Черкащанка Світлана Гордієнко з початку широкомасштабного вторгнення живе і працює на Кіпрі. Там виходить на проукраїнські мітинги, організовує концерти української музики, закриває збори для ЗСУ і розповідає про війну в Україні на грецькому телебаченні.
"Якби вам не давали зброю, війна б швидше закінчилась", — переповідає слова деяких кіпріотів Світлана. Про самоідентифікацію і протидію російській пропаганді в європейській країні — розповіла в інтерв’ю Суспільному.
Після початку повномасштабного вторгнення в Україну ви поїхали на Кіпр? Чому ухвалили таке рішення?
Мій чоловік — айтівець, йому запропонували роботу ще у 2021 році і ми просто хотіли отримати цей досвід: життя за кордоном. Нам все подобалось, ми вже на той момент близько 10 років жили в Києві. Зрештою він поїхав працювати, а я мала ще закінчити свою роботу і вилетіти 27 лютого, але не встигла, тому доїхала вже пізніше.
Як ви адаптувалися, як там вас сприймали?
Я не пам'ятаю, перші місяці це був такий шок і мені здається, що перші місяці я взагалі була якась паралізована. Звісно, ми ходили на мітинги, там було дуже багато проукраїнських акцій, демонстрацій, але Кіпр відомий тим, що там дуже багато росіян живе. До прикладу, сьогодні я запитала в чату GPT і він сказав, що це десь 40 тисяч росіян, якщо порівнювати з населенням Кіпру. Мені здається, що насправді дані дещо применшені, тому що багато з росіян отримують кіпрський паспорт або взагалі якийсь інший паспорт. А українців стало десь близько 26 тисяч зараз. Скажімо так, згідно з офіційними даними, українців удвічі менше, хоча я думаю, що росіян більше, ніж кажуть офіційні дані. Тому було важко, за кордоном є така штука, коли ти чуєш російську, ти не розумієш, хто це: твій ворог чи це українці, які не перейшли на українську. А на Кіпрі ти постійно чуєш російську, є магазини з російськими вивісками, тому було важко адаптуватися. Не хочу зараз бути емігранткою, яка скаржиться, але Кіпр непростий.
Як українців сприймають: як європейців чи як вихідців із пострадянської держави?
Як вихідців із пострадянської держави. Я б сказала, але тут треба розділяти. Загалом кіпріоти дуже відкриті, дуже гостинні, дуже щедрі. Вони одразу до тебе приймають у свою родину, запрошують на якісь свята, намагаються з тобою дружити, дуже щиро співчувають, але в той же момент ми стикаємося з нерозумінням ситуації нашої, тому що для них все одно, в них дуже сильні російські наративи, багато хто з них дивиться російське телебачення.
Багато хто має проросійську позицію. І от тут залежить від того, з ким ти маєш справу, можна говорити про те, як вони тебе сприймають. Бо понтійські греки вважають, що це братні народи посварилися. Вони говорять до тебе російською, думають, що вони тобі роблять приємно, і дуже сильно ображаються, а подекуди обурюються, якщо ти не відповідаєш російською.
Наші друзі, кіпріоти, вони також казали, що вони нас розуміють, дуже нам співчувають, ми рік з ними дружили, але через рік вони нам все одно казали, якби вам не давали зброю, то війна б швидше закінчилась.
І ти думаєш: ну ми рік намагалися пояснити, що в нас відбувається, що все не так, що нам потрібна зброя, інколи опускаються руки і вони так бачать, що ми маємо просто помиритися і все буде добре в світі.
Кіпріотам нібито знайома тема окупації, адже із 1974 року внаслідок державного перевороту Анкара ввела свої війська і, там утворилася Турецька республіка Північного Кіпру і нині цю республіку в світі не визнають, хоча третина Кіпру лишається окупованою. Чи емпатують українцям кіпріоти?
Дехто справді дуже щиро емпатує. Я зустрічала таких кіпріотів, які зі сльозами на очах розповідають про те, що ми пережили те саме. Ми втратили свої будинки, ми не змогли ніколи повернутися. Просто це було 50 років тому, це вже виросло інше покоління і це більше болить саме тому поколінню, яке ще жило там до окупації. І вони справді щиро співчувають.
Є й такі, які вважають несправедливим те, що увага Європи і увага світу зараз так прикута до України. І вони відкрито говорять про те, що "а коли нас окупували, всі так не переживали за нас і досі в нас ця є проблема, але Україні всі хочуть допомагати, а ми досі залишаємося з цією проблемою". Тобто тут здавалося б, справді, вони мають нас розуміти, але є дуже сильна російська пропаганда. І ці всі меседжі, вони справді працюють. Тому це все може закладатися через нашого ворога в голови кіпріотам.
