Черкащанин Микита Петрик — офіцер 36 бригади морської піхоти. 18 жовтня він повернувся додому із майже трирічного російського полону. Там отримав черепно-мозкову травму, зазнавав тортур та схуд майже на 30 кілограмів.
Нині Микита проходить реабілітацію та надолужує втрачений із сім’єю час. Про те, що пережив у полоні та про що мріє, розповів Суспільному.
Цього року дочка Микити Дарина святкуватиме свій п'ятий день народження. Останні два роки сім’я цей день зустрічала без тата.
"У Маріуполі ми тримали оборону міста, оборону заводу. Тримали до останнього, хоча вже не було ні боєприпасів, ні провізії", — розповів Микита.
Тоді будь-що намагався тримати зв’язок із дружиною.
"Чоловік написав мені повідомлення, що вони йдуть на прорив, і що буде далі — невідомо", — пригадала Юлія.
У квітні 2022 більшість товаришів Микити із 36 бригади морської піхоти загинули. Для нього життя продовжилося вже в полоні:
"Це постійна боротьба із голодом, холодом, зі сном, постійні моральні і фізичні приниження. Це був і електрошокер, і побиття палками — гумовими, пластмасовими. Били по геніталіях".
Так, пояснив, росіяни розважалися.
"Співали гімни, змушували вчити патріотичні пісні. На сніданок давали кашу, хліб і чай. На обід — суп, кашу. М’яса практично не давали, це був міф".
У полоні він, як і всі його товариші, був в повній інформаційній ізоляції:
"У моїй камері новини ніхто не вмикав, показували тільки пропагандистські фільми: про Донбас, про Україну, все з негативної сторони".
Про успіхи української армії дізнавалися через побиття:
"Вони зазнавали втрат і бувало, що ми це відчували на собі. За потоплені кораблі, за збиті комплекси проти нас застосовували фізичну силу".
У таких умовах прожив 30 місяців. А потім був обмін:
"Назвали ім’я, сказали зібрати речі і з речами на вихід. Привезли нас на аеродром, повантажили до літака, зв’язали руки, очі. Я здогадувався, що нас везуть на обмін, але сказав собі, що я не повірю, доки не стану на рідну землю і не побачу державний прапор".
Із полону Микита повернувся у свій день народження – 18 жовтня. Увесь цей час вдома за його визволення з полону боролася дружина.
"Ми зібрали групу людей, найактивніші почали їздити в київський координаційний штаб і нагадувати про те, що полонені досі в неволі", — розповіла Юлія.
За її словами, ці 30 місяців найважче було дитині:
"Ми втратили з ним зв'язок на 30 місяців. Це була велика перерва і ми не могли навіть запитати як один в одного справи, як ми почуваємося. Їй було важко, були періоди, коли вона просто впадала в істерику, тому що інших дітей тата в садочок водять, а вона постійно питала «А де мій тато, а коли мій тато приїде?».
Микита пригадав, як відбулася довгоочікувана зустріч:
"Я її обняв, поцілував, то вона мене одразу впізнала. Ну на початку трохи соромилася, а потім нормально".
Нині чоловік проходить реабілітацію та надолужує втрачене:
"Мені в полоні солодкого хотілося дуже сильно, бо нічого такого не було. А ще дуже хотілося сісти за кермо, пройтися по магазинах, щось купити, зводити дитину у садочок, забрати її звідти".
Також планує майбутнє:
"Хотілося б подорожувати, подивитися світ. Розширювати свою сім’ю, щоб було поповнення. Потім уже будемо дивитися по службі, приймати рішення. Думаю, що буду служити далі".
А також, додав, хоче бути голосом для українських військових в неволі і не мовчати, бо полон вбиває.
