Військовослужбовець з Черкащини Сергій Юрчик загинув у бою на Донеччині 30 червня 2022 року, прикриваючи побратимів. Тіло захисника досі залишається на окупованій території. Посмертно президент Зеленський нагородив Сергія Юрчика орденом "Золота Зірка" і надав звання Герой України.
Про те, як музикант, громадський діяч та організатор концертів став військовим — в інтервʼю з дружиною Людмилою Юрчик.
Сергій був музикантом, громадським діячем, організатором концертів, фестивалів, також він був юристом, закінчив державний податковий університет. Розкажіть детальніше про його професійний шлях, як він з юриста став військовим?
У 2013 році, коли Сергій закінчив університет, почав свою трудову діяльність у Маньківській районній державній адміністрації юристом. Потім працював в обласній державній адміністрації в департаменті екології та природних ресурсів юристом, помічником заступника голови обласної ради, далі — виконувачем обов'язки директора фонду індивідуального житлового будівництва у селі. Але професійним військовим він не був. При університеті державної податкової служби була кафедра військова, він закінчив її паралельно із навчанням. І коли почалося повномасштабне вторгнення, він розумів свій обов'язок, що має йти захищати сім'ю, державу, і він сам пішов у ТЦК для того, щоб його мобілізуватись. Але тоді було багато охочих, сказали, що його викличуть.
Коли його мобілізували?
Це був кінець квітня 2022 року. Я відреагувала дуже тяжко, тому що кому хочеться залишитися самій із півторарічною дитиною, навіть не припускаючи того, що могло б це статися взагалі. Це дуже тяжко. Усі обов'язки лягають на твої плечі. А він був таким, що він за все брався, він за все відповідав. Тобто, ти розумієш, що ти за чоловіком. Тому, звісно, було дуже тяжко. Я дуже плакала. Тоді саме приїхала його мама до нас, коли зателефонували з ТЦК. Це був його вибір і його не можна було переконати, щоб він не йшов.
Ви слідкували за подіями, які відбуваються на фронті? Що Сергій говорив про хід бойових дій?
Сергій зразу мені сказав, щоб я підписалася на групу 58 бригади. Тобто, я приблизно розуміла суть питання, відслідковувала новини, що на Донеччині робиться, дивилася на мапу, яка показувала приблизну ситуацію, де наші військові були. Хоча я не знала, де конкретно знаходиться Сергій. Тобто, вже місце, де він загинув, я дізналася зі сповіщення. Він не хотів травмувати, не хотів розказувати, що щось не так. Кожного разу, коли ми зі зідзвонювалася, це було щодня, він говорив, що все добре, все чудово.
Ви увесь цей час були вдома? Чи не було думки евакуюватися, коли російські військові були вже на Київщині? Чи не говорив Сергій, що беріть дитину і виїжджайте?
Та він не те що говорив, він уже домовився про наш виїзд у Швейцарію. Це ще було до його мобілізації. Він дуже хвилювався, що така ситуація і ми тут. Але я відмовилася, тому що я дізналася, що він вже їздив в ТЦК і виявив бажання служити. Я не могла його покинути, знаючи про те, що до нього можуть в будь-який момент зателефонувати і призвати на службу. Він завжди говорив, що підуть всі, рано чи пізно його мобілізують. І я, звичайно, не хотіла цього приймати, тому що це важко.
Яка в нього була військова спеціальність?
Командир танкових військ. Його разів чотири возили по різних військових частинах, але не підходила його спеціалізація. А потім у нас у Черкасах була тільки сформована військова частина, там де готували військових до служби. І там він проходив, так би мовити, військову підготовку ці перші три тижні. А потім вже він до мене зателефонував і каже, нас розподілили, ти тільки не хвилюйся, але я буду на Бахмутському напрямку. Я зараз згадую, у мене волосся піднімається. А тоді взагалі стрес був, але він заспокоював, що все нормально, все добре, ти не хвилюйся, все буде добре. А потім був період, що доукомплектовували військову частину і повернулися вони сюди під Черкаси. Були тут близько місяця. Я, звісно, щодня, рідше через день їздила до нього. Постійно його побратими замовляли комусь зарядку, кабель, павербанк. Йому, бо він проводив навчання, теж якісь матеріали потрібно було купити, привезти. Тому ми постійно були на зв'язку, постійно бачилися. Але ж, знову ж таки, він телефонує і каже, все, прийшло розпорядження бойове, що маємо виїздити. І поїхали вони на Схід, а вже за чотири дні Сергія не встало. Востаннє ми бачилися 24 червня 2022 року.
Сергій загинув на Бахмутському напрямку в бою. Як ви дізналися цю звістку?