Якою мовою ви говорите на Кіпрі?
Я говорю англійською мовою, я ще не вивчила грецьку на свій сором. На Кіпрі майже всі говорять англійською, там дуже багато британців. Якщо я чую російську, відповідаю англійською, вони продовжують говорити російською.
Коли я кажу «I don't speak russian», дуже часто вони мене можуть перекривити.
Я говорила, якщо є проблема, ми можемо покликати менеджера, ви ж так не говорите британцям. Для мене це принципово. На жаль, я знаю, що не для всіх українців це принципово, для декого так простіше. Я не вважаю це правильним, я думаю, що на третьому році війни дуже важливо себе ідентифікувати і спиняти це бажання місцевих говорити до тебе російською, бо це дуже важливо себе виокремлювати і пояснювати, що це не моя мова, я не зобов'язана її знати і не зобов'язана її розуміти. Тому я завжди вступаю в якийсь, ну не конфлікт, але відповідаю, що це для мене неприйнятно і не переходжу на російську.
Як ви — українка, інформуєте місцеве населення про те, що відбувається у рідній країні?
По-перше, я виступаю. Я почала співати на Кіпрі, це було моє таке бажання ще з часів дитинства, може університетських часів. Просто на Кіпрі для цього є можливості, через те, що це туристична точка світу, багато готелів, багато є майданчиків для цього. Я завжди говорю, що я з України.
Перший рік одразу мені аплодували на словах "I'm from Ukraine". У мене завжди є національна символіка, тобто я себе так виокремлюю.
Я нічого не розповідаю під час виступів, але до мене часто підходять люди після концертів. Я завжди ділюся своєю історією, як для мене почалася війна, чим я до цього займалася, як зараз мої батьки. Я ніколи не говорю, що все добре, тому що британці, ну вони заради вічливості можуть підійти, запитати "Is your family ok?". Я кажу "No". Не окей, тому що тривога п'ять разів на день — це не окей. Навіть якщо в Черкаси більш-менш безпечне місце відносно інших міст, я не вважаю, що це норма. І я розумію, що британці, скоріше за все, очікують на іншу відповідь. Вони питають просто, щоб ти сказала "Так, все окей". І вони ніби свою місію виконали. Я завжди кажу правду. Хтось продовжує розмову, хтось починає уникати цього. Дуже різні є люди.
Ви також організаторка концертів української музики. Зокрема, я говорю про концерт біля замку Пафоса. Розкажіть, що це було? Хто брав участь?
У нас за цей час, за ці три роки було вже три такі заходи. Це не тільки я, в мене ще є дві подруги. Мені дуже пощастило зустріти на Кіпрі дуже класних, активних українок. Це Юлія Карпушина, Юлія Піддубна. Одна з них — засновниця і директорка українського дому на Кіпрі, в місті Пафос, де ми живемо. Інша — бізнесвумен, також волонтерка, організаторка мітингів і різних акцій. І от ми разом робили ці концерти.
Перший був біля замку Пафоса, це був присвячений до Дня Незалежності. Далі ми торік робили концерт на Різдво, і цьогоріч ми робили концерт прощання з літом в амфітеатрі. Спочатку ми залучали українців, які були на Кіпрі.
Десь пів року були такі акції, мирні протести, але з досить сумними меседжами. І в якийсь момент місцеві почали втомлюватися і сприймати нас як "ой, це знов ці українці, які плачуть".
І ми подумали, що краще йти іншим шляхом, що потрібно завойовувати українських прихильників, що потрібно ділитися, які ми класні, яка в нас кухня, які ми красиві, які ми цікаві, що ми вміємо. І якось закохувати в себе, в свою культуру і йти зі зворотного. Не вимагати щось від людей, які живуть собі своє життя і не дуже хочуть думати про війну і ці всі сумні речі, а якось приваблювати їх до себе. І тому ми почали робити ці концерти.
До речі, щодо останнього збору, який я бачила на вашій сторінці у фейсбуці, це 265 тисяч гривень на автівку для евакуації поранених. Розкажіть, куди поїхало це авто?
