"Я не померла від цієї хвороби, треба щось робити настільки, щоб можна було і себе реалізувати, і якось заробляти на життя, і допомагати людям".
Вікторія Ліра — із Запоріжжя. На Черкащину потрапила на початку повномасштабного вторгнення — приїхала на два тижні. Але залишилася тут жити та поборола онкологічне захворювання й започаткувала власну справу — відкрила подологічний кабінет.
Як поборола рак у чужому місті та подовжила займатися улюбленою справою, розповіла Суспільному.
"Ми жили у Запоріжжі — я, чоловік та донька. У мене там був власний подологічний кабінет, я так само працювала, як і зараз. Ми були впевнені у своїх професіях і доході, а тому зробили ремонт у квартирі, і вклали все, що було, і навіть вибрали кредитні картки, адже знали, що за пару місяців все закриємо. Та довелося приїхати у Звенигородку не просто без грошей, а ще й з боргами".
У Звенигородці жила подруга Вікторії. До неї в гості за два дні до початку повномасштабної війни приїхала її донька.
"Коли вже все почалося, подружка попросила: або заберіть свою дитину, або скажіть, що з нею робити, бо я хочу виїхати за кордон. Тобто нам довелося терміново приїхати у Звенигородку за дитиною — так тут і залишилися, тому що не було ніби сенсу повертатися одразу в Запоріжжя. Але й тепер в Запоріжжя ми точно повертатись не збираємось, тому що там зараз дуже сильні обстріли".
Так сімʼя лишилася у Звенигородці. Першу допомогу надали знайомі з України та з Польщі. Потім допомагала волонтерська організація Звенигородки.
"Коли ми приїхали у Звенигородку, то перші дні намагалися роздивитися, що можна тут відкрити, чи що можна зробити. Але насправді я не розуміла, що робити, тому що коли ми виїжджали, я не взяла свої інструменти. Взагалі я нічого не забрала зі своїх речей, тому що ми їхали, як всі — на два тижні. Ми взяли два комплекти одягу і все. Єдине, що донька моя тоді вчилася на перукаря і я забрала її валізу з інструментами. Тобто там була пара ножиць, фен і все, а свої речі я не взяла — подивилася на крісло педикюрне, подивилася на сухожар, без них я працювати не буду. Ну і залишила. Просто привезла їх додому в Запоріжжя і закрила кабінет".
Почати справу допоміг випадок — оскільки в перші дні повномасштабки багато майстрів манікюру та педикюру виїхали, Вікторія вирішила допомогти:
"Коли приїхала у Звенигородку, то в нас були знайомі моєї подружки, які нас знали і знали, чим я займаюся. Оскільки в перші дні війни багато майстрів манікюру та педикюру виїхали, жінки залишилися віч-на-віч зі своїми проблемами. Бо гель-лак у багатьох був, а його треба вже було або зняти, або переробити — ну хоч щось зробити. І оскільки майстрів не було, я почала працювати. Робила спочатку все "дідовськими" методами. Мала якесь мінімальне обладнання подруги — кусачки, пилочки і все. Починала працювати лише з її інструментами, просто намагалася якось допомогти дівчатам, однак і для мене це було за підробіток, щоб можна було хліба купити. А згодом я попросила надіслати мені частину мого обладнання із Запоріжжя й працювала у будинку подруги".
Вікторія додала, що тоді вже вирішила — забрати до осені із Запоріжжя обладнання та з весни шукати приміщення для повноцінної роботи.
"Але весною виявилося, що в мене онкологія. Це просто був шок, повний "абзац", тому що приїхати із Запоріжжя, великого промислового міста, де немає проблем з лікарями, обстеженнями, і дізнатися про таку серйозну хворобу у Звенигородці, де один ендокринолог, немає хірургів, — я була приголомшена. А ще ні у мене, ні в чоловіка не було більш-менш стабільної роботи".
Утім, за словами Вікторії, її переживання про лікування виявилися марними:
"Та з лікуванням мені пощастило — все пішло дуже суперово. Якось до мене прийшла моя клієнтка, і якраз під час послуги я їй розповіла про свою проблему й вона одразу ж мені дала контакт лікаря з Київського ендокринологічного центру. І далі все пішло, як "по маслу". Знаєте, як кажуть, ангели понесли, і так було справді. Лікування пройшло чудово. Мені встановили діагноз — папілярна карцинома щитоподібної залози. У квітні мені зробили операцію, потім я приймала радіоактивний йод, щоб видалити залишки щитоподібної залози. Щойно перестала бути радіоактивна, я знову лягла в Київ на реабілітацію. Звідти повернулася на місяць і лягла в терапію вже у Звенигородці. Те, що я була без щитоподібної залози й без гормону, на мене це дуже сильно вплинуло — я була майже без сил, як овоч існувала".
Утім, коли Вікторія боролася із хворобою, працювати не припиняла.
"Під час лікування, до мене за послугами зверталось близько десяти людей, оскільки витрачала час на лікарні й мої клієнти підлаштовувались до мого графіку й мого стану здоров'я. Коли я проходила лікування, то я майже не могла працювати. Я не відмовляла тим, у кого були особливі проблеми, наприклад, потріскані п'ятки, адже якщо я їх не оброблю, то людині буде дуже боляче ходити й будуть рани. Я приймала людей через силу, це було дуже довго, але були ті, хто підлаштовувався під мене. Коли мені ставало погано, то я просто могла скасувати запис, але всі були готові до цього".
Коли дізналася про своє одужання, то зрозуміла, що треба масштабувати свої справи:
"Коли мені сказали медики, що основне лікування закінчене, я зрозуміла, що життя продовжується. Знайшла приміщення, відкрила кабінет і почала працювати. В мене ніби відкрилось друге дихання. Перші думки — треба масштабуватися. Якщо так склалося, що в мене є, можна сказати, другий шанс, я не померла від цієї хвороби, то треба щось робити настільки, щоб можна було і себе реалізувати, і якось заробляти на життя, і допомагати людям".
Нині Вікторія переїхала в більший кабінет, ніж був на початку її роботи на Черкащині та планує запустити два соціальних проєкти.
"По-перше, я хочу запустити навчальний проєкт для підлітків, співпрацювати зі школами, для того, щоб навчати підлітків доглядати за стопами, наприклад, як правильно обрізати нігті, щоб вони не вростали, яких правил варто дотримуватися, щоб не підхопити грибкові захворювання чи бородавки. Щоб це пояснювати дітям на етапі попередження цих проблем, з якими до мене їх приводять.
Другий проєкт — для допомоги малозахищеним людям, таким самим переселенцям, як я. Хочу зробити хоча б один день на місяць, аби люди могли прийти до мене і безплатно отримати допомогу — можливо когось є мозолі, які болять, або якась тріщина. Буду запрошувати, наприклад, пенсіонерів, людей з інвалідністю.
Мені так хочеться, щоб місцеві бізнеси долучилися, аби вийшов гарний соціальний проєкт у такому невеличкому місті".