Він поки ще був тут, він замовив гітару. Я її забрала із пошти. За день до того він сказав, що у нас десь добу не буде зв'язку, бо перевозять старлінки. І я чекаю, чекаю, дивлюся, дивлюся. Не з'являється він на зв'язку, не з'являється. Мене вже колотить, а він мені залишив два номера телефону. Це командира роти і командира іншого взводу, з яким дружив. І я набрала командира роти, а він мені говорить, що Сергій трьохсотий, тобто поранений. Чому він спочатку сказав, що поранений? Тому що йому відірвало руки осколком. Це перші відомості, які прийшли на штаб. Сказав, я дізнаюся більш детальною інформацію, зателефонуйте хвилин через 15. Я тут починаю вже телефонувати до всіх знайомих, піднімати кого тільки можу, шукати по госпіталях, збираюся їхати. І тут проходить ті 15 хвилин, я знову до нього телефоную, він мені каже, Сергій двохсотий. Я так як стояла посеред двору, так і сіла посеред двору. Все так затуманилося. Це було прямо чорне, чорнішої немає звістки. Але я якось в це не вірила. Ну як, як він такий молодий, як він такий розумний, як так може статися, що його немає. А потім зі мною почали вже зв'язуватися його побратими, почали вже розказувати. Ну все одно, не вірили ми у це, поки не з'явилася на російських телеграм-каналах фотографія, де він лежить прострелений.
Чому не вдалося одразу після бою евакуювати тіло, чи намагалися зробити це пізніше?
Справа в тому, що там були вагнерівці, вони відрізнялися особливою жорстокістю. Зразу я коли дізналася, то я почала телефонувати, до кого могла. Бо мені командир роти сказав, що він прикрив собою відхід побратимів. Тобто це перша інформація. Друга інформація – ми не можемо витягнути його. Я телефонувала до волонтерів, які були там, я телефонувала до парамедиків. Ніхто туди близько не міг під'їхати, тому що там вівся інтенсивний бій. І там так сталося, що росіяни у нашій формі зайшли, а наші не знали, чи це свої, чи чужинці. Тому що там було підкріплення ще із інших рот. Тому стріляли дуже обережно. А вони наших хлопців вбивали. І коли Сергій побачив, що вже ситуація критична, хоч у нього і дуже поранена рука була, але він не вийшов із поля бою, а хлопцям передав, щоб вони виходили. Сам залишився там. Коли трішечки бій притих, то вони підбігли до нього. Але він вже лежав тоді без ознак життя. І пріоритет тоді став на тяжко поранених. Вони до останнього думали, що зможуть повернутися по двохсотих, але не змогли. Я писала запити, куди тільки могла. Поки що без результатів.
Чи взагалі ви могли подумати, що ваш чоловік здатен на ось такий героїчний вчинок — врятувати життя своїх побратимів ціною власного?
Я йому завжди говорила, щоб думав про себе, про те, що у нас дитина маленька. А він мені говорив, що ти розумієш, що якби я був просто солдатом, тоді б я ще міг б думати про себе. А так, як я командир роти, як я заховаюся і за мене люди загинуть. І що тоді буде? Каже, я так зробити не можу. От завжди у ньому головну роль грала ця впертість і людяність. І він просто не зміг би зробити по-іншому. Але, звісно, мені не хотілося навіть в ту сторону думати, що міг би бути такий розв'язок подій. Тобто риси характеру, стійкість, рішучість, вони були притаманні йому. Він був дуже порядним. Він був такою людиною, яка не залишить тебе сам на сам з проблемою. І це не тільки у відношенні до мене. А якщо запитати будь-кого, з ким він спілкувався, то Сергій – це та людина, яка завжди летіла на допомогу комусь. Для мене він найкращий, і найкращими тільки рисами я його можу охарактеризувати.
Сергій отримав за свою військову службу чотири нагороди. Назвіть їх, будь ласка.
У 2023 році він отримав обласну нагороду "За заслуги перед Черкащиною". У травні 2024 року він отримав "Захисник України. Герой Черкас". В кінці 2024 року отримав з Черкащини теж обласну нагороду. І указ вийшов 23 серпня 2024 року про присвоєння йому звання Героя України з удостоєнням ордену "Золота зірка". А нагородження відбулося вже 31 січня цього року.
Це найвища державна нагорода в Україні. Чи знали ви, що Сергію посмертно буде присвоєно такий орден?
Про те, що готуються документи військової частини, то я знала, тому що у мене іще просили додаткові документи, дипломи. Але ця процедура проходить дуже багато інстанцій, тому напевне знати, абсолютно неможливо. На кожній інстанції можуть завернути. Про Указ я дізналася на наступний день ввечері. До мене просто зателефонували: "А ти бачила, на сайті Президента. Так, Указ вийшов". Я подивилася, ну, точно указ вийшов. Ще раз перечитала Юрчик Сергій Вікторович, молодший лейтенант, посмертно. Мене переповнювала, звісно, гордість за чоловіка. Я ним пишаюся, що він у мене такий, що це дійсно достойна людина. Але з іншої сторони мені дуже прикро, тому що це нагорода посмертна. І жодна нагорода не варта людського життя. Це перш за все. Тому з однієї сторони гордість, а з іншої — це сльози.