Це був мій персональний збір для близького друга. Я, на жаль, не можу розкривати подробиці. Можу сказати, що автівка поїхала на Харківщину. Це дуже гарячий напрямок, і люди настільки мені допомогли, я не очікувала. Я не розуміла, напевно, масштаби того збору, бо мені казали "ну, удачі тобі, тримайся". Ну, я розуміла, що зараз важко, збори стоять, але я була якась така відкрита і впевнена, що в нас все вийде, і в нас все вийшло, і я дуже-дуже вдячна.
А хто активніше підтримував, греки чи українці?
Підтримували, звісно, українці, греки не підтримували. Я розраховувала на британців, тому що після виступів я дуже часто чую про те, як ми підтримуємо Україну, як ми за вас переживаємо. І я думала, що суттєву частину збору закриють саме мої іноземні друзі, зокрема з Англії. Але, звісно, що українці свій свого підтримують, і особливо ті люди, в яких ще свої збори не закриті, вони донатили на мій, це мене дуже зворушувало.
Нині Ви представниця України на грецькому телебаченні, тому що в жовтні ви пройшли відбір на "Голос Греції". Розкажіть, якою була мета?
Так, я сказала, що перестала боятися, вирішила, що використовуватиму будь-які можливості для того, щоб, по-перше, говорити про Україну і також, щоб співати, робити те, що мені подобається. Тому я скрізь погоджуюсь виступати. І я побачила заявку на "The Voice of Greece", подумала, що чом би ні.
Мені перетелефонували в мій день народження, запросили на передкастинги. Мені було дуже важливо розповісти про Україну, і мені здається, я в кожному реченні говорила слово війна, війна, коли почалась війна.
Вони зробили дуже гарний сюжет, де залишили все, що я розповідала. І я була здивована, тому що у мене були певні побоювання стосовно того, як вони це змонтують, чи мене взагалі пустять в ефір. Тому що Греція так само прихильна, не можу сказати, що проросійська, але більш прихильна країна до Росії, ніж інші країни. Тому це так було трохи ризиковано. Але серед членів журі була Елена Папарізу. Вона була переможницею "Євробачення-2005", яке проходило в Києві. Тому вона сказала, що ми надсилаємо нашу любов до України, до солдатів, і до дітей, і родин українських. І це те, що вона сказала про солдатів, це прямо дуже гучно.
Нині Ви на декілька днів приїхали в Україну, і тут вже організували благодійний концерт, знову ж таки збір для Збройних сил України. Розкажіть, скільки зібрали, і для кого передбачена ця допомога?
Ми з моєю подругою Катериною Осян давно хотіли зробити такий квартирник з українськими піснями. І зараз збори стоять, і потрібно вигадувати якісь танці з бубном, щоб людей мотивувати донатити. У нас є друг. Він також в Черкасах відомий музикант Андрій Паниченко. Він зараз служить в 419 окремому батальйоні безпілотних систем. Вони на гарячому напрямку. В них є потреби навіть в екіпіруванні, в різних засобах. І він написав мені, що саме їм треба. Ми порахували, що це близько 25 тисяч гривень. Ми вирішили, що ми зробимо цей квартирник, назбираємо. Але Андрія так люблять всі друзі, що ми зібрали 25 тисяч за два дні. Вирішили не спинятися, і ми провели квартирник, і зібрали близько 40 тисяч гривень.
Вже незабаром ви будете повертатися на Кіпр, які маєте як творчі плани, так і волонтерські проєкти?
Мої плани такі самі. Я буду казати так усім можливостям, де я можу бути корисною. Особливо після того, як я закрила ці два збори, так феєрично, мені здається неправильним не продовжувати. Мене взагалі це дуже надихнуло, що я можу робити більше. Поки ми в безпеці, ми маємо робити все від нас залежно, щоб допомагати. На жаль, вже кожен має близьких, чи рідних, чи друзів на передовій. Тому отак от точково ми плануємо продовжувати допомагати. І надихати можливо інших це робити, і переходити на українську мову також. Головне не спинятися, а щось робити.
Ви збираєтесь повернутися в Україну?
Так, звісно. Мене абсолютно влаштовувало наше життя в Україні, і ми дуже хочемо повернутися. Саме, власне, через це я приїжджаю додому. По-перше, я не хочу втрачати контекст. Я хочу знати, коли запитую маму, чи все добре, коли вона каже, так, доця, все добре. Я тепер знаю, як це добре. Ну це там дрон гуде, це таке добре. І так само я не хочу втрачати контекст із друзями. Вони для мене дуже важливі. Звісно, в нас різний досвід. Але все ж таки я хочу бути на зв'язку, і я планую повернутися додому.
Інтерв’юерка — Вікторія Пожар