У Черкасах у 2024 році відбулося 25 акцій під гаслом "Не мовчи — полон вбиває". Мета заходу — нагадати про тих, хто перебуває в полоні або зник безвісти, захищаючи кордони України.
Такі акції допомагають об’єднати суспільство й нагадують, що кожна хвилина мовчання може коштувати життя, розповіла співорганізаторка акцій Оксана Коцуконь.
Черкащанка Марина Лук'янчук — дружина зниклого безвісти військового Євгена. Нині разом із котом Мікі чекає на повернення чоловіка, який востаннє телефонував у серпні 2022 року:
"Він набрав мені восьмого серпня приблизно о п'ятій вечора і сказав, що вони йдуть на завдання".
Потім, за її словами, скинув фото і їхній зв'язок обірвався.
"Я ще написала СМСку, що дуже люблю його, чекаю додому. Та він вже не читав це повідомлення".
Тривогу Марина відчула майже одразу, адже від Євгена й побратимів була тиша. Перші новини з'явились через три дні.
"11 липня, коли хлопці вийшли, вже сказали мені, що Женя був тяжко поранений і винести його просто не могли, дуже сильний ішов бій".
Опісля дізналась, що бої точились в Пісках на Донеччині, тож поїхала шукати чоловіка до прифронтових лікарень.
"Я надіялась, якщо він тяжко поранений, його вже перевели до кращих лікарів. Думаю, має бути в Дніпропетровську в якісь реанімації, буду показувати фотографії і я так я його знайду. Правда, я приїхала і не знайшла там".
Відтоді військовослужбовець батальйону "Черкаські стрільці" Євгеній Лук'янчук перебуває у статусі зниклого безвісти. Й ця невідомість лякає Марину найбільше:
"Чотири місяці не могла навіть у квартиру зайти, я тут не жила, а потім приїхала додому. Кожен раз, як думаєш: все, я вже не можу, я вже не витримую, але стаєш і думаєш, а хто ж, як не я, буде його шукати. Треба вставати, йти, їхати".
Розповіла, що тепер її життя — це очікування, молитва та віра у його повернення.
"Хочу все йому розказати, що я почала сама ремонтувати машину, що я сама їжджу, як я його шукала і як мені важко без нього було. Шукаємо не покладаючи рук, надія є, ми віримо, сподіваємось, що він в полоні".
Батько ветерана війни з позивним "Натс" перебуває у полоні два з половиною роки.
"У полон він потрапив у Маріуполі. Раніше ніж коли вийшов наш Маріупольський гарнізон до полону. Знаходилися вони на заводі Ілліча. За день до полону йому вдалося впіймати зв'язок, він зателефонував матері. Було сказано такі слова: керівництво нас кинуло, ми або здаємось в полон, або нас всіх вб'ють".
За його словами, жодних листів чи дзвінків від батька за цей час не було. Те, що він живий, підтверджують побратими, яких повертають в Україну. Остання звістка була місяць тому, розповів Натс.
"Ця звістка була не досить радісною. Хлопець, якого повернули, сказав, що цю зиму батько може не пережити просто, через те, що він працює там, через те, що недостатньо їжі, недостатньо теплого одягу. Час як лікує, так і знищує. Тому мій найбільший страх або самому не дочекатися, або що він не дочекається".
Тато — його найкращий друг, зазначив Натс. З нетерпінням чекає кожного обміну, аби побачити в списках рідне прізвище.
"Зараз я б віддав усе, що в мене є заради того, щоб почути від нього просто слово «син», «синку», він називав мене «кровинушка моя»".
Додав, що поки батько бореться за своє життя у полоні, він нагадує про нього тут. Ходить на акції в підтримку військовополонених і чекає нагоди сказати найважливіші слова.
"Ми не казали, що любимо один одного. Я жалкую про те, що я не говорив це частіше і, коли він останнього разу зателефонував, він сказав, що пишається мною".
Акції в підтримку військовополонених та зниклих безвісти відбуваються щонеділі на Соборній площі у Черкасах, для багатьох це місце стало "плацдармом надії", розповіла співорганізатора акцій Оксана Коцуконь. За рік тут відбулося 25 акцій, які об'єднали три тисячі людей.
"Кожен із учасників цих акцій, розуміє, що він не може суттєво вплинути на прийняття рішень ворожої сторони, щоб повернули саме його, її рідну людину. Ми тут об'єднуємось, щоб нагадувати суспільству про те, що їхніх рідних ще немає вдома, що треба боротися за них".
Для тих, хто роками чекає на повернення своїх близьких, важливо відчувати, що вони не самій в цій боротьбі, додала Оксана Коцуконь. За її словами, кожна неділя — це можливість підтримати такі родини.
"Коли ти відчуваєш підтримку, ти рухаєшся далі і не опускаєш руки. Ми не маємо права сидіти вдома і не прийти хоча б разу у неділю, щоб показати свою позицію і, щоб вся країна також бачила, і не тільки наша, про те, що ми їх чекаємо додому. Кожного".