У пам'ять про Сергія відкрили декілька меморіальних дошок на Черкащині. Чи можете розказати, де вони знаходяться?
Перша меморіальна дошка, точніше, банер був відкритий у Новодмитрівській громаді, там, де Сергій був зареєстрований. Потім наступний банер був відкритий у Золотоноші. Ще дві фотографії у місті Черкаси, оскільки ми тут постійно проживали, працювали. В Іваньківській громаді, там, де Сергій народився, теж меморіали відкривали. І ось буквально на днях Державний податковий університет випустив книгу пам'яті, у якій сторінку теж присвятив подвигу Сергія.
Як часто ви приходите до таких пам'ятних місць?
Та постійно. У Черкаси тільки в центрі, так, і підходжу. В Золотоноші і в Новодмитрівці так само. У Іваньках меморіал поставили в центрі, батьки дуже близько живуть, тому вони кожного дня туди підходять. Скажімо так, із меморіалами я бачуся щодня. І ось буквально недавно я переглядала фотографії, і мені дуже прикро, що донечка наша росте не з татом, а росте і з банером. Це прикро.
Як ви говорите із донькою про те, де її тато? Вона знає, що її тато герой?
Вона знає, що її тато герой. Ми із нею говорили по-різному. Я їй вже намагалася доносити, що тато зірочка, тато дивиться на нас, тато пишається нашими здобутками, тато радіє за наші перемоги. Але так як вона бачить, що в інших діток тато фізично є, їй також хочеться, щоб тато в неї фізично був, то вона часто запитує, а де тато? Я хочу, щоб тато мені передав подарунок. Я везу їй від тата подарунок. Вона радіє, вона його знає, бо вона ж постійно дивиться фотографії, відео. Я кажу, що тато супергерой, віе далеко, людей захищає. І поки що ця версія для неї прийнята. Вона дуже травматично переживала той період, коли його не стало. Я в сльозах у цьому всьому. І тато з нею попрощався і не повернувся. Сьогодні для неї навіть травматично, якщо я там кудись їду, її з собою не беру. Тобто вона прямо вчепиться і просить: "Мамочка, не їдь, не їдь мамочка". От у неї якісь такі страхи залишилися. Тому я їй версію, що тата немає, не хочу казати, бо мені просто здається, що я її ще дуже травмую. Вона каже: "Тато зі мною грається, дивиться відео. Ось ми з татом граємося". З татом вони на клавішах грали. Вони з татом дуже багато часу проводили. І вона до нього як до живого біжить. На банері побачила, біжить до банера: "Тато, тато".
На вашій сторінці у фейсбуці є відео, де ви разом із донечкою прикрашаєте фотографію Сергія сосновими гілками. Як вона, така ідея взагалі виникла?
Сергій завжди говорив, що в мене вдома буде стояти тільки жива ялинка. І ми цю традицію ніколи не порушували. І цього року у нас також вдома стояла жива ялинка. А так як йому це було приємно, то я намагаюся робити якісь такі маленькі речі, які б йому були приємні. Тому вже другий рік поспіль ми їдемо до банера. Оцей основний банер ми вважаємо у Новодмитрівці, тому що він перший був. І ми прикрашаємо його сосновими гілками й іграшками.
Які ще родинні традиції ви продовжуєте зараз, навіть після загибелі Сергія?
Сергій дуже любив Новий рік, Різдво. Це дійсно такі найкращі моменти в житті, які не повторити. І у нас були такі традиції, наприклад, от проходить рік, у нас якась важлива подія трапляється цього року, наприклад, у 2020 році у нас народилася донечка. І в кінці року, коли починали продавати новорічні іграшки, Сергій їхав у магазин і шукав іграшку, яка цей рік знаменує. У 2020 році це була фігурка дівчинки, бо в нас донечка. Коли купили автомобіль, то був іграшковий автомобіль у нас на ялинці. А ще кожного року він шукав колядку. Або на баяні він грав, або на гітарі, бо він був мультиінструменталіст. Ми вчили цю колядку і співали батькам, друзям. Тобто у нас така традиція була. І він казав, ось Яринка як підросте, то теж вона буде і з нами вчити, і з нами буде співати. І з іграшками, і з колядками ми продовжили цю традицію.
Як ви зараз вшановуєте пам'ять про Сергія на його день народження, на ваші пам'ятні дати?
Для мене важливо, щоб не тільки ми рідні пам'ятали про Сергія, а пам'ятали і всі, з ким він спілкувався. Тому я стараюся, щоб це не нав'язливо було, але все-таки в такі дні, як його день народження чи дата загибелі, нагадувати знайомим про те, що він такий був, є і буде. І, звісно, ми в ці дні завжди їздимо до його портрета, їдемо в церкву. Ми його в церкві не можемо поминати як загиблого, тому що фізичного тіла не було і не проведений обряд. Але ми все одно молимося за нього, де б він не був.
