Гітару віддала його батькові, бо він вчив його грати на ній і сам грає. Книги теж тримаю в себе, лише деякі попросила на згадку його подруга, яка працювала в бібліотеці. Він читав дуже багато, міг за ніч перечитати книжку. І все — виключно українською мовою. Маленьким любив Гаррі Поттера, просив у мене книги про нього. Але знову ж, наголошував — треба тільки українською. Його футболки навіть не прала, вони мені пахнуть ним. Паспорт, фотографії — все бережу".
Особливе місце в домі мами має малюнок Андрія ще зі шкільних років:
"Він там намалював гілочку пшенички. І ще й оцінка стоїть — вісім балів. Тепер у мене це найцінніша картина у квартирі".
У травні 2025 року в Холодному Яру, на меморіалі козакам-добровольцям, постануть пам’ятники полеглим захисникам України, серед яких — і Андрій Воробкало.
"Він завжди був впевнений, що у цій війні є два варіанти — або Україна виграє, або Росія програє. Казав хлопцям, що коли буде перемога, святкуватимуть її у Холодному Яру. Для нього Холодний Яр був особливим місцем, історії повстанців надихали його, він жив цим. І так сталося, що саме в Холодному Яру йому поставлять пам'ятник. Я вже бачила ексіз", — розповіла пані Оксана.
Пані Оксана отримала посмертну нагороду сина — орден "За мужність" ІІІ ступеня. А ще — створила петицію про присвоєння йому звання Героя України, яка набрала необхідних 25 тисяч голосів.
"Я зробила це більше для себе. Оскільки він боровся, не доїдав, не досипав, так і я вболівала за цю петицію. Коли зібрала підписи, зітхнула з полегшенням, що змогла. Відповіді на неї ще немає. Хоча, на мою думку, це принизливо, що рідні мають збирати ці підписи, просити. Кожен загиблий, поранений воїн — Герой. І не важливо чи день він воював, чи рік — людина пішла воювати, віддала своє життя".
Уві сні тримав на руках дівчинку
У Андрія лишився молодший брат — Дарій, якому нині 12 років. А наприкінці 2024 року родина вирішила вдочерити дівчинку з дитячого будинку Черкас — Олександру. Нині їй п'ять років.
Пані Оксана пояснила — знає, що син хотів би, аби рідні знаходили в собі сили жити далі. Тому наважилася на такий крок, аби дати дитині родину, любов і підтримку:
"Ми її забрали перед Новим роком, 23 грудня. А в ніч на 24-те мені приснився Андрій. Тримав її на руках і казав: «Мам, тобі тепер не буде коли плакати». Звісно, я плачу. Це мій син, мій біль, моя дитина, порожнеча в серці, яку мені ніхто не замінить. Але з нею у нас своя історія, це зовсім інше відчуття. Ми намагаємося жити, як він і хотів, йти вперед".